Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Днями рішенням сесії Пулинської селищної ради, що на Житомирщині, було перейменовано низку вулиць у населених пунктах громади. Як і по всій Україні, це було зроблено в рамках вже не стільки декомунізації, а — деколонізації, аби у подальшому нас із країною-агресором не пов’язувало більше ніщо. І ось, якщо у деяких селах вулиці, що носили імена російських діячів, отримали імена видатних українців чи нейтральні назви типу «Лісова», «Затишна» чи «Миру», то в одному із сіл громади мешканці вирішили увічнити імена загиблих під час російсько-української війни земляків. Так, вулиці Мічуріна та Пушкіна у селі Кошелівка відтепер носять імена Олега Сорочинського та Олександра Ковнацького відповідно.
Кошелівка — невелике село в Житомирському районі, населення якого становить лише 590 осіб. Вже з демографічної історії населеного пункту відразу впадає в очі, як постраждало село від російської окупації, адже сто років тому кількість населення Кошелівки сягала чи не 800 селян. А справа в тому, що у 1936 році сталінська влада депортувала майже все населення села до далекого Казахстану. Так зване переселення здійснювалося виключно за національною ознакою: до Карагандинської області було вивезено 112 родин, із яких 110 — польських і 2 — німецькі. Загальна чисельність депортованих становила майже нинішнє населення Кошелівки — 548 селян, і історія, на жаль, не донесла відомості про те, як вони пережили й чи пережили взагалі кількатижневий шлях у холодних «столипінських» вагонах та життя на чужині.
Тож кошелівцям не притаманна прихильність до всього російського, тим більше — тепер, у розпал війни, що розв’язала підступна недоімперія проти українського народу. Тож вони без вагань назвали іменами загиблих героїв-земляків дві вулиці, прізвища в назвах яких аж ніяк не пов’язані ані з історією села, ані з Україною взагалі.
Вулицю Мічуріна перейменовано на честь загиблого 12 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в місті Бахмут Донецької області 22-річного Олега Сорочинського. Олег був старшим солдатом, воював на посаді старшого оператора відділення протитанкових керованих ракет в одній із військових частин Збройних Сил України. обороняв Лисичанськ і, згодом, місто-фортецю Бахмут.
— Нам усім потрібно об’єднатися і відмовитися від усього російського: мови, віри і будь-яких зв’язків! — сказав похмурого осіннього дня на його могилі настоятель Пулинського храму Святого Миколая Сергій Янчук, який відспівав православного воїна та закликав молитися за упокій душі загиблого й зробити все можливе, щоб його смерть не була даремною.
А замість пушкінської відтепер кошелівські діти прямуватимуть до школи вулицею Олександра Ковнацького. Олександр Людвігович Ковнацький також народився і виріс у цьому селі, закінчив місцеву школу, а вже після закінчення навчального закладу в обласному центрі оселився в Житомирі. Тут він і знайшов останній прихисток на Корбутівському кладовищі…
44-річний Олександр Ковнацький пішов боронити Україну добровольцем ще 24 лютого 2022 року. Воював у складі танкового батальйону 25-ї окремої десантно-штурмової бригади. Влітку був поранений, і після лікування в Житомирському військовому госпіталі та одужання повернувся до строю. У важких боях на Ізюмському напрямку танк, у якому перебував Олександр Ковнацький, підірвався на міні, сам же він зазнав важкого поранення. 10 днів відважний захисник пробув без тями в реанімації та 3 жовтня 2022 року помер. Указом Президента України № 21/2023 від 13 січня 2023 року Олександр Ковнацький нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Фото з відкритих джерел
