Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
З початку широкомасштабного вторгнення російська окупаційна влада викрала і депортувала тисячі українських дітей. Щодня страшні цифри на порталі «Діти війни» збільшуються. За офіційними даними, депортовано понад 16 тисяч маленьких українців. Відповідно до норм міжнародного права, дії росії — це воєнний злочин і геноцид. Україна робить усе можливе, щоб повернути додому своїх маленьких громадян і притягнути до відповідальності російських нелюдів. Про це кореспондентці АрміяInform розповіла Радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук.
— З початку широкомасштабного вторгнення було створено Координаційний штаб з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану. Як Ви оцінюєте його роботу за період з березня 2022 року?
— Наразі варто говорити про два штаби. Перший — Координаційний штаб з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану, де я співголовую разом з Міністеркою соціальної політики пані Оксаною Жолнович. З перших днів війни представники різних міністерств об’єднались, щоб швидко реагувати на численні виклики в сфері захисту дітей. Штаб працював над організацією евакуації, змінами правил перетину кордону, розміщенням та підтримкою евакуйованих, освітніми питаннями, тобто всім, що стосувалося безпеки дитини під час війни. Цей штаб був максимально ефективним саме в той момент, коли він був потрібен. Також варто говорити про Координаційну раду при Офісі Президента, де я секретар-координатор. Ця рада опікується питаннями безпеки дітей під час війни, але одним з пріоритетних завдань є питання депортації та примусового переміщення українських дітей російською армією на тимчасово окуповану територію України, і вивезення на територію рф та білорусі. Тут також багато напрацювань — створено хороший алгоритм взаємодії усіх відповідних структур, залучених саме у розв’язанні цього питання. Результатом стало створення єдиної інформаційної платформи «Діти війни», яка стала ілюстрацією злочинів, скоєних росією щодо українських дітей.
— Поясніть, будь ласка, розбіжність між кількістю депортованих дітей на порталі «Діти війни» та цифрами, які озвучує російська сторона.
— За даними з відкритих джерел, оприлюдненими рф, депортовано 733 тисячі дітей, ця цифра також є на порталі. Це українські діти, яких нібито евакуювала російська влада. Зрозуміло, що це не евакуація, а депортація та примусове переміщення. Термін «депортація» ми вживаємо, говорячи про вивезення дитини на територію російської федерації або республіки білорусь, а «тимчасове переміщення» — коли дітей примусово переміщують на тимчасово окуповану територію України — Донеччину, Луганщину або Крим. Російська цифра нами зафіксована, хоча й не підтверджена жодними списками чи звітами, які б рф надавала структурам ЄС, ООН, іншим міжнародним організаціям або третім країнам чи українській стороні. Невідомо, кого вони рахують, скільки разів вони рахують одних і тих самих дітей. Ми розглядаємо цю цифру як елемент тиску і пропаганди, щоб показати, наскільки глобально все це відбувається. І ставимо під сумнів цю цифру, хоча і не применшуємо їхніх злочинних намірів.
До широкомасштабного вторгнення на тимчасово окупованих територіях і теренах, окупованих вже після лютого 2022 року, де здійснювалося це вивезення і, на жаль, досі триває, мешкало трохи більше ніж мільйон дітей. Ми розуміємо, що половина з них виїхали разом з батьками в евакуацію, тобто там фізично не могло знаходитись такої кількості дітей. Тож їхні підрахунки сумнівні. Нехай російська сторона надасть звіти хоч комусь, хто ці діти. Водночас Україна має свою цифру, яка змінюється щодня. На сьогодні це 16207 депортованих дітей, щодо яких у нас точно є звернення до Національного інформаційного бюро — від батьків, родичів, опікунів, керівників закладів, де перебували діти, керівників локальних громад, свідків. Тобто за фактом зникнення дитини надійшло звернення, було перевірене відповідними відомствами і підтверджено, що ця дитина була депортована або примусово переміщена. Це поіменний список з персональними даними. Ця цифра не остаточна, ми розглядаємо, що викрадено сотні тисяч українських дітей, але не 733 тисячі. На відміну від росії, Україна послуговується точними задокументованими даними і треба бути обережними з прогнозами. Слід не тільки розшукати цих дітей і повернути їх, важливо також притягнути росію до відповідальності за її злочини, а для цього потрібні чітко задокументовані випадки.
— Власне це і є завданням порталу «Діти війни» — постійно оновлювати і показувати цифри, якими володіє Україна?
— Не тільки, відповідні відомства щоранку вносять нові дані на сайт. А друге завдання — якомога швидше зібрати інформацію. Тому ми створили там можливість в один клік подати заяву — якщо ви знаєте про факт депортації чи переміщення, зміни громадянства дитини, передачі під усиновлення, опіку, піклування, про місце перебування дитини, або якщо просто розшукуєте дитину. Сайт створений, щоб якомога швидше знайти дитину, для цього потрібні персональні дані, тому ми намагаємося наповнити цей реєстр і шукати предметно.
— Які кроки здійснюються нашою державою і міжнародними організаціями для повернення депортованих українських дітей. Як Ви оцінюєте шанси організовано повернути їх?
— Не можу розкривати алгоритми повернення дітей, тому що на сьогодні не існує, на жаль, єдиного механізму. Практично під кожний конкретний випадок створюється окремий алгоритм і це значно ускладнює процес. Якщо ми проговоримо якийсь алгоритм — він уже не спрацює вдруге, а розуміючи, як багато дітей треба повертати, то з питань безпеки ми не будемо це обговорювати. Зараз ми фіксуємо всі медіапрояви російських державних діячів, політиків, які озвучують — яких дітей і куди вони привозять, вислови уповноваженої рф у справах дітей Марії Львової-Бєлової. Зокрема про те, що вона особисто взяла під опіку хлопчика чи на всиновлення — абсолютно незаконно. Документуємо всі їхні заяви, щоб потім вони стали обвинувальною базою.
Що стосується кроків держави — ми постійно на зв’язку з міжнародними структурами ЄС, ООН, іншими країнами, щоб зрозуміти, що вони можуть зробити в питаннях пошуку дітей на території рф, бо ми не маємо туди доступу. Важливі також спільні заяви, резолюції, щоб засудити незаконні дії росії і спільно притягнути її до відповідальності. Світова спільнота має багато добре виписаних документів, йдеться про міжнародне право, Женевську конвенцію. Однак ці документи працюють, коли всі учасники світової спільноти живуть за цими правилами. Натомість, коли одна країна не визнає жодних правил — потрібно розробити нові механізми, які змусять таку країну зайти у правове поле. Так само ми побачили бездіяльність Міжнародного комітету Червоного Хреста. Всі сподівалися, що ця організація має найширший мандат у питаннях пошуку і моніторингу умов перебування депортованих та тимчасово переміщених дітей. Однак виявилося, що МКЧХ не може, або не хоче цього робити. Тож потрібно створювати нові організації, коаліції, щоб захищати і свої права, і права дітей всього світу. Тому що сьогодні це українська дитина, а завтра це може бути дитина будь-якої іншої країни, це проблема не тільки України, а всієї світової спільноти.
— Очевидно, що росія має чіткий план щодо вивезення наших дітей?
— Так, всі дії, які вони вчиняють щодо українських дітей, сплановані, вони застосовують принаймні п’ять технологій для вивезення наших дітей і роблять все, щоб ми їх не знайшли і не повернули, їх переховують, розпорошують по всій території рф. Наразі вдалося повернути 307 дітей. Це звучить ніби мало у порівнянні з тими, хто ще залишаються депортовані чи тимчасово переміщені, але кожна повернута дитина — це врятоване життя, доля цілої родини, тож для нас це великий здобуток. Крім того, повертаючи дітей, ми можемо проаналізувати весь кейс: як вона була вивезена, куди саме, за яких умов. Саме так нам вдалося виявити, що це не хаотичні дії окупаційної влади, а чіткий план росії. За кейсами повернутих дітей ми виявили п’ять технологій, за якими вивозять дітей.
— Розкажіть, будь ласка, про ці технології.
— Перша технологія — коли вони спочатку вбивають батьків, а потім викрадають дітей. Підтвердженням цього є історії двох повернутих дітей — Кіри Обедінської та Іллі Матвієнка. Їхніх батьків вбили у Маріуполі, а дітей викрали і вивезли.
Друга технологія — дітей розлучають з батьками під час так званих фільтраційних заходів. Такою є історія Олександра Радчука, яку ми озвучували в Давосі. Це не поодинока історія — коли маємо звернення до Національного інформаційного центру, що дитина переміщена з батьками, це не означає, що так насправді є. Під час фільтрації дітей розлучають з батьками і вони далі їдуть самі, тож важливо шукати кожну дитину попри те, що написано в заяві — дитина у супроводі чи сама. Діти не можуть бути в безпеці у депортації чи в тимчасовому переміщенні. Щодо історії Сашка, ми досі не знаємо, де його мама, з березня минулого року її місце перебування невідоме. Цій дитині сказали, як і багатьом: «ви не потрібні вашим батькам, ви підете в прийомну сім’ю, вас там любитимуть, забудьте про Україну». Взагалі росіяни не дозволяють депортованим дітям спілкуватися з батьками, з рідними, забирають телефони, не беруть номери рідних, ніхто не зв’язується з ними, російська сторона усіляко перешкоджає з’єднанню дитини з її біологічною родиною.
Третя технологія — коли росіяни вивозять дітей із закладів так званого інституційного догляду.
Варто сказати, що Україна рухається семимильними кроками до деінституціалізації. Ще до початку широкомасштабного вторгнення одним з моїх головних напрямків роботи був розвиток сімейних форм виховання і усиновлення, щоб кожна дитина мала родину. Саме це завдання ставив переді мною Президент України Володимир Зеленський, говорячи про те, що кожна дитина має зростати в сім’ї. Тому і зараз, попри широкомасштабне вторгнення, ми рухаємося в цьому напрямку, ми цифровізували процедуру усиновлення, створили багато можливостей, щоб розвивати сімейні форми виховання і не повертатися до закладів інституційного догляду. Та все ж таки певна кількість закладів все ще є і власне чотири заклади інституційного догляду, де цілодобово перебували діти, не вдалося заховати, їх не встигли вивезти через стрімку окупацію цих територій. російська сторона не надала нам гуманітарний коридор, аби ми змогли їх вивезти на підконтрольну Україні територію. З двох закладів нам вже вдалося повернути дітей, і ще з двох — шукаємо дітей. Це щодо територій, підконтрольних Україні. Водночас з 2014 року маємо тимчасово окуповані Донеччину, Луганщину і Крим, де також залишалися заклади інституційного догляду, відтоді ми не маємо інформації про цих дітей.
Четверта технологія поки що наймасовіша — це відправлення дітей на так зване оздоровлення чи відпочинок. Це також депортація, бо попри підписані згоди батьків — це зовсім не добровільна згода. росія створює непридатні для проживання умови на тимчасово окупованих територіях, де немає води, опалення, продуктів харчування, медичного супроводу тощо. Батькам нічого не залишається, як нібито добровільно підписати згоду, аби дитина поїхала кудись на місяць і повернулася. Водночас є свідчення батьків, які підписали ці заяви через погрози окупаційної влади позбавити їх батьківських прав за їхніми законами. Тобто це тиск і маніпулювання і як наслідок — депортація, коли дітей вивозять, а потім змінюють місцеперебування не погоджуючи це з батьками, змінюють термін перебування і просто не віддають дітей.
І нарешті п’ята технологія — це вилучення дітей безпосередньо з біологічних родин. Є свідчення, що окупаційна влада позбавляє незручні для них родини батьківських прав, а дитину вивозять. Підтвердженням зокрема є історія з останніх кейсів — про шістнадцятирічного Сергія, якого забрали з родини від старших братів і сестер. Ці діти втратили батьків ще до широкомасштабного вторгнення, хлопчик вчився у коледжі й тимчасовим опікуном був директор коледжу, коли почалося вторгнення, хлопчик пішов до своєї родини, а окупаційна влада його забрала і повезла до прийомної сім’ї у рф, де він перебував вісім місяців. Саме він зустрічався з Марією Львовою-Бєловою і говорив, що хоче повернутися до братів і сестер, але там усім байдуже. Отже, ми прослідкували п’ять технологій, які застосовує росія, це точно сплановані дії і весь цей страшний лічильник на порталі «Діти війни» — ілюстрація акту геноциду українського народу через українських дітей. Вбивства, поранення, сексуальне насилля, психологічні травми, створення умов, непридатних для життя, передача дітей з однієї етнічної групи в іншу, передача на незаконне усиновлення, зміна громадянства дітей і, звичайно, депортація та примусове переміщення — все це є ознаками геноциду.
— Якщо українські діти будуть незаконно усиновлені у росії, змінять їхні персональні дані, то знайти їх буде практично неможливо?
— Це надзвичайно важке питання. Однак, якщо говорити про дітей, які знають, звідки вони, або згодом хтось із оточення нагадає їм про це, дитина повідомить українську сторону і зможе повернутися. Процедура усиновлення чи опіки наших дітей у рф абсолютно незаконна. росія є підписантом конвенції про права дитини, де зазначено, що держава-підписант зобов’язується при визнанні або впровадженні процедури усиновлення брати відповідне погодження і здійснювати процедуру за умовами країни-походження дитини. В Україні таким органом є Національна соціальна сервісна служба України, але жодних запитів чи погоджень на таких дітей не надходило. І це одна з ознак незаконного усиновлення — коли фактично викрадена дитина передається на усиновлення. Звичайно, ані Україна, ані Європа ніколи не визнають такого незаконного усиновлення, опіки чи піклування.
— Одним з першочергових завдань в умовах воєнного стану є евакуація дітей з прифронтової зони, яким є алгоритм евакуації для дітей, що перебувають у сімейних формах виховання?
— За законом батьки-піклувальники чи опікуни зобов’язані вивезти дітей з небезпечної зони в евакуацію, інакше їхні договори про піклування буде розірвано. Це питання регламентоване і такі родини або виїхали всі разом, або евакуювали дітей.
— Якщо йдеться про біологічну родину, у якій батьки чинять спротив евакуації їхньої дитини і відмовляються виїхати із району бойових дій, чи можна якось зарадити ситуації?
— Це дуже делікатне питання. Як матері, мені не зрозуміло, як батьки можуть лишатися з дитиною у місті чи селищі під обстрілами. Водночас я розумію цю страшну психологічну травму людей, які потерпають від бойових дій. Надзвичайно травмовані війною, люди тримаються за свою оселю, як за опору, вони хочуть залишатися всією родиною разом, бо і родина, і домівка — це їхня опора. Моя домівка, моя земля, моя сім’я — я хочу, щоб це було зі мною. Тому коли до них приїздять мобільні бригади, зокрема «Білі янголи», такі люди говорять: «Ми виїдемо, коли нашого будинку не буде». Це психологічна травма і до цього потрібно ставитись з розумінням. Тут дуже тонка грань між бажанням захистити дітей і розумінням психологічної травми людей на війні. Ми не повинні сприймати їх як ворогів України і власних дітей. Якщо це родина, де батьки люблять дітей, дбають про них, а діти люблять батьків, а ми позбавимо їх батьківських прав, а вилучити дитину можна тільки через позбавлення батьківських прав — дитина ніколи нам цього не пробачить. А для батьків, які в такий важкий момент ще й втрачають дитину — це катастрофічно. До речі, у міжнародній спільноті теж немає механізму примусової евакуації. Можливі локальні рішення у зв’язку з воєнними діями і вони будуть проводитись, але масової примусової евакуації не може бути. Саме цим ми відрізняємося від російської федерації, бо вони це роблять — беруть і вивозять.
Тож все, що ми можемо, це усіляко переконувати родину виїхати всім разом. Ми не розглядаємо варіанти вилучення дитини з родини, якщо батьки не становлять загрозу дитині. Тому мобільні бригади «Білих янголів» мають психологічну підготовку, фото і відео апартаментів, куди вони пропонують родині переїхати, щоб показати конкретику, також вони рахують, скільки коштів державної допомоги отримуватиме родина, розказують про гуманітарну допомогу, усіляко переконують і багато людей погоджуються. Через те, що катастрофічно мало часу випадає на розмову, іноді треба кілька візитів. Це наша основна позиція — переконати і вивезти всю родину, адже дитині буде найкраще з рідними батьками. І тут кожен громадянин України може зробити свій внесок щодо турботи про дітей, якщо буде дзвонити своїм родичам у прифронтових районах і переконувати виїхати, допоможе влаштуватися на новому місці. Так ми здобудемо більше перемог у захисті дітей на війні.
