У росії продовжують брехати про те, що Кримський півострів вдалося загарбати в України й окупувати «без жодного пострілу», тому що ніхто не чинив активного спротиву. Насправді опір…
— «Навалюй», «Лютий»!
І АГС-ник «навалив» — незвично довгою чергою. Штурмовики противника, які раптово побігли до наших окопів, «прийняла» усі до одної гранати. Група вогневого прикриття запекло гатить далі, захищаючи свою піхоту. На дефіцит БК вже ніхто не зважає, головне — відігнати росіян якомога далі від побратимів. Тому «навалюють» щедро і, вочевидь, влучно.
— Усе. Демілітаризували, на фіг! — кричить «дронщик», не відриваючи погляду від планшета.
Ривок на Бахмут
— Ризикнемо!? — ще раз перепитує Влад, водій броньовичка холодноярівської бригади.
— Гаразд — женемо!
Пів години перед тим Владові скинули скрін з гугл-мапи з учорашньою обстановкою по південному сегменту лінії оборони Бахмута. Намальованими «від руки» червоними рисками було позначено рубежі, де учора засвітилися російські підрозділи. Виглядало так, що траса 00506, якою ми планували дістатися до міста, мала б частково перебувати під вогневим контролем противника. Проте знайомі ссо-шники, з якими ми зконтактувалися, сказали, що не все так погано, штурмові групи росіян розбито і відкинуто, так що наразі проскочити можна.
— Звісно, випадковий «приліт» ніхто не відміняв… Але! Проти нього існує військовий фарт! — знічев’я жартує Владислав.
Сумнівів додавала й широко розпіарена погроза росіян, влаштувати щось «особливе» до річниці широкомасштабного вторгнення. Та зрештою обираємо — ризик!
Перед дорогою швидесенько перекурюємо, завбачливо вставши поміж двома бронеавтомобілями. І — не даремно. Неподалік «прилітає» 120-ка, її уламки торохтять, як горох по стінах поблизьких багатоповерхівок.
Розбігаємося по машинах, стартуємо до міста-фортеці.
Автоматично відмічаю зміни у ландшафті, які трапилися за кілька днів, що проминули від часу попередньої поїздки до Бахмута. У Часовому Ярі побільшало покалічених вибухами будинків, обабіч траси з’явилися свіжі вирви від вибухів, дорожнє покриття «прикрасили» нові ями — від «прильотів» чи важкої техніки, одразу й не добереш через лискучу багнюку, що їх заповнює по вінця. Це красномовна ілюстрація-свідчення, що й на п’ятий місяць невпинних боїв навколо самого Бахмута та в його околицях рашисти не шкодують сил і ресурсів, щоб прорвати оборону і захопити місто.
Про себе відмічаю, що з кожним разом шлях між Часів Яром і Бахмутом проїжджаємо усе швидше і швидше: якщо у січні він забирав з пів години, то наприкінці лютого вже трохи більше ніж десять хвилин. Траса напівпуста, броньовички мчать по ній ракетами.
Свіжі рани Бахмута
З серпня російські загарбники регулярно обстрілюють Бахмут. У вересні ж для керівництва рф він став більше, ніж об’єкт агресії, вони обрали Бахмут за символ своєї спроможності вийти на кордони Донецької області. Тиск на містян і їхніх оборонців увесь час зростає, а з кінця минулого року рашисти цілеспрямовано застосовують масу великокаліберної зброї, щоб нищити інфраструктуру Бахмута, убивати і калічити його мешканців. Практично кожного дня на мапі міста з’являються чергові свідчення безглуздої жорстокості загарбників.
При в’їзді у Бахмут, на узбіччі, свіжоспалена цивільна «буханка», трохи вбік від неї ще одна нова вирва, за ними ще дужче розбите ніж два дні перед тим бетонне сховище для наряду на блокпосту.
Проїзд вулицями міста під акомпанемент «прильотів» справляє незмінно гнітюче враження — ще більше зруйнованих будинків, дороги-тротуари вкриті уламками скла і розшарпаними вивісками з магазинів, вітер грає в футбол клаптями паперу і поліетилену.
Раптом посеред цього хаосу виринає поодинока постать в цивільному — дідусь із смугастою господарською сумкою в руці, якось незворушно буденно крокує крізь стрілянину і вибухи. Як фатум.
Пародія масштабного штурму
Командний пункт механізованої роти бригади «Холодний Яр» облаштовано у підвалі. Всередині приміщення виглядає, можна сказати, цілком типово для Бахмута - під стінами ящики з боєприпасами, коробки з продуктами та водою, в глибині облаштовані місця для відпочинку бійців, є похідна кухня, піч і, власне, штабний пункт. Він являє собою строкату суміш столів із комп’ютерною технікою, мапами, радіостанціями, чашками від кави та чаю. Атмосфера спокійна, ділова, неголосна розмова точиться щодо подій на екрані монітора. На панорамному відео, вочевидь, отриманому від однієї із «пташок»-дронів, мерехтить декілька людських постатей, які просуваються під стінами будинків. Це піхотна група противника й наші офіцери обговорюють кому і як її спідручніше ліквідувати.
Короткий обмін думками, декілька уточнень по рації й одному з підрозділів роти доручено вдарити по окупантах із мінометів. Минає кілька хвилина і не екрані з’являються декілька сірих плямок — вибухів від мін. Дві мерехтливі постаті падають, одна сукоче ногами, інші розбігаються подвір’ями зруйнованих будинків приватного сектору.
— Вони б, звісно, за три дні захопили Берлін і Варшаву, але чомусь пішли через наш Бахмут, — жартує хтось із присутніх на адресу побитих росіян.
З командиром роти розмовляємо про поточну обстановку на ділянці відповідальності його підрозділу.
— Наразі нічого екстраординарного не відбувається, тримаємо позиції, не даємо ворогу пройти в глибину нашої лінії оборони, — розповідає офіцер з позивним «Сід». — Уже кілька днів тривають бої, я б сказав, середньої інтенсивності, тримаємо свою ділянку під щільним вогневим контролем, тому вороги не сильно рвуться в бій.
Серед поточних успіхів підрозділу, які перелічує ротний, знищення розрахунку АГС, який росіяни намагалися заховати поміж будинками.
— Відпрацювали по них із БМП, і все — більше не будуть працювати, — каже офіцер.
За словами «Сіда», нині противник віддає перевагу діям у темну пору доби й дрібними групами. Та й це успіху росіянам не приносить.
— Дві ночі тому ми виявили дві такі групи противника, вони висувалися на заміну до своїх на передових позиціях. Дали по них дві осколкових зі «Стугни», тепер вони й вночі майже не пересуваються, — говорить «Сід» і, зітхаючи, додає: — Можна було б уразити чимсь важчим, з міномета, приміром, але БК малувато.
Зазнавши воєнних невдач у кровопролитних боях під Бахмутом і Вугледаром, з лютого російська пропаганда заповзялася розносити погрозливий наратив, мовляв, ось на річницю широкомасштабного вторгнення армія рф обов’язково влаштує в Україні якусь потужну, розгромну операцію (цього не сталося, але на момент розмови це питання ще було актуальним. — Авт.). Запитую в офіцера, чи спостерігаються нині хоча б ознаки чогось масштабного з боку росіян.
— У «ювілейний день» на ділянці нашої роти ось такий «дуже великий наступ», — комроти повертається до монітору і вказує на певну точку: — Дивіться, ось група аж з шести осіб намагається підійти до наших позицій («Пародія масштабного штурму», -незворушно коментує події на екрані один з присутніх бороданів). У них вже втрата — один «двохсотий», а ще ж не вечір! Це і є увесь їхній «великий наступ» на сьогодні: не мають вони про що путіну доповідати. Поки що так.
Водночас «Сід» відзначає, що з минулого тижня противник відчутно посилив обстріли міста, змінив алгоритм застосування артилерії та мінометів.
— Зараз спостерігаємо дуже цікавий спосіб роботи: по наших тилах росіяни працюють головно ГРАД-ми, а 120-ми і 82-ми мінометами - по «передку», а є періоди, коли вони усіма своїми «стволами» просто намагаються «розібрати» наш передній край, туди летить все, що вони мають, — ділиться спостереженнями офіцер. — За тим вороги знову «працюють» в штатному режимі: 82-м, 120-м — по місту, ГРАД-и — по тилу.
Ніби на підтвердження його слів ззовні укриття, з вулиць міста, долинають особливо гучні звуки вибухів.
— «Прихід», хороший пакет «стодвадцяток», — на слух визначає хтось із бійців, що гріються біля грубки.
Наші поранені повертаються на позиції
Із-за запнутих ковдрою дверей раптом визирає миловида дівчина і гукає одного з присутніх воїнів:
— Сергію, не перев’язку!
Високий стрункий молодик, з акуратною бородою, легенько підіймається зі стільця й прямує до імпровізованої перев’язочної. Він дозволяє журналістам зафіксувати процес обробки його ран й попутно розповідає, як він їх дістав.
— Пересувався від укриття до укриття, «прилетіло», зачепило уламком руку. Не думаю, що били конкретно по мені, «приліт» скоріше випадковий, інших поряд не було. Якщо росіяни за кимось конкретним полюють, одиничних прильотів не буває, завжди кладуть серію, — пояснює він.
Тим часом бойовий медик Тетяна акуратно знімає пов’язку, обробляє рану і накладає свіжу. Сергій дістав поранення лише учора й вона розпитує, як його прийняли в тиловому госпіталі.
— Рентген зробили? Рана чиста?
— Так, в середині нічого немає, уламок пройшов на виліт через м’язи.
Запитуємо в Сергія, чи мав можливість трошки побути в госпіталі.
— Так, але що я там буду робити?! — відповідає він риторичним запитанням, і тут же сам на нього й витлумачує: — Мене підлатали, перев’язали, прокапали, рука не болить, крутиться, майже розгинається, чого мені сидіти там? Тут, як біля власної хати, завжди є чим займатися. Крім того, у нас є свій чудовий медик — Тетяна, яка незгірш за госпітальних лікарів зробить усі необхідні медичні процедури, аби рана чимшвидше загоїлася.
Тетяна допомагає пораненому одягнути куртку, радить випрати забруднений кров’ю рукав. Вони домовляються на наступний день про час на уколи і перев’язки.
— Осколкове поранення у нас — звична справа, їх найбільше, — розповідає бойовий медик про свої головні турботи у Бахмуті. — З такими пораненнями ми однозначно відправляємо своїх бійців до госпіталю, де надають більш ґрунтовну допомогу та призначають лікування. Але наші хлопці, в основному, повертаються сюди, на позиції. У мене, звісно ж, є необхідні препарати, щоб виконувати призначення лікаря у, так би мовити, амбулаторних умовах, тому пацієнтів не бракує.
Свого часу Тетяна здобула медичну освіту, до широкомасштабного вторгнення жила в Дніпрі, працювала фельдшером на станції швидкої допомоги. 28 лютого минулого року Тетяна одягнула військовий однострій. Вона зазначає, що увесь її різносторонній професійний досвід, набутий на цивільній роботі, затребуваний у війську.
— Найчастіше до мене звертаються не з пораненнями, а з банальними застудами. Також через переохолодження у хлопців часто загострюють хронічні хвороби. Медрота, звісно, видає потрібні медпрепарати, але не на всі випадки життя. Тут нам на допомогу приходять волонтери, котрі оперативно доставляють потрібне, за що їм велике дякую! — щиросердо запевняє Тетяна.
Розмова відбувається на тлі цілком терпимої канонади на вулиці. Не втримуємося, запитуємо, чи не страшно їй зараз у цьому місці.
— Звісно, страх присутній, — після паузи відповідає бойовий медик і, сміючись, запевняє, — але я його вгамовую, адже я прийшла у ЗСУ не боятися, а служити. Так що у мене немає вибору!
«Свічечки» для путіна
На позицію ротної групи вогневої підтримки заїжджаємо під акомпанемент не дуже близьких «прильотів» та значно ближчої «стрілкотні». Попереджені про навалу російських «дронів» водії швиденько маскують машини, а ми під стіночкою йдемо в укриття.
У напівтемному підвалі знайомимося з «вогневиками», складаємо план дій — ми хочемо їх зазнімкувати під час бойової роботи, вони — не хочуть на марно витрачати БК.
— З фотографуванням треба зачекати, — категорично заявляє старший групи, — Полізуть орки, отримаємо координати, тоді — ласкаво просимо на позиції.
Внутрішній голос спокійно погоджується — зачекати так зачекати, хоч до вечора, хоч до ранку, аби тільки не даремно. Проте цікавимось, як довго може затягнутися очікування.
— Не знаю, — відповідає Ігор, — може 10 хвилин, може й 20.
Далі він розповідає про завдання своєї групи:
— Ми прикриваємо піхоту. У нас два дрони, вони літають по черзі, хлопці дивляться, коли до наших позицій посунуть незвані гості, дають координати і ми накриваємо противника мінометами чи автоматичними гранатометами, а то й тим та іншим.
Виявляється, що на озброєнні у групи є американський аналог АГС-17, — автоматичний гранатомет Мк-19.
— Мк-19 набагато кращий і м’якіший, за АГС-17, — розповідає один з «вогневиків», який оперує гранатометами. — Трошки є проблеми з БК — і до того і до іншого, але викручуємося, працюємо з обох «стволів». Але мусимо економити — стараємося бити по групових цілях, по одному-двох противниках — бити недоцільно.
Зверху «дронщик» кличе «вогневиків» до зброї — він виявив групову ціль, час вставати до роботи.
Першим у бій вступає мінометний розрахунок — один із бійців ножем обрізає тубуси і пластикові заглушки з сіруватих мін (ніби буряки з городу чистить!), другий виставляє міномет на вказані координати. «Дронщик» щось підлаштовує у планшеті, каже навіднику трошки скорегувати приціл. Ніби все гаразд. Хлопчина-мінометник підхоплює дві 82-ки та почергово відправляє їх по русні.
На позиції група вогневої підтримки працює злагоджено і без метушні. Поміж собою вони суто по ділу: куди від них «прилетіло», як і де ховається противник. «Дронщик» вголос коментує те, що бачить у себе на екрані, й час від часу відкориговує координати, слідкуючи за переміщенням ворогів.
Десь на третьому заході, вигукує:
— Є! Один кацап зловив уламок! Просто в обличчя! Здається, «трьохсотий».
Він дає нові координати і «вогневики» починають «діставати» двійку росіян, які, судячи з шпаркого діалогу, злочинно ховаються від українських мін під якимось розбитим китайським авто. Здається і цих дістали, але підтвердити ураження не встигли. Запікала рація, з «нуля» повідомили про ще одну штурмову групу росіян, виявлену у якомусь несподіваному місці.
«Дронщик» покрутив «пташкою», лайнувся і скомандував братися за АГС:
— «Навалюй», «Лютий»!
Мінометник вмить обернувся на гранатометника і запухкав довгою чергою з АГС-а. «Нуль» — на відстані до 1000 метрів, а противник зумів пробратися на дуже близьку, небезпечну дистанцію до нашої піхоти! «Вогневики» енергійно прикривають своїх побратимів, враз запекло гатять по противнику не шкодуючи дефіцитного БК. «Навалюють» щедро, економія — не на часі.
Один «равлик» закінчується. Хлопці заглядають у планшет, перевіряють наслідки своєї стрільби, шукають живу силу противника. Побачене не задовольняє їх і до АГС-а припасовують нову коробку з гранатами, зв’язуються з побратимами на «нулі» співвідносять їхню інформацією з даними дрона. Приціл знову відкориговано, і — вогонь!
Цей «пакет» іде кроткими чергами — точно по дві гранати. Обстріл триває 1-2 хвилини. Про результат здогадуємося із задоволеного вигуку:
— Усе. Демілітаризували, на фіг!
Із загальної какофонії вибухів-пострілів, раптом виокремлюється якось по особливому персоналізована висока нота. Свист-вибух, свист, ще вибух. Не надто далеко, але занадто близько, щоб ними знехтувати.
«Вогневики» вирішують перечекати обстріл у бункері. Ба більше, що й роботи наразі ніби немає, цілі — уражені.
Буде нині свято, тортик?
— Прилітає явно не по нашу душу, але якщо це і «отвєтка», то якась млява, більше схожа на відчіпного, — каже Ігор у напівтемряві бункера.
Розбираємо горнятка запареного чаю, розмовляємо про актуальне на цей день: активна фаза війни триває рівно рік, бої за Бахмут — більш як пів року, російські генерали кидають на штурм міста свої найбоєздатніші підрозділи, та захопити чи оточити населений пункт їм не вдається. Чи буде нині щось екстраординарне?
— Сьогодні в росіян ніби річниця, але подарунка путін не дочекався, Бахмут далі під нашим контролем і це пречудово, друзі! — каже Ігор.
— Як то — не дочекався?! — сміючись не погоджується гранатометник. — Одного росіянина нині ми вже хорошим зробили, лежить оно там, відпочива. Гарний подарунок!
— Да, хорошенький!
— Буде ж нині свято, тортик? Ну, річниця ж, епт! — говорить «дронщик».
Він витягає із якоїсь коробки золотаву свічечку і вставляє у вершечок панатона:
— Тортик є, свічка є — пом’янемо путінця!
Розмова перескакує на іншу, більш актуальну тему. Хлопці переповідають учорашню роботу по російських штурмовиках. Їхній «дронщик» виявив групу противника в одному з будинків з того боку «нуля». Але один з росіян теж його запримітив.
— Бачу, він махає дронові рукою, видно подумав, що то їхній, а потім від нас «прилетіло» і його, й увесь сарай здуло на фіг разом з орками, — сміється оповідач.
— Тут, в Бахмуті, щоб залишитися живим-цілим, потрібно бути дуже уважним, — говорить Вадим. — Але й фарт теж присутній — повезе, не повезе. Буває й таке: хтось ще не встиг заїхати, а його вже «накрило». Розумна обережність теж працює: чим менше «палишся» — ходиш відкритим простором, — тим більше шансів вціліти. Якщо покладаєшся на «пронесе», швидко схопиш уламок. Підставишся раз, другий, третій, на четвертий тебе вже побачили і «прийшло». Пересуватися потрібно тільки по справі, вибачайте на слові, але гігієнічні потреби й таке інше, можна й стримати зайвий раз.
Збираємося в зворотну дорогу, «вогневики» запізніло запитують, чи безпечний зараз проїзд у місто. Кажуть, що нині їм скинули «картинку» зі змінами лінії фронту й на ній виглядає, що маршрут, яким ми вертатимемо, може прострілюватися противником. Хтось дістає телефон і показує фото:
— Бачите — «буханка» стоїть, а перед нею трупи? То вчора їх росіяни спалили. Короче, ця дорога прострілюється!
Відповідаємо, що «буханку» бачили, та є інформація, що це наразі безпечний маршрут. Ну, більш-менш.
На прощання хлопці просять — притримайте публікацію на кілька днів, щоб позицію не «спалити». Одностайно погоджуємося, але завбачливо уточнюємо, до якого часу не публікувати фото, відео й тексти.
— До весни, — каже Ігор, — тоді ми вже точно з цієї «квартири» з’їдемо.
…О ’кей, весна вже почалася.
П.С.
На зворотній дорозі, на виїзді з Бахмута, Влад, який сидить за кермом, трохи стишує хід. Поглядаємо в бік спаленої вчора «буханки», так і є — перед нею лежать два тіла в цивільному. Вчора росіяни убили ще двох українців….
фото, відео автора
