На замовлення рф вони організували серію підпалів автомобілів військових та волонтерів, намагаючись перешкодити діяльності Сил оборони України. За матеріалами вироку, у липні 2024 року один із фігурантів…
Костянтин зустрів широкомасштабне вторгнення зс рф на Луганщині у складі окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. За рік війни встиг повоювати на всіх важливих ділянках фронту, дістав два поранення і знову — в строю. Нині він — заступник начальника штабу танкового батальйону, котрий боронить Бахмут. Саме тут, де нині б`ється серце оборони України, Костянтин розповідає про перші дні боїв у лютому 2022-го, про вихід з оточення, оборону Сєвєродонецька і ділиться думками про те, що потрібно робити в інтересах нашої спільної Перемоги.
24 лютого 2022 року, підйом по тривозі
— Ще затемна, десь о 5-й ранку, нас підняли по тривозі, оголосили, що почалася «велика» війна. Наш підрозділ висунувся на заздалегідь визначені позиції на Луганщині.
Марш був не простий, ми не встигли відпочити, підготуватися до бою, як дізналися, що потрапили в… оточення.
У такій ситуації опинився вперше.
За якийсь час прийшов наказ – йти на прорив. Я так розумію, командування вжило всіх необхідних заходів для такої «операції». Ми швидко зібралися, рухалися стрімко, практично без зупинок. Йшла друга доба «на колесах», втомлені екіпажі потроху куняли на марші, тільки бідні механіки очей не зімкнули. Пригадую, мені теж сильно хотілося спати, тому, напевно, сам марш не дуже запам’ятався. Керували виходом комбат і комроти, не все було гладенько, але ми вирвалися й одразу ж отримали наказ зайняти оборону в районі Рубіжного.
Сєвєродонецьк: коли приходить адреналін
Моя рота спочатку знаходилася у Воєводівці, але скоро нас перекинули на околицю Сєвєродонецька, щоб посилити позиції десантників. Там ми працювали, як кажуть, «по дзвінку»: треба посилити якусь ділянку оборони — мчимо туди; треба підтримати штурм — їдемо, підтримуємо.
Десантники, як відомо, хлопці моторні, за ними тільки встигай. В ті дні мої екіпажі активно повоювали.
Було декілька ситуацій, у яких ставало справді моторошно. Йдеться про бої на близькій дистанції. Раніше у мене такого не було, щоб наблизитися до противника на відстань… десяти метрів. Пригадую, коли я бачив росіян так близько — мені стало шкода у них стріляти. Це ж — люди! Та коли в тебе «летить» усе, що можна уявити, цей страх перед убивством щезає.
Під час чергового штурму ми знищили дуже багато «коробочок» противника, здається, дев’ять одиниць техніки. Перша коробочка «згоріла», друга… І вже такий адреналін взявся, що я вже навіть не думав про свій страх. В голові билася лише одна думка — швидше завершити бій і повернутися до своїх. У якийсь момент піхота навела на будинок, з якого вела вогонь велика група російських солдатів. Попросили «навалити», ну ми й «навалили» — парочкою уламкових. Як влігся пил, десантники зазирнули в середину, сказали, що там вже всі «двохсоті», жодного живого. Ми їх всіх знищили.
Фото автора
