Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
За кілька днів ми перетнемо умовну межу — 365 днів від моменту широкомасштабного військового вторгнення рф в Україну. Звісно, відлік політичної, культурної, військової агресії з боку країни-терориста проти нашої держави має корені значно глибші як мінімум від 2014 року. Але події року 2022 остаточно визначили, наскільки затято і звитяжно ми здатні боронити свою свободу і незалежність. Адже українці демонструють світові безпрецедентний рівень консолідації суспільства, військової мужності та витривалості, єднання різних верств населення задля досягнення єдиної мети — нашої Перемоги.
Львівщина, як глибокий, але дієвий тил, увесь цей рік ефективно працює як на підтримання економіки держави, так і для допомоги фронту. Більш детально про те, як у області реалізовуються масштабні проєкти, спрямовані на допомогу біженцям, волонтерському руху та нашим захисникам, у ексклюзивному інтерв’ю кореспондентам АрміяІnform розповів начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький.
— Максиме Зиновійовичу, кожен з нас так чи інакше пригадує, як для нього персонально розпочалося масштабне російське вторгнення. То ж яким його пригадаєте Ви? З якими думками, емоціями та мотиваціями до практичних дій цей день розпочався для Вас?!
— Тут, напевно, я не вирізнятимусь поміж десятків тисяч українців, яких в передсвітанковий час пробудила звістка про вороже військове вторгнення. Власне, в голові була одна думка: «Все ж таки воно почалося… все-таки воно дійсно розпочалося». Швидко зібрався та вирушив на робоче місце. Ракетні удари по Львівщині були вже в перший день. Дісталося і цивільній інфраструктурі й по військових об’єктах. Негайно зібрали команду, розподілили ролі та завдання. Було ж зрозуміло, що доведеться працювати у форсованому режимі. В умовах, не таких, як в умовно «мирний» час проведення АТО чи ООС. Головне, що я побачив, що весь колектив адміністрації мотивований триматися і робити свою роботу. Хоча нервували й страшно було всім.
А завдань для вирішення було більш ніж достатньо: перші внутрішньо переміщені особи, перші потяги з людьми на залізничних вокзалах. І натовп біженців все прибував. Люди з порожніми очима, які просто виходили з вагонів потягів з маленьким дітьми на руках, клумаками, хатніми тваринами. Крім того, на нервах «грали» і новини з різних каналів інформації. Крім того, були переживання за друзів, які в перший же день взялися за зброю. І за членів родини, які в той період перебували в столиці.
Але це емоції і переживання звичайного чоловіка. Як державний службовець я особисто розумів, що від рішень і дій, які треба ухвалювати вже і зараз, дуже багато залежить. І були такі моменти, з якими в своїй практиці до цього не стикався. До прикладу, організувати процес переходу біженцями кордону з сусідніми європейськими країнами. Уявіть, що за перші два місяці російського вторгнення на Львівщині перетнули кордон…два мільйони людей! В межах області залишилося коло 150 тисяч людей! І це вже не говорячи про передислокацію установ із областей, де йшли бої: дитячі будинки, будинки малюка, психоневрологічні диспансери.
І кожного, хто зійшов з потяга, автобуса, чи приїхав своїм транспортом, треба було прийняти, облікувати, розмістити, нагодувати і визначитись з тим, що ще конкретно потребує та чи інша особа. І отут Львівщина вкотре показала себе. Це була безпрецедентна координація і органів державної влади, і місцевого самоврядування, і волонтерських груп та рухів. Уявіть, на головному залізничному вокзалі Львова щодня готуються тисячі порцій їжі, між залізницею та пунктами тимчасового проживання. Як, до прикладу, «Арена-Львів», курсують шатл-баси, автобуси, приватні автівки та буси перевізників. Співвітчизникам допомагають або розміститися у нас, або рушати далі і переходити кордон. Непоодинокі були випадки, що біженці не мали жодних документів, і при перетині кордону це вимагало від нас чіткої координації з прикордонниками з обох боків, дипломатичними службами, іншими фахівцями, які дозволять цю проблему розв’язати в короткі терміни. Інший кризовий момент — проблема з графіком руху потягів. Часом ситуація була, як в індійському кіно, коли люди сиділи навіть на дахах вагонів. І це теж потребувало нових підходів в розв’язанні проблеми.
Не слід забувати, що відразу в Україні розпочалася мобілізація. На Львівщині в кожному населеному пункті, де був ТЦК та СП, виникли величезні черги. Адже кожен хотів взяти до рук зброю — боронити свою державу. Люди вимагали дати їм зброю, аби їхати в Київ, обороняти столицю. Були черги в збройові крамниці. Знаю про випадки, коли люди були у відчаї, бо не змогли пройти військово-лікарську комісію, і всіма способами хотіли потрапити до війська. В ті перші місяці я «зарядився» на все життя емоціями і гордістю за наш народ. Це честь знати, що співвітчизники розуміють критичну ситуацію і для усіх без виключення єдиний вихід — це боротьба з ворогом!
— Власне, давайте ще поговоримо про ті адміністративні «лайфхаки», які довелося застосовувати для організації процесу прийому біженців у перші місяці. Адже в межах історії сучасної Європи це, напевно, наймасштабніша операція з переміщення людей від часів Другої світової війни
— Звісно, це унікальний досвід і для нас, і для наших партнерів, які супроводжували процес вже на території своїх країн. Головне було створити дієвий ланцюг логістики, інформування, обліку та забезпечення базових потреб великої кількості людей.
Насамперед ми організували медично-соціальну та медико-психологічну службу, а також прийом людей на вокзалі. Завдяки волонтерам, таким, як Галина Бордун, ми зробили все, щоб люди, які прибувають, а це десятки тисяч людей в день, могли чітко розуміти подальший порядок власних дій після того, як вони зійшли з потяга. До прикладу, якщо вони мають бажання їхати в інші країни, то для цього є транспорт, який доправить їх до кордону. Якщо люди хочуть залишитися на Львівщині, то без жодних проблем їх транспортують до визначених місць в області. На той час в місті Львові було 7 великих центрів, в яких люди могли заночувати, поїсти гарячу їжу, отримати одяг та медикаменти. А звідти вже роз’їжджатися по локаціях в районах області, де їм було приготовлено житло. Станом на травень 2022 року на території Львівщини проживало 630 тисяч вимушених переселенців! Цей період був найбільшим піком такого переселення і справжнім викликом для нас. Щоб зменшити черги на кордонах, ми там облаштовували тимчасову інфраструктуру, щоб люди мали змогу чекати свою чергу в перетині кордону в теплі та з належним комфортом. Ми встановлювали спеціальні споруди, які обігрівалися, встановлювали польові кухні. У області було розгорнуто більше ніж 100 пунктів обігріву, де кожен мав змогу отримати гарячу їжу та чай.
Дякую волонтерському руху, дякую World kitchen, численним львівським рестораторам, за перші 6 місяців війни в координації з Львівською ОВА було роздано 4,5 мільйона порцій гарячої їжі!
Ще один напрямок — транспортування! За перші пів року здійснено більше ніж 200 000 перевезень людей, які були профінансовані за рахунок благодійних коштів. Перевізники області — справжні профі, за що їм величезне дякую.
Завдяки польській стороні, з’явилася можливість отримувати першу гуманітарну допомогу з центрів надання благодійної допомоги, які були розгорнуті в Республіці Польща. Ми за перші місяці отримали від Держрезерву Польщі 30 вантажівок з гуманітарною допомогою. А це майже 1000 тонн речей першої необхідності. Завдяки учасникам «Ротарі клубу» майже 30 вантажівок було доставлено на Львівщину з харчуванням для дітей. Дитяче питання взагалі було і є на особливому контролі! Наведу цифри, що у Львівську область в евакуацію прибуло близько 2000 дітей, які не мали батьків. Про цих юних українців потрібно було піклуватися: медицина, розміщення, навчальний процес. Також наша область стала «базою» для відправки на лікування евакуйованих дітей. Зокрема малих українців з онкологічними захворюваннями. На час перебування вони продовжували отримувати необхідну медичну підтримку в лікарнях області. І завдяки програмі Першої леді України, ці юні українці та українки скеровувались згодом до найкращих лікувальних закладів Європи та світу. Зараз в області перебуває близько 600 вихованців евакуйованих закладів по догляду за неповнолітніми. Ми створили і робимо все, щоб вони відчували себе, як вдома. Адже кожен з нас воює на своєму фронті заради майбутнього, заради дітей. Діти надають нам всім вагомості у роботі, яку ми робимо. Це питання гідності, і український народ воює за цю гідність.
— Уже зараз ми можемо говорити про те, що певні волонтерські ініціативи із допомоги фронту, які зародилися на теренах Львівщини, з часом набули загальнодержавних масштабів. Що це були за програми?
— У питаннях підтримки наших захисників, на мій погляд, не має неважливих моментів. І з першого дня обласна адміністрація діяла за принципом організації так званою комунікаційної площадки. Тобто надати можливість усім, хто прагне допомогти, зібратися, обговорити власні плани та ресурси. І почати діяти. І ми це підтримаємо в межах, що від нас залежать.
До прикладу, однією з таких програм стали «1000 автомобілів свободи» волонтерів Ігоря Дулина та Анни Крисюк. Їхній Міжнародний центр допомоги українцям діяв у співпраці з Львівською ОВА. Метою цього проєкту було організувати постачання на фронт автомобілів для наших військ. Джипи, мікроавтобуси, санітарні автомобілі, машини для евакуації з поля бою і довозу боєприпасів. Тисяча, звісно, не межа. Зараз у війська поставлено вже 990 автівок. І вони допомагають захисникам у боротьбі з російськими окупантами. Уявіть, яку колосальну роботу роблять волонтери: треба знайти за кордоном належний транспорт, викупити, доставити в Україну, відремонтувати, доправити на передову. Тут залучені десятки осіб. І ті, хто дає гроші, і ті, хто потім приводить до ладу і покращує автомобілі, і ті, хто їх доставляє. Ми допомагаємо на кожному з етапів, якщо цього вимагає ситуація.
Крім того, ну не повезеш же ти на фронт порожній автомобіль? Відтак, вже сформувалась команда, яка споряджала ці автівки й продуктами харчування, медициною, обмундируванням, електронікою. Усім, що хлопці та дівчата в окопах потребували.
Ба більше, релоковані на Львівщину підприємства, які отримали загальну назву «Львівський оборонний кластер». В кожну машину виробники засобів індивідуального бронезахисту відвантажували частину своєї продукції. Абсолютно безоплатно! Від початку перебування на Львівщині вони виготовили й передали нашим захисникам понад 100 тисяч бронежилетів! Звісно, з нашого боку підприємцям також потрібна була підтримка. Зокрема — отримувати від європейських постачальників сировину. Сталь відповідних марок для бронепластин, тканину для пошиття каверів.
Ще один амбітний проєкт, який ми реалізували разом з волонтерами — на фронт поїхали близько тисячі генераторів. Це важливо, адже наші захисники мають завжди мати заряджені засоби зв’язку, комп’ютери, планшети й дрони. Сучасна війна — війна технологій. І перевага завжди за тим, в кого найліпше постачання та устаткування. Ми прагнемо бути частиною загального суспільного руху, аби пришвидшити Перемогу, і зі своєї сторони ми робимо всі кроки заради того. Проєкт Перемоги — це найбільший і найжаданіший проєкт за останні 30 років. І ми зробимо все, аби він здійснився.
— Дійсно, зараз ми всі викладаємося задля наближення Перемоги України. Але цей процес був би значно важчим без підтримки наших закордонних партнерів. Ви, як начальник обласної військової адміністрації, були дотичні до організації багатьох міжнародних подій, які вплинули вже на хід нашої історії. І на розстановку сил у цій війні зокрема. Розкажіть про це детальніше.
— Дійсно, за цей рік таких подій не бракувало. І, сподіваюсь, що вони займуть гідне місце в майбутніх підручниках історії України. Президент України Володимир Зеленський зробив чимало, аби про Україну говорили на світовій арені. Завдяки його ініціативі Львівщина приймала візити політичних діячів світового рівня. Зокрема, генсека ООН, Президентів України та Туреччини щодо налагодження зернового коридору. Ця зустріч показала, що Україна відіграє одну з важливих ролей у світових процесах. Що без нашого збіжжя світовий ринок не може обійтися. Інша важлива подія, якої ми були свідками — зустріч у Львові трьох президентів — України, Республіка Польща та Литви. Саме під час неї прозвучало вперше питання щодо надання Україні танків.
І ще низка візитів високих осіб. Як-то міністерки міжнародного розвитку Канади щодо підтримки України в військовій та гуманітарній сферах. Робота Першої леді щодо організації лікування за кордоном юних українців тощо.
— Перейдемо до теми лікування, реабілітації та відновлення наших воїнів. Львівщина за минулий рік має певні напрацювання. І можна говорити про те, що область зараз — потужний хаб, де воїни та члени їхніх родин отримують гідну підтримку. Прокоментуйте, будь ласка, цей напрямок.
— Дійсно, можна говорити про низку інновацій, які стартували в цій царині саме зі Львівщини. До прикладу, ми перші в Україні відкрили Офіс підтримки родин військовослужбовців. Це єдиний центр, де зібрано представників різних соціальних служб, пенсійного фонду, фахові юристи тощо. Тут допомагають, зокрема, родинам зниклих безвісти чи полонених наших вояків. Філії офісу діють й у районах області.
Крім того, є і фінансова конкретна підтримка. До прикладу, за 2022 рік коштами громад області забезпечено зимовим одягом дві бригади ЗСУ, які дислокуються на Львівщині. Разом із громадами ми зібрали 800 мільйонів гривень на підтримку військових частин, які дислокуються в області, та розмістили в обласному бюджеті 200 мільйонів гривень на закупівлю військових облігації для підтримки Сил оборони України.
Ще один надважливий проєкт для реабілітації наших поранених воїнів — SUPERHUMANS CENTER. Це буде не просто система медзакладів, що надаватимуть допомогу воякам. Але зразками для створення послужили найкращі профільні клініки Європи та США. На першому етапі його роботи ми передбачили можливість якісного біонічного протезування, пластичної хірургії та психологічної реабілітації. Це не тільки для військових, а і для тих, кому потрібна така допомога. Бо ворожі кулі й снаряди не розбирають — цивільний, чи військовий. Це буде така медична «екосистема», де буде вся потрібна якісна допомога, яка включає сучасні методи лікування. Проєкт перебуває під патронатом Першої леді України. І зведення першої клініки триває саме у Львівській області. Сподіваюсь, що згодом наступні клініки мережі відкриються й в інших регіонах України.
Чому важливо забезпечити мережевість і доступність? Бо така допомога надається не один раз. Для поранених і травмованих вояків, для цивільних, що постраждали від війни, така допомога потрібна все життя. Аби підтримувати здоров’я, відчуватися повноцінною частиною суспільства. Львівський SUPERHUMANS CENTER плануємо запустити в дію вже навесні. Лікування для тих, хто постраждав через війну, буде безоплатним.
— Щодня Вам доводиться комунікувати з різними людьми, посадовцями. А як щодо спілкування з армійцями? Чи впливає воно на вашу мотивацію у професійній діяльності?
— Це дуже важлива для мене особисто частина життя. Серед моїх друзів чимало військових. Чимало з них на фронті. І за кожного з них переживаю: як вони там. Не всі були професійними воїнами до російського вторгнення. Хтось одягнув однострій лише рік тому. До цього хтось був лікарем, хтось вчителем. Та зараз значення має одне: чи ти готовий боротися? Чи ти готовий поставити суспільну ціль вище свого життя. Я гордий тим, що маю таких друзів.
Як начальник ОВА спілкуюся з командирами різних рівнів. Бо в нас на теренах області не бракує військових підрозділів, що дислокуються тут. А зараз на війні. Розумію, що кожному маю і повинен допомогти в міру сил і можливостей.
Я кілька разів був на фронті. І знаєте що? Там багато світлих облич, таких світлих людей не часто зустрінеш в кулуарах адміністративних кабінетів. Прямуючи туди, на фронт, ти думаєш: як зарядити вояків позитивом?! А насправді вони тебе мотивують і заряджають енергією щось робити попри ті складні умови, в яких вони перебувають. Від військових ти отримуєш відчуття, що все буде «ОК». І розуміння важливості тієї справи, яку ти робиш.
І тому, коли повертаєшся у свій робочий кабінет, то насамперед перевіряєш, як йдуть справи в тому чи іншому проєкті, які ОВА реалізують для допомоги нашому війську. До прикладу, спільно з Львівським ІТ-кластером, маємо проєкт «SKY»: осучаснення системи управління, візуалізації військових частин ПВК «Захід». Також допомагаємо Національній поліції у вдосконаленні програми «Безпечна Львівщина». Це автоматизована система, де за допомогою камер спостереження та штучного інтелекту відбувається розпізнавання облич та автомобільних номерів. І ця система вже допомогла розкрити чимало злочинів! Також ми допомагаємо дітям військових, за допомогою Львівського ІТ-кластеру ми підводимо до шкільних бомбосховищ Інтернет, аби під час повітряних тривог діти мали змогу продовжувати навчання.
А ще ми спільно з нашими львівськими розробниками комп’ютерних програм створили чат-бот «Щось летить». Для того, аби кожен цивільний міг допомагати нашим силам ППО знешкоджувати ворожі повітряні цілі. Цей чат-бот одночасно може приймати дані від пів мільйона верифікованих користувачів. І зі Львівщини географія збору інформації про ворожі ракети розширилась вже на територію усієї України.
Крім того, завдяки нашим партнерам ми передали більше ніж 100 одиниць «Старлінків», які вже на фронті забезпечують зв’язком наших воїнів.
Війна прибрала з нашого сприйняття життя чимало «напівтонів», лушпиння. Залишились лише справжні та потрібні мотивації, любов до своєї землі, відчуття братерства і спільної справи. І на моє переконання, немає вже чіткого поділу, де фронт, а де — глибокий тил. Бо ми всі зараз один великий фронт, який працює на Перемогу України.
— На завершення нашої розмови маєте можливість звернутися до всіх наших військових читачів. Вас почують та побачать.
Максим Козицький: Хлопці й дівчата, ми вам дякуємо за все! Не майте сумніву — зробимо все, що від нас залежить, аби допомогти здобути Перемогу. З вірою у кожного з Вас та ЗСУ в цілому! Щиро дякуємо! Слава Україні!
Дякуємо за цікаву розмову та вичерпні відповіді!
Відео Микола Блонар
Фото авторів та з архіву Львівської ОВА
