Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Не думав лікар медичного пункту окремого батальйону морської піхоти 47-річний Юрій, що свій багатий досвід йому колись доведеться застосовувати під час справжньої війни. Але так сталося, що після тривалої плідної праці хірургом в цивільних лікарнях, фармакологічному бізнесі він з початком широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну добровольцем пішов до лав ЗС України. За рік війни на рахунку Юрія та його колег десятки врятованих життів військовослужбовців підрозділу, щоденні небезпечні виїзди на передову для евакуації поранених, надання першої допомоги під щільним ворожим вогнем. Про те, як борються за життя наших захисників військові медики батальйону, він розповів кореспонденту АрміяInform.
— Як Ви опинилися у війську, чим займалися до початку війни?
— Після закінчення Кіровоградського медучилища працював фельдшером на фельдшерсько-акушерському пункті. Там набув необхідних практичних навичок надання першої допомоги. Потім продовжив навчання в Дніпропетровській державної медичній академії. З 2000 по 2007 роки працював хірургом у Кіровоградської області. З 2007 року займався фармакологічним бізнесом. Життя і професійна кар’єра складалися благополучно. Але всі плани на мирне майбутнє зруйнувала російська агресія. Для себе відразу вирішив, що не буду залишатися осторонь від цієї жахливої події. Ба більше, розумів, що мій лікарський досвід стане дуже корисним на передовій. Тож вже 26 лютого відправився до ТЦК і СП і за декілька днів був направлений в підрозділ морської піхоти, де мене призначили на посаду лікаря медичного пункту. Відразу з головою поринув в організаційні лікарські справи. Крім того, активно, разом зі своїми колегами, займався навчанням особового складу основним прийомам тактичної медицини. Зокрема, як надавати першу медичну допомогу на полі бою, зупиняти кровотечі за допомогою турнікетів, знімати больовий шок та іншим прийомам такмеду.
— Пам’ятаєте свого першого пораненого, кому надали допомогу вже безпосередньо в бою?
— Так, добре пам’ятаю. Але можна сказати, що це був не один, а відразу декілька поранених. Тому що допомогу довелося надавати майже одночасно всім, хто її потребував тоді. Тим більше, що сталося це при незвичайних і досить складних умовах бою. На той час, у травні минулого року, наш підрозділ перебував на дуже гарячій ділянці фронту — Миколаївському напрямку. Ми отримали наказ йти в наступ, щоб захопити плацдарм неподалік від населеного пункту Давидів Брід. Була сформована колона, в якій також були і медики. При висуванні на визначений рубіж для виконання завдання несподівано потрапили під щільний артилерійський обстріл. Ситуація ускладнилася тим, що марш відбувався в нічний час на незнайомій місцевості. Незручностей додав дощ, який напередодні перетворив дороги на суцільне болото.
Коли почався обстріл, я перебував в кінці колони, мій колега Роман — в голові, а Галина, також медик батальйону, у середині. Це дало змогу більш оперативно надавати допомогу пораненим. Але після того, як поруч стали розриватися перші снаряди і міни, нам довелося відійти назад, щоб не створювати затор для інших. Тому основне навантаження прийшлося на Романа. Потім наша група повернулася і я почав займатися тими, хто потребував допомоги.
У нас було три транспортних засоби, включаючи один МТЛБ. Швидко переміщувалися вздовж смуги розташування і завантажували поранених в машини. Обстріл не припинявся, але це не впливало на нашу роботу. Треба було рятувати людей. Разом з бойовими медиками ми знаходили поранених, надавали їм першу допомогу і негайно відвозили в більш безпечні місця, де з ними проводили стабілізаційні дії і відправляли далі у госпіталь чи інші медичні заклади. У той день ми врятували більше ніж 20 наших побратимів. На жаль, були і втрати. Але ми діяли максимально злагоджено і чітко, не допускаючи, щоб хтось залишився без своєчасної допомоги. Майже добу довелося працювати в такому режимі. Це був складний день, але ми витримали цей іспит і впоралися зі своїми обов’язками. До речі, поранення під час надання допомоги військовослужбовцям дістав і наш колега, лікар медичного пункту Роман.
— Від чого залежить своєчасне надання першої допомоги пораненому і як вдається в жорстких бойових умовах зберегти життя людини?
— Розповім про свій досвід в цьому важливому питанні. Наприклад, під час боїв на плацдармі за річкою Інгулець, які вів наш батальйон, дуже складно було організувати евакуацію поранених. Крім постійних обстрілів з боку окупантів, треба було ще подолати водну перешкоду. Не завжди працювали понтонні переправи, які перебували під щільним вогнем, тому доводилося переправлятися на БМП, яка мала можливості рухатися по воді. Щоб довезти пораненого живим з кровотечею чи іншим важким пораненням, необхідно було вкластися в годину-півтори максимум. Тому ми завчасно розраховували маршрут руху, час, який нам потрібен для його подолання, швидкість та інші фактори, які впливали на успішне проведення евакуації пораненого з поля бою.
Зараз із гордістю можу сказати, що ми впоралися з цим завданням. Якось нам вдалося довезти важкого пораненого від позиції до польового шпиталю за 40 хвилин, подолавши відстань в майже 30 кілометрів, включаючи річку Інгулець. Це був наш особистий рекорд, яким дуже пишаємося. Ми зберегли життя людини, завдяки завчасно продуманій організації процесу евакуації. Ще одним важливим фактором, який може врятувати життя під час бою, є особисті вміння військовослужбовців надавати собі першу допомогу. Завжди кажу їм, щоб не розраховували на те, що у разі поранення поблизу буде медик, який надасть допомогу. Кожен боєць повинен знати, що в нього знаходиться в аптечці та вміти накласти собі турнікет. Причому, зробити це швидко і правильно. Тому постійно треную побратимів.
— Який характер поранень найбільш складний і як психологічно це відображається на стані пораненого?
— Будь-яке поранення є небезпечним. Може так статися, що боєць дістав легке поранення, але якщо вчасно йому не надати кваліфіковану допомогу, він може за лічені години опинитися в небезпечному стані. Не раз стикався з випадками, коли солдат, в якого залетіло декілька уламків, казав, що в нього все нормально. Так буває, коли під час бою люди, під впливом адреналіну, жорсткого фізичного і психологічного навантаження не відчувають болі. Особливо часто це відбувається, коли на військовослужбовцях багато одягу і амуніції. Починаєш його роздягати і помічаєш, що в нього є поранення. Щодо впливу поранення на психологічний стан, то мені не доводилося бачити якихось істерик чи шоку. Навпаки, наші відважні морпіхи завжди поводилися мужньо і терпляче, адекватно оцінуюючи свій стан.
— Про що ви зараз мрієте і що хочете побажати своїм побратимам?
— Звісно мрію про нашу перемогу, про повернення до своєї родини і мирних справ. А своїм побратимам бажаю міцного здоров’я і щоб вони користувалися виключно моєю дружньою компанією, а не професійними послугами.
Фото з особистого архіву Юрія
