Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
80 років тому, в ніч з 7 на 8 лютого 1943 року, відбувся перший бій Української Повстанської Армії з нацистськими окупантами — сотня під командуванням Григорія Перегіняка розгромила німецький гарнізон у місті Володимирець Рівненської області. Про подробиці і значення події говоримо з фахівцем з історії українського націоналізму, доктором історичних наук Іваном Патриляком.
— Напад сотні Григорія Перегіняка на німецький гарнізон міста Володимирець на Рівненщині традиційно вважають першим боєм УПА проти нацистів. Це справді так, чи певні збройні сутички були і до цього?
— Насамперед слід зазначити, що з німецьких повідомлень за літо 1942 рік, наприклад, за червень, ми знаємо, що ОУНівська група Бандери здійснювала підриви на залізницях, перешкоджала призову робітників на роботу в Німеччині тощо. Тобто найперші акції українського націоналістичного підпілля проти нацистських окупантів відбувались уже тоді, коли Української Повстанської Армії ще не існувало. Сотня під командуванням Григорія Перегіняка (псевдо «Коробка» або «Довбешка») — це так само перша сотня майбутньої УПА, яка сформується згодом, бо в лютому 1943 року назву Українська Повстанська Армія на позначеннях цих загонів не використовували.
Проведені у 2000-х роках дослідження краєзнавців, опитування учасників підпілля та повстанської сотні Перегіняка дозволяють стверджувати, що перша бойова акція саме цього загону відбулась уже 20 або 21 січня 1943 року, тобто за кільканадцять днів до нападу на гарнізон міста Володимирець. Це була засідка біля села Городець Володимирецького району, зроблена на колону німецької поліції і так званих власівців, тобто росіян, які перебували на німецькій службі. Колона, на яку напала сотня Григорія Перегіняка, конвоювала майно, зібране за так званим «контингентом» — натуральний податок, який німці збирали з місцевого населення.
Засідка була успішною – було вбито 4 німецьких поліцейських, одного українського шуцмана поліцейського і гебітскомісара Сарненського району. 30 власівців, які супроводжували колону, з боєм відступили до Володимирця, покинувши обози з майном і продовольством.
— Про напад на гарнізон міста Володимирець так само відомо суто з усних джерел?
— Напад українських повстанців на Володимирець задокументований значно краще – про нього відомо з українських, німецьких, польських письмових джерел. За ними можна реконструювати хід подій.
— І за ними можна з’ясувати, чому для нападу було обрано саме гарнізон міста Володимирець та реконструювати перебіг подій?
— Вочевидь у нападі на колону біля села Городець на початку 20-х чисел січня 1943 року німці запідозрили бандерівське підпілля і провели арешти його активістів. Зокрема, було арештовано керівника ОУН у цьому регіоні на псевдо «Діброва» (справжнє прізвище досі невідоме), якого відправили до в’язниці у Володимирці. Саме на його звільнення і захоплення матеріальних засобів для ведення війни — зброї, набоїв, одягу— і була скерована акція в ніч з 7 на 8 лютого 1943 року.
Зима для партизанських дій — це не найкраща пора. Взимку складно пересуватися, важко сховатися, бо немає листя не деревах, холодно, а рух значної кількості людей лишає чимало слідів. До того ж учасники нападу на гарнізон Володимирця, які дожили до наших днів, стверджували: тоді була доволі гарна погода, світив великий яскравий місяць. Тобто не було жодної снігової заметілі, яка могла би приховати пересування загону і замаскувати сліди. Відповідно під час нападу на містечко вони могли розраховувати на несподіванку, на гарне знання місцевості та на нічну пору.
До того ж сотня «Коробки» була доволі слабким з точки зору вогневої потужності відділом, який мав близько 70 бійців з дуже різнорідним озброєнням. Були ті, хто мав тільки пістолети і гранати, в решти були гвинтівки. Ні в кого не було жодної автоматичної зброї.
— Якими були сили гарнізону Володимирця?
— У містечку було 30 німецьких жандармів, 70 російських так званих козаків із колишніх радянських військовополонених і 80 узбеків, так само з колишніх полонених. Озброєння їхнє було суттєво кращим, ніж у бійців сотні Перегіняка, однак «козаки» й узбеки не відзначались високою боєздатністю, бо не мали мотивації для ведення бойових дій. На німецьку військову службу вони пішли винятково для того, щоб вирватись з таборів для військовополонених.
З другого боку, у гарнізоні Володимирця була доволі велика кількість людей, тому акція відділу «Коробки» була доволі ризикованою.
— Однак несподіваність нападу дала їм шанси на успіх?
— Раптовість атаки дозволила повстанцям захопити казарми «козаків» і приміщення жандармерії. Вирішальною в акції була швидкість, бо було зрозуміло, що в разі організованого опору всіх бійців гарнізону шансів на успіх повстанці не мали. Тому буквально з пів години, користуючись безладом, декількома групами вони напали на жандармерію, в’язницю і казарми «козаків». Узбеків під час нападу не зачепили, бо їхні казарми були в іншій частині міста, тому їх взагалі не рухали.
Було вбито сім ворожих бійців — 4 німців, зокрема коменданта жандармерії, і 3 «козаків». Учасник подій на псевдо «Бакунець» згадував, що комендант був високим рудоволосим чолов’ягою, який вискочив із приміщення з ручним кулеметом, однак його швидко застрелили.
Крім семи убитих ворогів, у містечку повстанці вивели з собою шістьох полонених «козаків». Скорше за все, бійці сотні забрали «козаків» з розрахунком перетягнути їх на свій бік. Коли ж це не вдалося, то захоплених допитали і стратили в лісі неподалік Володимирця. З боку сотні Перегіняка офіційно, згідно з повстанськими джерелами, був один убитий і двоє поранених. Чи це реальне число, чи зменшене, складно сказати.
— Тобто за кількістю знищених ворогів напад на гарнізон Володимирця – не надто значна акція. Себто вона має радше символічне значення?
— Успішність нападу на гарнізон Володимирця визначає не кількість убитих ворогів, а те, що повстанці змогли захопити в’язницю і звільнити «Діброву» та інших заарештованих активістів українського націоналістичного підпілля. Крім того, їм вдалося захопити зброю — 20 карабінів, багато амуніції.
— Якою була реакція нацистів на акцію УПА?
— Німці організували каральну експедицію — поліцейський батальйон, чисельність якого становила близько 350 солдатів. Вони спробували наздогнати сотню Перегіняка, яка почала відходити на північ у напрямку поліських боліт і великих лісових масивів. Це була найкраща місцевість для того, щоб перечекати великі переслідування або навіть прийняти бій з переважаючими силами.
22 лютого німецькі карателі вийшли на табір сотні в лісовому масиві поблизу містечка Висоцьк на рівненському Поліссі на самісінькому кордоні з білоруссю. Під час німецької атаки самого Перегіняка в таборі не було. Почувши звуки бою, він рушив до свого загону з сусіднього хутора, однак натрапив на німецькі позиції й був убитий. Командування відділом взяв на себе Никон Семенюк (псевдо «Ярема»). Він зумів вивести сотню з-під вогню, відтягнутися углиб лісу і зберегти загін її як військовий підрозділ.
— Чи мав успішний напад українських повстанців на гарнізон Володимирця якісь вагоміші наслідки, крім звільнення ув’язнених і захоплення трофеїв?
— За зразком Володимирця саме від середини лютого 1943 року повстанські сотні, які формувалися тоді на Поліссі й на Волині, почали активно здійснювати напади на інші населені пункти, де була німецька адміністрації та в’язниці. Зокрема, у звітах німецької поліції зазначалось, що від середини лютого почалося (цитую) «зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці у Кременці та Дубні мали за мету насамперед звільнити активістів руху, які згодом організували ядро банд у цьому районі». В іншому звіті йшлося про те, що після вдалих нападів у Пінську і Дубно було знову здійснено спробу напасти на в’язницю у Кременці.
В’язниці цих містечок були заповнені українською інтелігенцією та українськими підпільниками. Через це вони ставали об’єктом атаки, щоб звільнити цих людей. В одному з німецьких донесень зазначалось, що під час нападу українських повстанців на Дубно з місцевої в’язниці було звільнено 60 арештантів. Крім того, в цих містах були також пересильні табори для остарбайтерів, в яких перебувала місцева молодь, захоплена під час облавних акцій. Тому цих людей звільняли і залучали їх до повстанських підрозділів. Зрештою, у цих містечках були зосереджені матеріально-технічні засоби, потрібні для ведення війни — зброя, набої, одяг, продовольство. Все це робило такі містечка дуже привабливою ціллю для нападу.
— Тобто успіх у Володимирці став зразком для наслідування – повстанці почали здійснювати аналогічні напади на нацистські гарнізони інших містечок?
— Саме так, уже від лютого 1943 року географія нападів на нацистські гарнізони суттєво розширилась. Навіть з тих документів, які збереглися до нашого часу, відомо про Дубно, Кременець та Пінськ — міста, розташовані на великому географічному просторі від сучасної півночі Тернопільської області до сучасної білорусі. Це свідчить про те, що в усіх цих районах активно формувались повстанські відділи — підрозділи, які стануть у майбутньому частинами УПА. Більше того, вони почували себе доволі впевнено для того, щоб здійснювати атаки на гарнізони містечок.
Отже, кінець зими 1943 року був відзначений активізацією створених ОУН повстанських підрозділів з метою визволення заарештованих українців і захоплення зброї та інших матеріальних ресурсів. Німецькі донесення з окупованих територій свідчать, що від січня 1943 року діяльність, за вживаною ними термінологією, «українських банд» охопила район Костополя, Людвиполя, Березного, тобто регіон між Сарнами і Рівним, українські ж села в долині річки Случ перетворились на партизанські бази. У лютому ж 1943 року діями українських повстанських загонів було охоплено південь Рівненщини, причому німецька поліція навіть зазначала факт, що повстанці в контрольованих селах навіть впроваджують в обіг власні гроші – окупаційні німецькі карбованці, на яких повстанці ставили штемпелі «Слава Україні! Героям слава!» або «Слава Бандері». Від початку ж березня почалось суттєве розширення географії українського повстанського руху, системними стали напади на німецькі господарські об’єкти й склади між Рівним та Новоград-Волинським. Це, на думку німецьких аналітиків, свідчило про створення повстанцями великих запасів.
Активізація повстанських підрозділів від лютого 1943 року створювала передумови для розгортання цих відділів у великі повстанські з’єднання з настанням весни. З огляду на це можна стверджувати, що успішний напад сотні Григорія Перегіняка на німецький гарнізон у Володимирці став прологом до подальшої боротьби УПА проти нацистських окупантів.
