Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Спочатку його почули синички: зграйка пташок, сполохано цвірінькаючи, гайнула в чисту блакить, а за кілька секунд потому з неба почувся різкий свист. Додолу посипались вершечки дерев, мов косою стесані під гарячим тиском снаряду, потім, за сто метрів, почувся тупий удар, за ним гучний хрускіт і важкий струс від зламаного стовбура, що гепнувся об землю.
— «Нерозірвашка», — без тіні занепокоєння вимовив Олександр, стрункий замкомроти. — Треба буде глянути, щоб часом ніхто з цивільних не нарвався на неприємність.
— А нам може дістануться свіжі дрова, — діловито зауважив мехвод Юрій і пообіцяв сам собі «Пізніше сходжу, гляну».
«Замовлення» від піхоти
Цю позицію танкісти-холодноярівці почали обживати кілька днів тому: поміж деревами замаскували бойові машини, облаштували місця зберігання боєкомплекту та укриття для особового складу. Попри жалючий морозець, один з екіпажів порається біля свого «мішки», погримуючи залізом об броню.
— Вчора у ДТП потрапили: повертались з вогневого рубежу і дорогою десь тернули борт, пошкодили кілька блоків динамічного захисту, — пояснює командир танка Володимир.
Танкісти стиха перемовляються, звуковим фоном до їхніх реплік слугує нестихаюча канонада, звична для кожного, хто нині тримає оборону на Бахмутському напрямку.
Заступник командира роти Олександр розповідає про поточну специфіку виконання бойових задач підрозділу:
— Працюємо в основному на підтримку піхоти. Отримуємо від неї «замовлення», виїжджаємо на позицію, виконуємо поставлену задачу, повертаємося, — коротко, не вдаючись в деталі, описує він актуальну нині тактику дій свого підрозділу.
Власне, ми й очікуємо на таке «замовлення» — виїзд танків на вогневий рубіж, а тим часом знайомимося з бійцями-командирами підрозділу та їхніми «танчиками» (так, дещо пестливо, вони називають свої бойові машини).
У Бахмуті — «танкова погода»
«Фішка» підрозділу — наявність у ньому трофейних танків, зокрема російської «вісімдесятки».
— Це мій танк, його піхота «затрофеїла», трошки підлатали на ремонтному заводі й нам передали, — з усмішкою розповідає Влад, механік-водій машини. —До цього часу я працював лише на «шістдесятчетвірках», але цей трофей освоїв швидко. Як для навідника, то він майже нічим не відрізняється від 64-ки: все однакове, система запускається майже так само. А от нашому механіку-водію довелося трохи поморочитися з трофеєм — тут різниця відчутна. Зле, що на цьому екземплярі немає тепловізора, як на інших «вісімдесятках». На жаль, не попався мені саме такий, «модний» танк.
За словами Владислава, раніше виїжджали на «роботу» 2-3 рази на добу, але нині задачі бувають не кожен день, каже — «піхота справляється». Та коли вже танкісти на «нулі» — мусять витримувати високу інтенсивність стрільби. «Щоб бути, принаймні, в паритеті з противником. Ворог снарядів не шкодує, сипле, куди очі дивляться, натомість ми б’ємо тільки в конкретні цілі, витрачаємо БК ощадливо», — пояснює він.
За минулі місяці холодноярівці, як мовиться, побували в бувальцях, багато що пережили і мають з чим порівнювати усе, що стосується війни з росармією. Владислав порівнює зимову війну на Донбасі з весняними боями на Харківщині.
«На початку квітня ми воювали під Ізюмом. Спочатку там було дуже „спекотно“. Росіяни активно наступали завдяки надзвичайно масованому застосуванню артилерії, а наша арта тоді якось скупо відповідала на їхні обстріли.Під Ізюмом й ми самі працювали як артилерія. Танків у противника теж було багато, хтось порахував, що на один наш припадало чотири російські. До того їхня техніка переважно була в гарному стані, не так як зараз. На Бахмутському напрямку ситуація зовсім інакша…», — випалює Владислав мало не одним подихом, як учень на іспиті, а потім, на мить зупиняється, прислухається і додає: «Погода зараз хороша — морозна, танкова. Але в Бахмуті знову жарко. Ось, чуєте, стрілкотня?! Ворог знову тисне, десь пішов на штурм».
Чоловічі балачки і «Дідова» любов
Усе ж таки лютий — це лютий, довго на свіжому повітрі не побудеш. Танкісти гостинно запрошують до облаштованого неподалік укриття — зігрітися чаєм.
В очікуванні ввідних команд «зверху» товариство згуртувалося довкола розжареної похідної печі й теревенить про сяке-таке. Словом — «профільні» чоловічі балачки. Наразі — про війну і про «танчики». За інших обставин, якби в такому колі зібралися шанувальники футболу, риболовлі чи полювання, й теми для розмови були б відповідні.
Знайомимося. Механік-водій «Дід», або як іще до нього шанобливо звертаються побратими — «Валентинович». Він вочевидь задає тон поточній розмові — модерує дискусію щодо достоїнств та ґанджів Т-64 та Т-80.
— От 80-ка — дуже шустра машина, я іноді й не встигаю її «впіймати» на трасі. Швидко приїздить, швидко працює і швидко відходить. Має хорошу оптику. І тихенька — ніхто не чує, коли вона котить. Та й по озброєнню 80-ка, звісно ж, краща за 64-ку. Але 64-ка надійніша, не така капризна. Ну й мені особисто рідніша, я з неї службу починав і дуже добре її знаю.Це хороший танк — і башта, і двигун, і механіка. Але не дуже швидкий, як хотілось би, —окільцьовує свою думку Валентинович і зітхає. Вочевидь про швидкість 64-ки він не раз думав-передумав.
—Чому ж тоді пересіли на 80-ку? — запитуємо в «Діда».
—Підбили. Спочатку одну 64-ку, потім другу… Втратив дві машини, першу —у Заводах, другу в Комишувасі, лиш після цього пересів на 80-ку, інших машин уже не було, — пояснює він і помовчавши якось мрійливо додає: — А все одно, 64-ка така…хороша!
Тут слухачі, хоч не хоч, а заусміхалися, мовляв — ото в «Діда» любов!
«Суто математично ми мали програти бій»
Біля печі достиг запарений чай, моложавий чоловік у «мультикамі» акуратно налив його в залізні горнятка, розставлені кружком. Й досі не відігріті руки охоче обіймають їхні гарячі боки, хтось підкидує поліно у вогонь.Полиски полум’я спершу пригасають, потім спалахують свіжим помаранчем і ніби перемикають розмову на іншу тему.
— Техніка, звісно, річ важлива, але для перемоги в бою треба мати бойовий характер, — стверджує Валентинович і тут же ілюструє своє твердження: — От підбили мене кацапи в Заводах, навіть кіно про це у ютубі виклали,а як дивлюся його, то й досі сміюся з них. Вони ж ніякі танкісти! Нульові! Уявіть — один танк «тягає» по всьому полю майже два десятки їхніх! (А може, й більше, точно не знаю, скільки їх стояло в тих Заводах). Проти них воює однісінький танк, а вони нічого не можуть зробити!Уже насамкінець нас, звісно,”розкатали” красиво, та скільки часу втратили! Так?!— риторично запитує він в аудиторії, а слухачі, які вочевидь уже не раз перемивали кісточки цьому бою, схвально закивали.
У тому бою українські танкісти протистояли окупантам з елітної кантемирівської дивізії зс рф. Нічого доброго від такого противника очікувати не доводилося, та й завдання було непростим — хоч на кілька годин пригальмувати хвилю наступу противника. Тоді, навесні, росіяни кидали на прорив величезні колони бронетехніки, які мали б, як розпечений ніж масло, прорізати нашу оборону. Але російський «характер» виявився слабкішим за наш, український.
-
- «Дід» та Сергій під час боїв на Ізюмському напрямку, 2022 рік
-
- «Дід» та Сергій під час боїв на Ізюмському напрямку, 2022 рік
-
- «Дід» та Сергій під час боїв на Ізюмському напрямку, 2022 рік
Підпис до фото:
— Їх дуже багато було, а нас, на початку, тільки двоє. Як побачив армаду, що перла по фронту, стало страшнувато, та коли вв’язалися в бій, увесь страх минув. Дуже швидко з’ясувалося, що в росіян з підготовкою була катастрофа, вони каталися собі полем на танках, їздили туди-сюди, як на прогулянці, лиш пострілюючи в різні боки. І це — кантемирівці, еліта!Але танковий бій діло таке — то ти втікаєш від противника, то він від тебе. Але було весело!— «Дід» розповідає азартно, з бісиками в очах, схожий зараз на хлопчиська після дворової бійки. — росіяни ду-у-у-же довго не могли нас упіймати, навіть не спромоглися зрозуміти, як ми по них «працюємо». Утім, навіть суто математично ми мали програти бій. Два танки проти десятків — шансів переграти їх і вцілити було мало… Першим підбили танк мого товариша Сергія, а я «помер» другим.
У цьому бою холодноярівці-танкісти виконали і перевиконали поставлене перед ними завдання. Втративши дві машини, екіпажі зуміли вибратися із цього пекла й повернутися до своїх. На жаль, не всі, у цьому бою загинув командир танка…
Нині більшість наших перемог мають присмак гіркоти через втрату побратимів.
«Піхота любе танки!»
У куточку кімнати запікала радіостанція, хтось підхопив її, натиснув кнопку, розмова стихла, на ясні обличчя танкістів набігла тінь. Короткий радіодіалог стосується поточних тилових питань, й коли він завершується, повертаємося до розмови про танки.
— Нас дуже добре виручає «російський ленд-ліз», — говорить Сергій, головний сержант роти. — Думаю, не сильно помилюся, якщо скажу, що в нас тепер у кожній роті є російська «вісімдесятка». Я теж таку маю, а до того була 64-ка, шкода було міняти: я ж як «сів» на неї у березні 2015-го, так у квітні 2022-го «зліз». Підбили… Не знаю, як кому, але для мене наші 64-ки — найкращі. Витривалі, керовані, надійні, міцні. Стріляють влучно. Перевірено практикою!
Він пригадує один із боїв під Харковом, у якому російські танки, за великої переваги над нашими, зазнали поразки.
— От був випадок під Харковом, на напрямку з боку Докучаєвського, при виїзді на Рогань, росіяни влаштували засідку, заскочили нас зненацька в розпал катавасії — лупили з усіх сторін, пил від вибухів — стіною. Раптом бачу, правіше по фронту, вискакує російська 80-ка, з лету б’є у нас у притул і…маже, другий — маже. Не знаю, чи «срочники» в них там сиділи, чи танки не вивірені, але з третім вони не встигли, — розмірковує головний сержант роти. — Ми ж їх — бац, і одним пострілом знищили.
Сергій згоден із «Дідом» — підготовка ростанкістів — слабенька, і підкріплює свою думку наступним прикладом:
— Судячи зі стану танка, який в мене зараз, не сильно вони на них і тренуються. Коли перший раз я у нього заліз, аж здивувався від побаченого — у середині усе було перефарбовано десятки разів, а прибори — як новенькі. Вони їх тільки фарбували і перефарбовували! Так робиться задля показухи, а не навчання. Ну, думаю, дякувати Богу, що вони їх розмальовували, а не готувалися воювати.
Проте Сергій не радить легковажити противником: у росіян є добре навчені підрозділи, величезна кількість боєприпасів, авіація, ракети, і, що зараз особливо кидається в очі, потужна артилерійська складова і маси військ.
— Нині на Бахмутському напрямку це особливо чітко відчувається, — каже він. — Тут дуже багато артилерії, живої сили дуже багато, — лізуть безперестанно, і нічого зробити не можна. Ну як — можна, але все одно їх надто багато. Піхота розповідає, як вони лізуть, як людей своїх не шкодують і не рахують. Та й ви, мабуть, на численних відео бачили це… Я не розумію — як можна йти в наступ так бездумно?! Чи їхні генерали діють за методиками Другої світової війни? Вони тоді німців у своїй крові втопили, а тепер те саме роблять?
На це запитання, звісно, ніхто й не думає відповідати. Кожен із бійців уже не раз міркував над ним та й говорено-переговорено на цю тем за місяці війни було немало.
Пригадую, як дорогою на цю позицію трапилось величезне графіті «ПІХОТА ЛЮБЕ ТАНКИ!». Запитую в товариства, чи бачив хтось цей напис, та чи мессидж цього гасла є «символічним», чи ж — «документальним».
— Життєвим, — відповідає головний сержант танкової роти Сергій. — Ми свою піхоту бережемо, а вона нас. Ми разом «даємо жизні» окупантам, і тільки разом виборемо перемогу над росіянами.
Фото автора, Ірини Рибакової та Олексія Бобовнікова
