Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
Замість зйомок у кіно — чергування на бойових постах. Замість костюмів — військова форма. Так змінилося життя актора та сценариста Олега Іваниці після початку широкомасштабного вторгнення. 24 лютого Олег пішов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. З того дня чоловік служить у бригаді територіальної оборони міста Києва і має позивний «Дієз». Про те, що мотивує його до служби, про омріяний «калаш» і про плани на майбутнє Олег Іваниця розповів в інтерв’ю для АрміяInform.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Раптовим. Почалось воно зі слова «почалось» у месенджерах. Був момент паніки, але тільки до того, як я пішов у військкомат. Коли я вже прямував туди, пам’ятаю, мені було так спокійно… я зазвичай ходжу вулицями, намагаюсь не викликати зайвої уваги, дивлюсь вниз чи в телефон. Але 24 лютого все було інакше. Я йшов з піднятою головою, бо розумів, що треба людям показувати впевненість, спокій.
— Була черга до військкомату?
— Тааак. А в перший тиждень, коли ми були в місці дислокації, навчалися військової справи, я відчув оцей народний порив. Нас було близько тисячі людей в одному приміщенні. Я бачив там багато людей з індустрії кіно: оператори, працівники сцени, світлорежисери, звукорежисери.
— Пам’ятаєте, як вперше взяли до рук зброю?
— Звичайно! Вона була дуже важка. «Калашик» це був, при чому дуже омріяний. Просто на мені з моїм побратимом закінчилася зброя, і нам пів дня казали: о, може там даватимуть, ідіть у цю чергу, отам дадуть. І от коли я вже тримав у руках свій «калаш», це дуже додало впевненості.
— У чому полягала ваша служба?
— Це були пости в Києві. Ми контролювали нашу ділянку, і у нас була позиція, яку облаштували на випадок, якщо росіяни прориватимуться до нас. Спочатку працювали 2 години через чотири. Потім додалося людей, стали працювати 2 через 6.
— Це було у куртках, кедах, перші дні, правильно розумію?
— Тааак! Тоді ж у лютому ще потепління було, і одягнений я був не по-зимовому зовсім. Була ніч, коли ми чергували, і отам я прямо відчув цей холод. Через пару днів на блокпост приїхав волонтер. Він привіз мені куртку, сказав: «я дивлюсь на тебе і мені холодно». Це був порятунок. Потім цей же волонтер нам усім допомагав. Та і за десять днів ми вже були екіпіровані, у формі.
— Про що ви з побратимами розмовляли на блокпостах?
— Про різне. Ми моделювали, що росіяни підійшли до нашого посту. Був план дій, наші точки, що ми робимо, як пересуваємось. Ми багато говорили про рідних, про те, чого ми тут. Ми так довго стояли на тих постах, що, напевно, поговорили про все!
— Побратими вас впізнавали? Було таке: о, я тебе бачив у кіно, Дизель-шоу?
— Спочатку так. Пару тижнів. А потім ти стаєш просто людиною. Тим паче, коли проявляєш себе з хорошої сторони. Мені насправді дуже пощастило. Мої побратими — дуже вмотивовані. Переважно це середній клас. Бізнесмени, стоматологи, юристи. Звичайно, є різні побутові моменти. От ти звик спати один, їсти один, щоб ніхто не чавкав, звик, що ніхто не розвішує носки, треба уживатися. Але коли ти розумієш, для чого ти на службі, то воно якось допомагає згладити це все.
— Ви на службі майже рік, чому навчилися за цей час?
— Ох! Я будую такі вогневі позиції зараз! В основному наша служба нині полягає в тому, що ми стоїмо на позиціях і копаємо. І коли я згадую мої перші фортифікаційні споруди, вони такі коряві були, а зараз чоткі вже. Також просунувся в користуванні зброєю, у нас спочатку були стрільби постійно, тактичні навчання. СПГ освоїв, можу стріляти за кілометр.
— Ви одружилися під час вторгнення? Чому важливо було це зробити саме зараз?
— Це не було важливо зробити саме під час вторгнення. Це були стосунки, які знов почались. З початком широкомасштабної війни я помітив у собі дивні речі. Я став більш готовим на якісь страшні, з цивільної точки зору речі. Але водночас став і більш романтичним. Напевно під впливом цього, і тому, що я був дуже радий, що ці стосунки знов почались, я вирішив це закріпити. Наше весілля було дуже пишним! Присутні були я, дружина і мама.
— Що ви робитимете після перемоги над рашистами?
— Я от сиджу і думаю, як швидко активізується наш кіноринок. Хочу сподіватися, що дуже швидко, але не знаю. Потім — це вже не має значення. Головне — щоб була перемога, а далі розберемось.
— Якби ви писали сценарій до фільму про цю російсько-українську війну, про що саме було б це кіно?
— У цьому фільмі було б більше чогось веселого, ніж страшного. Це було б про впевненість. Про людину. Коли оця величезна, страшна машина нападає, в цей перший день, людина йде до військкомату, і вона впевнена, що вже перемогла.
— Автобіографічно.
— Трошечки, напевно, — каже «Дієз» і сміється.
— Чому це було б саме веселе кіно?
— На війні багато страждань, але там і смішного вистачає. От, наприклад, історія весела, яка зі мною сталася нещодавно. На посту це було. Ніч, глухо, нічого не видно. Дивлюся в тепловізор. Тільки ліс, ліс. І тут помічаю в кущах пляму. І не рухається. Тварина зазвичай хоч трохи, але рухається. А тут нічого. Підсвічую ліхтарем, там просто кущі, просто земля. Ще раз дивлюся в «тєплік», червона пляма. Підхожу ближче… дивлюся в тепловізор, кущі, червона пляма. І потім я згадую, що я туди сходив у туалет.
Фото — Віктор Дехтяр та з соцмереж Олега Іваниці
