Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
«Госпітальєри» — волонтерський медичний батальйон, який від 2014 року рятує життя поранених українських бійців на передовій. Його названо на честь середньовічного чернечого рицарського ордена, який дбав про паломників до Святої Землі. 15 лютого виповнилось 910 років від заснування Ордена братів госпіталя святого Іоанна Єрусалимського.
читайте також:
Орден госпітальєрів — найстаріший з рицарських орденів європейського середньовіччя. Його передісторія сягає середини ХІ століття, коли в Єрусалимі з дозволу султана Єгипту було чи то збудовано, чи то оновлено монастир і церкву Святої Діви Марії. При них існував також заїжджий двір — притулок для пілігримів, які прибували до Святої Землі з Європи, заснований, багатими італійськими торговцями на чолі з купцем на ім’я Панталеон Мауро з Амальфі.
Латиною заїжджий двір називався hospitalis — «гостинний», тобто призначений для тимчасового проживання гостей — мандрівників, паломників, пілігримів. Названо цей готель було на честь олександрійського патріарха VII століття св. Іоанна V Милостивого, який уславився своєю турботою про нужденних і гнаних. Для служби в церкві Діви Марії та піклування про паломників до Єрусалима надіслали ченців з Європи, які створили братство св. Іоанна. За приналежністю до нього монахів почали називати іоаннітами або ж госпітальєрами.
Після завоювання Єрусалима 1099 року під час Першого хрестового походу потік паломників до Святої Землі суттєво зріс, внаслідок чого колишніх скромних потужностей заїжджого двору св. Іоанна виявилось недостатньо. Розширенням госпіталя перейнявся благочестивий мирянин, один із учасників Першого хрестового походу провансальський рицар Жерар (Герард), згодом прозваний Госпітальєром. Він приніс обітницю зречення мирського життя і разом зі своїми товаришами пожертвував на оновлення та розширення заїжджого двору все своє майно. У цей час госпітальний комплекс був відокремлений від церкви Діви Марії та приєднаний до сусідньої церкви св. Іоанна Хрестителя, обраного згодом за святого покровителя створеного невдовзі духовно-рицарського ордена.
Упродовж першого десятиліття після взяття хрестоносцями Єрусалима створене при госпіталі св. Іоанна братство ще не було рицарським орденом, проте його члени — як рицарі, так і ченці — мусили не лише піклуватися про втомлених і хворих паломників, але й забезпечувати їм збройний захист, необхідний у нестабільній політичній обстановці Святої Землі. Іоанніти-госпітальєри захищали мандрівників, які прямували з портових міст Яффа, Кесарея чи Акра до Єрусалима. Так діяльність братства св. Іоанна вийшла за межі єрусалимського заїжджого двору і навіть міста Єрусалима, охопивши всі шляхи, якими пілігрими йшли до Гробу Господнього.
15 лютого 1113 року Папа римський Пасхалій ІІ (1099–1118) видав спеціальну буллу Pie Postulatio Voluntalis («На благе прохання і побажання»), в якій надав святому братству єрусалимського госпіталя Святого Іоанна статус окремого чернечого ордена під прямим заступництвом верховного понтифіка. З цього часу починається історія Ордена братів госпіталя святого Іоанна Єрусалимського . А 1154 року, згідно з буллою Christianae fidei religio Папи Анастасія IV (1153–1154), орден вивели з-під будь-якого підпорядкування світській чи церковній владі за винятком Папи римського.
Поступово іоанніти взяли під контроль численні готелі для паломників як у Палестині, так і в більшості портових міст Західної Європи, через які проходив шлях до Єрусалима — в Отранто, Барі, Пізі, Асті, Сан-Гілесі, Мессіні, Марселі та багатьох інших містах. Найважливішими базами ордена у Сирії та Палестині стали міста Акра, Єрусалим, Кесарія, Капернаум, Єрихон, Аскалон, замки-фортеці Маграт та Крак. Орден отримав також численні грошові та майнові пожертвування, поступово зміцнюючи основу своєї майбутньої могутності. У цей час іоанніти юридично все ще залишались звичайним чернечим орденом, однак специфіка умов їхньої діяльності, пов’язана з необхідністю збройно захищати пілігримів, давалася взнаки і визначила неминучу трансформацію організації з переважно духовної у насамперед військову. Істотно вплинув на цю трансформацію і склад служителів ордена, серед яких було вже безліч рицарів, набагато більш схильних служити Господу мечем, ніж молитовником.
Трансформація іоаннітів у військову організацію завершилась після смерті Жерара Госпітальєра, коли близько 1120 року ректором — очільником ордена — став Раймунд дю Пюї. Головною з його реформ стало закріплення поділу госпітальєрів на три категорії, кожна з яких мала своє коло обов’язків. Першу групу братів ордена становили кавалери — рицарі, єдиним заняттям яких була війна проти мусульман та забезпечення збройного захисту паломників на шляху до Єрусалима. До другої групи належали священники, обов’язком яких була духовна служба Господу. Третю групу становили слуги або служителі (сервієнти) — послушники, які виконували всю господарську роботу ордена, піклувались про паломників, лікували хворих і доглядали за пораненими.
За Раймунда дю Пюї усталився також адміністративний устрій ордена. На чолі організації стояв магістр, який з 1267 року отримав звання Великого магістра. Він обирався довічно «за справедливістю» на зборах тих рицарів ордена, які мали щонайменше тринадцятирічний термін служби в ордені у своєму ранзі. Великому магістру підпорядковувались так звані стовпи («пільє») або конвентуальні бальї, кожен з яких очолював одну з восьми націй або мов («лангів») ордена — Англію, Німеччину, Італію, Францію, Овернь, Прованс, Кастилію (разом із Португалією) та Арагон (з Каталонією та Наваррою). Далі йшли Великі пріори або ж бальї капітулярні.
Нації висували по одному кандидату на заміщення почесних посад ордена, причому кожна з мов мала незмінне право на заміщення однієї і тієї ж посади. Так, туркопільєр, який очолював орденську кавалерію, завжди був англійцем, піхотою командував Великий маршал — представник Оверні, адмірал, який стояв на чолі флоту, завжди був італійцем, а за фортифікаційні споруди відповідав Великий бальї, який обирався від Німеччини. Внутрішньою адміністрацією завідував так званий Великий консерватор із Арагону, скарбницею відав Великий командор із Провансу, а зовнішньою політикою займався Великий канцлер із Кастилії. Французам випало відповідати за те, з чого починався сам орден госпітальєрів — з-поміж них обирався Великий госпітальєр, який відповідав за роботу благодійних організацій ордена.
За всієї мілітаризації життя ордена госпітальєрів функція піклування про паломників лишалася головною і неухильно виконувалась. Ось як про це свідчить Іоанн з Вюрцбурга, який відвідав Єрусалим у 1160-ті роки й описав госпіталь св. Іоанна: «Велика кількість хворих — чоловіків і жінок — розташована в кількох будинках, і щодня про них піклуються і лікують, не шкодуючи коштів. Коли я там був, то дізнався з вуст самих служителів, що хворих було щонайменше дві тисячі».
Допомогу тим, хто її потребував, орден госпітальєрів надавав безкоштовно і без будь-якого поділу за соціальною чи майновою ознакою — всі паломники, хворі або поранені отримували однаковий догляд, умови проживання, харчування та лікування. Унаслідував цей принцип і медичний батальйон «Госпітальєри», втіливши його в своїй діяльності та гаслі — «Заради кожного життя!».
