Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Влітку 2021-го, втретє повертаючись до війська, він, звісно, не думав-не гадав, які випробування на нього чекають уже менше ніж за рік. Не знав, що вже в березні перебуватиме під постійним щільним ворожим вогнем на гарячому сході. А серце розриватиметься від тривоги за своїх рідних, які за десятки сотень кілометрів від району ООС там, на Чернігівщині, опинилися в тимчасовій окупації. І лише у квітні, коли після понад місяця незнання про долю родини Геннадій все-таки додзвонився до дружини та почув довгоочікуване: «Не хвилюйся, усе позаду, у нас із сином уже все гаразд», він полегшено видихнув і з подвоєною силою продовжив бити ворога.
Десь понад три тисячі кілометрів за рік повномасштабної війни з російськими агресорами на своєму Т-64 проїхав обпаленими смертоносним вогнем дорогами командир танка 42-річний штаб-сержант Геннадій Колесников. Про свій бойовий шлях він розповів під час зустрічі кореспонденту АрміяІnform.
— Геннадію, звідки ви родом, ким є за фахом і як опинилися у війську?
— Я родом із Миколаєва. Там народився й виріс. Після закінчення 9-го класу пішов навчатися до професійно-технічного училища на токаря. Згодом за фахом працевлаштувався на завод «Зоря», що спеціалізувався на будівництві судових парових турбін. Звідти, з Миколаєва, мене у 1998 році проводили на строкову військову службу. До речі, на ній я трохи затримався. Вірніше, за рік після призову вирішив піти навчатися до школи прапорщиків.
На строковій відслужив у частині ППО, де обіймав посаду оператора зенітного ракетно-гарматного комплексу «Тунгуска». У школі прапорщиків навчався на начальника складів. А після її закінчення близько року проходив службу в окремому танковому полку на посаді старшого техніка та займався обслуговуванням самохідного артилерійського озброєння.
Через певні обставини невдовзі звільнився. У 2000 році повернувся до Миколаєва, а звідти вже поїхав на Чернігівщину, де мешкала мати мого батька. До речі, моїй бабусі вже виповнилося 92 роки. Уявляєте собі, ще дівчинкою вона пережила всі жахіття Другої світової, і тепер на старості років усе для неї повторюється…
На Чернігівщині я спочатку теж працював токарем. А згодом добрі знайомі порадили мені працевлаштуватися на Київську дистанцію колії. Я так і зробив. Швидко перевчився і з 2008 року, працюючи вахтовим методом, обіймав посаду монтера колії. А в 2015-му вирішив повернутися до війська. Чому? Корисним хотілося бути для України у важкі часи, пов’язані з російською агресією. Заради цього я навіть домігся, щоб анулювали броню, закріплену за мною на підприємстві, та за власним бажанням вдруге одягнув військовий однострій.
— А куди потрапили служити та чи не важко було за 15 років після звільнення знов розпочинати, як-то кажуть, тягнути армійську лямку?
— Мені пощастило. Адже за розподілом я майже одразу потрапив до елітного роду військ — у морські піхотинці. Щоправда, спочатку десь упродовж місяця, так би мовити, підвищував свій рівень кваліфікації на Рівненському військовому полігоні. А коли навчання добігало кінця, до нас завітали офіцери з різних частин. Подивилися морпіхи на мене — чоловіка міцної статури, ствердно кивнули головою. І звідти я спочатку поїхав на полігон на Миколаївщину, а десь за місяць опинився в районі АТО. А важко мені не було. Адже на той час мені виповнилося лише 35. Ще, як кажуть, молодий хлопець. А ще я переконався, що за 15 років стан у війську змінився на краще. Коли я проходив службу на строковій і надстроковій, ми більше займалися показухою та повсякчас щось фарбували та білили. А в 2015-му я побачив справжню бойову роботу.
— Напевно цією справжньою бойовою роботою і був насичений весь термін вашої служби за мобілізацією?
— Авжеж. Я як заїхав у складі свого підрозділу в середині серпня на Донеччину, так там, не рахуючи перебування у відпустці, і провів весь понад річний термін служби. Майже весь час ми перебували на передовій. До листопада стояли у Широкиному. Звідти нас перевели на блокпости поблизу Маріуполя. А в січні 2016-го ми знов опинилися поблизу Широкиного. Тільки вже зайняли позиції з іншого боку села. Режиму тиші в цьому колись курортному населеному пункті на березі Азовського моря рашисти майже не дотримувалися.
Бували, звісно, іноді більш-менш спокійні дні, але переважно ворог намагався гатити по нас щодня. Неодноразово доводилося потрапляти під артилерійський та мінометний вогонь. Ми теж у боргу не залишалися — по-бойовому огризалися та давали гідну відсіч. Мені також неодноразово доводилося приводити до тями любителів «русского мира» та відбивати їхні атаки вогнем зі свого кулемета. Але головне, що ніхто з моїх побратимів не загинув, і я живий і здоровий за рік після призову повернувся додому.
— Повернулися до сім’ї, на роботу… А торік, 24 лютого, знов пішли добровольцем захищати свою країну від ворога?
— Так, повернувся додому, до родини. Знов одягнув свій робочий спецодяг та пішов ремонтувати колії на залізницю. Але коли розпочалося широкомасштабне російське вторгнення, я вже знов перебував у війську. Знаєте, скучив я за службою і влітку 2021 року вирішив повернутися. Після свого звільнення у 2016 році я майже щороку, за власним бажанням, вирушав на місячні військові збори. Там опанував спеціальність командира танка. На цю ж посаду був і призваний за контрактом до складу однієї із механізованих бригад.
— І де зустріли 24 лютого?
— На Луганщині. Майже до початку повномасштабної війни з росією я перебував під Бахмутом, який сьогодні є символом мужності й героїзму українських воїнів. Але за кілька днів до рашистської навали нас передислокували у бік Сєвєродонецька. Там і зустрів фатальний ранок 24 лютого. І відтоді майже весь час перебуваю на передовій. На досить нетривалий термін кілька разів вирушав додому. Приміром, на Різдво Христове, на яке, до речі, припадає день народження моєї дружини Наталії. Тож ось такий подарунок їй та сину-десятикласнику Максиму я тоді зробив.
— Скільки ви вже подолали на своєму танку за цей рік війни? Часто доводиться вступати у двобій з агресором?
— Напевно, що десь понад три тисячі кілометрів уже подолав. Як кажуть, «проколесив» зі своїм екіпажем фронтовими дорогами Луганщини, Харківщини та Донеччини. Ми на війні, і наше головне призначення — це знищення броньованих машин, живої сили противника та його вогневих засобів. У такий спосіб і працюємо.
Пригадую, як на початку війни ми були придані окремій десантно-штурмовій бригаді, яка вела запеклі бої на Харківщині. І ось ми отримали інформацію, що з боку Ізюма на нас рухає кілька одиниць ворожої броньованої техніки. Вирушили ми на позиції, заїхали в лісосмугу й гадаємо, де зустріти неприятеля? І тут кмітливий механік-водій каже: «Командире, дивись, ось свіжа воронка від авіабомби. Пропоную стати туди. Адже, як кажуть, двічі в одну воронку снаряд не влучає». Так і зробили.
Стоїмо. Нас не видно. Проте перед нами навпаки все як на долоні. Бачимо, на горизонті — ворожа техніка. Ми по ній тоді весь конвеєр снарядів і випустили — всі 28 штук. Причому під час виконання бойового завдання в нас відмовила автоматична система заряджання. Тому заряджання гармати відбувалося в напівавтоматичному режимі за допомогою пульта дублювання. Кілька танків та БМП ми тоді підбили.
— Напевно і самому під обстріли доводилося потрапляти?
— Траплялося й таке. У травні під Світлодарськом це було. Ми тоді вели оборонні дії. Треба було витягати з-під обстрілу один із наших танків, у якого злетіла гусениця. Екіпаж, звісно, намагався машину «взути» та відтягнути в безпечне місце, але через щільний ворожий вогонь нічого з цього не виходило. Тож на допомогу пішов мій екіпаж.
Під’їхали ми до побратимів, зачепили машину за трос і тягнемо, що є сили. А тим часом вогонь не вщухає, а відстань до ворога становить лише метрів 500-600. Усе було проти нас, зокрема і рельєф місцевості. Виявилося, що навколо нас — викопані ще у 2014-му або 2015 роках траншеї, які зрівнялися з землею. Ми коли відтягували танк, включивши задню передачу, ледве самі не впали в ті траншеї. Командування усвідомило безперспективність задуманого і наказало нам відійти на визначені позиції, аби не втратити ще один танк. Ми так і зробили. Замаскувалися. Стоїмо. І зненацька по нас відкривають мінометний вогонь. Тоді я дістав поранення — мінометний осколок влучив у шию. Гадаю, що нас виявили за допомогою дрона-розвідника. Шию паралізувало, але з-під обстрілу ми тоді все-таки вийшли і нашу машину врятували.
— У танкові дуелі з ворогом доводилося вступати? І взагалі, по яких цілях російських загарбників найчастіше було скориговано ваш вогонь?
— Безпосередньо йти на ворожий танк лоб до лоба не доводилося. Хоча деякі хлопці з моєї роти вже билися з противником у такий спосіб. Загалом танк призначений для посилення механізованих підрозділів, прориву ворожих укріплених позицій, організації оборонних рубежів та, звісно, знищення вогневих точок, техніки та живої сили противника. Цим наполегливо й займаємося. Гатимо по ворогу як прямим наведенням, так і з закритих позицій.
Приміром, траплялося таке, що із 125-мм гармати наш екіпаж уражав позиції рашистів з відстані 8-9 кілометрів. Пам’ятаю, як ми стояли на адміністративному кордоні між Харківською та Донецькою областями. Надійшла інформація, що в бік одного із населених пунктів рухає колона броньованої техніки. Обрали зручну позицію нагорі, і якраз рашистський бронетранспортер внизу з’явився на горизонті. Шандарахнули ми по ньому десь з понад трьох тисяч метрів і першим же пострілом підбили. А після другого він уже і запалав. Як кажуть, стовідсоткове влучання. Потім там ще чотири ворожі танки Т-72 на швидкості проходили. Один із них нам теж вдалося «відмінусувати».
— Виходить, що «не бережуть» рашисти свою техніку, зокрема і завдяки зусиллям вашого екіпажу…
— Точно, не бережуть. І ми їм у цьому, як можемо, допомагаємо своїми діями. Ви би бачили, скільки техніки вони покидали, коли поспіхом тікали під час нашого контрнаступу на Харківщині… Ми на відміну від них свою техніку бережемо. Навіть потрапивши під щільний вогонь, до останнього робимо все, щоб техніку з-під удару вивести. А вони — ні. Та це й зрозуміло, бо за нами — наша рідна земля. А за ними, окупантами, що? Нічого нема. Вони сіють смерть і розруху на чужій для них землі.
— Геннадію, а можете ще загадати якісь епізоди своїх бойових буднів?
— Бойові будні — це вже майже 365 днів кровопролитних боїв, які ведуть захисники України з російськими агресорами. Багато чого було за цей час. Багато лиха зазнав за цей час весь наш мужній народ. Ось тут, на передовій, ми воюємо на відстані безпосереднього зіткнення з ворогом. А в тилу, в тому ж Києві, Дніпрі та в інших містах від ракетних обстрілів вибухають наші будинки та гинуть мирні мешканці: жінки, діти, похилі люди…
Дуже боляче стає від цього на душі, на серці, і хочеться ще більше мститися ворогу за наші страждання. Але ще якісь епізоди згадати можна. Приміром, пам’ятаю, як восени моєму екіпажу наказали зруйнувати один із будинків. Він був порожній, але дуже небезпечний. Уявляєте собі, російські снайпери в ньому свої позиції обладнали та підло гатили по наших хлопцях. Попередньо ми мали зробили три або чотири постріли, але коли відкрили вогонь, то така злість й водночас азарт нас охопив, що десь з 400 метрів прямим наведенням зробили вісім або дев’ять пострілів. Увесь будинок розтрощили разом із снайперами. Щоправда, на зворотному шляху трапилася поломка — вийшов з ладу механізм повороту.
— Танк Т-64 уже досить старенький і вироблений ще за радянських часів. Напевно, мрієте про те, щоб найшвидше вам на озброєння передали новітню броньовану машину, зразками якої невдовзі нас обіцяють забезпечити іноземні партнери?
— Звичайно. Наші Сили оборони дуже сподіваються на ті ж «Леопарди», «Челленджери» або «Абрамси». Чув, що обіцяють налагодити постачання іноземних машин уже в березні. Швидше би це сталося. Так, там електроніки більше, ніж у радянських броньованих машинах. Але справжній танкіст опанує їх десь за два-три тижні. А ми, загартовані війною захисники України, є справжніми танкістами. Тож чекаємо на новітню техніку, отримання якої, переконаний, допоможе здобути якнайшвидшу Перемогу над підступним російським агресором!
На знімках: штаб-сержант — командир танка Т-64 Геннадій Колесников.
Фото Дмитра Завтонова та з власного архіву Геннадія.
