Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
— «Гради»! В центр!» — раптом вигукує начальник бахмутських рятувальників.
Інтерв’ю обривається на пів слові, гуртом біжимо у напівтемний коридорчик з нібито міцнішими перекриттями. З вулиці чутно негучні вибухи, за тим небо знову сичить розпеченим залізом, потім чергова серія вибухів, ще раз — сичання-вибухи, сичання-вибухи і тиша. Ну як — «тиша». Місто й надалі, якось вже звично здригається від вибухів «арти» і «мінометки», на правому березі Бахмутки висвистують гарячими стволами автомати та кулемети.
— Точно, в центр міста прилетіло, — прислухаючись до зовнішніх звуків визначає начальник 8-го державного пожежно-рятувального загону ДСНС у Бахмуті Юрій Галич. На його обличчя набігає тінь, губи стискаються, очі зблискують, ніби від гострого болю. І йому справді болить: від кожного удару російської зброї по його рідному місту.
Коли приходить «русский мир»…
Ранок воєнного Бахмута пахне не гарячим хлібом і свіжою кавою, як в мирні часи, а попелом згарищ і кислими міазмами вибухівки. Звуки неспинного стрілецького бою вже давно замінили собою стандартний шум сучасного міста. Ми в’їжджаємо в Бахмут з «мирної», південно-західної сторони. Вулицями швидко пересуваються поодинокі перехожі з сумками в руках або з наплічниками — люди стараються виходити з безпечніших прихистків тільки у найнагальніших справах. З деяких квартир та з багатьох підвалів на відкрите повітря виведено саморобні димарі, із яких стелиться блакитний дим.
При дорозі поміж багатоповерхівками примостився невеличкий базар-не базар, а скажімо — торговельний майданчик. Він замінив знищений влітку російськими ракетами міський ринок.
Містяни, обґрунтовано побоюючись варварських обстрілів, організували певну систему безпеки — торговельний майданчик постійно «мігрує». Тут в основному, продають-купують продукти та критично важливі промтовари — пальники, газові балони, засоби гігієни, сірники, воду, ліхтарі й тому подібне.
— Ціни, звісно, кусаються, але що поробиш — як є нужда, то купуєш за останні гроші, — каже пані Ірина, яка прийшла на ринок за продуктами. — Я розумію, що продавці тратяться доставляючи товар, та й небезпечно тут у нас. Але все ж хотілося б щоб продукти коштували трохи дешевше.
Пані Ірина, як і її чоловік, пенсіонерка, вони мешкають у 20 хвилинах пішої ходи від цієї торговельної точки у власному будинку. Вона вважає, що їм пощастило — у їхній район «прилітало», але дім не зазнав значних пошкоджень.
— Так, кілька шибок вибило, трохи пошкодило дах та дірок наробило у воротах, — розповідає її чоловік Ігор. — Ми позакривали вікна фанерою, а ночуємо у погребі. Вдень, звісно, не так страшно, як вночі, раптом що — сусіди допоможуть або ми їм. Телефони, щоправда, не працюють, швидку чи пожежників треба викликати в «фізичному» режимі — бігати за ними. Нещодавно у нас був випадок — сусідці стало зле, думав вискочити в центр міста по допомогу, але пощастило — коли вийшов на дорогу, зустрівся з нашими солдатами на авто, вони й підкинули мене до медпункту, «швидка» вже примчала за кілька хвилин, надали допомогу, та й так минулося.
«Бази націоналістів і фашистів»
Дорогою до центру міста, буквально не кожному кроці натрапляємо на наслідки ракетних і артилерійських ударів росіян. Якщо вірити російським пропагандистам, обстрілюючи Бахмут, вони б’ють суто по нацистських об’єктах і військових базах. Ось коледж залізничного транспорту, трохи далі один з найкращих готелів міста «Україна» та глядацький сектор міського стадіону «Металург». Пошкоджені ж і зруйновані багатоповерхівки трапляються буквально на кожному кроці — мабуть, це і є в очах росіян славнозвісні «бази націоналістів і фашистів».
Ось так насправді виглядають «мир» і «процвітання», обіцяні путінцями мешканцям Донбасу. За фактом росія не принесла сюди нічого, окрім крові, розрухи і здичавіння.
Біля одного згарища чоловік з обмотаною бинтами рукою і з пустою флягою для води, якось тоскно дивиться на шматки бетону і покришену цеглу. Він пояснює, що в цьому будинку жила його донька з сім’єю, виїхали ще восени, зараз мешкають у Києві.
— Кличуть, звісно, до себе, але я не можу залишити рідне місто, буду вже тут віку доживати, — пояснює він. — У нас давно немає ані світла, ані тепла, з водою важко… Важко, звісно, і нам і нашим солдатам, допомагаємо їм, чим можемо. Ось вчора дружина борщу наварила, пригощав хлопців… Важко це все… Вже який місяць обстрілюють нас, убивають, але досі повірити не можу, що це відбувається насправді… Ну, невже таке варварство можливе у ХХІ сторіччі? — гірко хитає головою співрозмовник…
Десь неподалік гучно бахкає черговий «прильот».
— Швидше ховайтесь, зараз ще прилетить, — кидає на ходу чоловік і стрімко крокує у прохід між багатоповерхівками.
Бахмут любить Україну
Ми ж прямуємо у центр міста, метрів за сто зупиняємося. Повз нас крокують декілька бійців, один побіжно радить краще замаскувати авто.
Тротуари центральної площі Бахмута всіяні уламками битого скла, зірваними покрівлями, шматками заліза — уперемішку від боєприпасів та різного роду «мирних» металевих конструкцій. То тут, то там видніються окопи, громадські укриття, облаштовані на кшталт бліндажів. Над будівлею міськради майорять наші жовто-сині прапори, на стіні напис: «Бахмут — Україна». Їх, написів, тут немало, читаємо таке, патріотичне і цензурне — «Бахмут любе Україну», «З нами Бог і отаман Залужний», «Бахмут любить ЗСУ», «Чеченці — вовки свободи, кадирівці — російські пси». Нецензурного більше — «росіяни ХХХХ» і у тому ж дусі.
За річкою, за Бахмуткою, просто навпроти нас, з новою силою розгоряється стрілецький бій. Міськрада і парк, ніби величезна мушля-радар, вловлюють і посилюють звуки перестрілок і вибухів.
У повітрі знову свистить. Вибух, вибух. З бічного провулка визирають двоє бійців, жестами кличуть до себе.
-
- Бійці ЗСУ «Рекс» і «Шухевич»
ЗСУ-шники «Рекс» і «Шухевич» радять трохи перечекати обстріл: «Ще хвилин 10-15, поки ка***ий розрахунок відстріляється». Куримо, фоткаємося, говоримо про якусь фігню, на кшталт: «о, нині, кацапи добряче навалюють, навіть „Градами“, а от вчора була лафа».
Справді, за чверть години стрілянина трохи стихає, можна йти до точки збору. Метрів за 300, далі у провулку за міською радою, в гору піднімається стовп «свіжого» диму.
— Знову щось підпалили, су….падлюки, — каже «Рекс».
Кулачкуємося:
— Удачі
— Тримайся!
На відео: пожежа у центрі Бахмута, внаслідок «свіжого» прильоту російського снаряда
За поворотом наштовхуємося на невеличку групу бахмутців. Виявляється тут знаходиться офіс — не офіс, а так — кабінет, у якому видають «гуманітарку» місцевим мешканцям.
— Отримала хліб, воду, консерви, а ще шоколаду і «сгущенку», — оптимістично говорить жіночка, на ім’я Марія. — Так, тепер у Бахмуті навіть хліб і вода — «продукти підвищеного попиту». Усі комунальні мережі у місті понищені, в квартирах готувати їжу майже неможливо.
Перед Новим роком вона отримала «подарунок» від росіян — у її квартиру влучив снаряд, на щастя, він не вибухнув, а тільки проломив стінку. Діру якось залатали, але з того дня вона перебралася жити у підвал. Марія каже, що принципово не полишає місто, вірить у Збройні Сили і в те, що наші воїни не віддадуть Бахмут росіянам.
— Я ж бачу — наші оборонці незламні та міцні як сталь. Ми точно переможемо, і наша велика перемога вже починається, саме тут, у Бахмуті, — переконливо каже вона.
Підрозділ ДСНС: врятувати людей від війни
Минулого тижня російські війська активізували спроби захопити Бахмут і його околиці, але стійкість наших воїнів учергове завадила їм досягнути успіху. Свої невдачі противник «компенсує» посиленими обстрілами житлових кварталів й усіх більш-менш важливих об’єктів інфраструктури. Ліквідація наслідків злочинних обстрілів росіян — теж фронт, тут оборону тримають бійці ДСНС.
— Останнім часом стало набагато складніше працювати, значно збільшилася кількість обстрілів, як ви можете наразі чути, — у супроводі лунких вибухів веде розповідь начальник 8-го державного пожежно-рятувального загону у місті Бахмуті майор служби цивільного захисту Юрій Галич. — Лінія зіткнення наблизилася до міста, щодня багато обстрілів. На виклики виїжджаємо в основному, коли є «віконце» тиші. На жаль, їх стає все менше. Працювати стає складніше й через те, що в місті тривалий час немає зв’язку, люди навіть не мають можливості сповістити нас про потребу у допомозі.
— Напередодні з цієї причини загинула жінка, у якої стався серцевий напад через стрес від обстрілів, — продовжує розповідь Юрій Галич. — Її батько до нас прийшов пішки з іншого кінця міста. Він витратив дуже багато часу на дорогу. Ми направили свою швидку, на жаль, на момент прибуття його донька вже померла.
За словами Юрія Галича, зараз у Бахмуті залишилося 5-6 тисяч мешканців, серед них — до 200 дітей. З ними працюють міська влада, поліція та евакуаційна група його підрозділу «Фенікс».
— Намагаємося людей вмовляти, але тих, хто залишається до нині, — дуже складно переконати. Дехто вважає, що за межами міста ніхто їх не чекає, або що без них пропаде добро, нажите з роками. Інші просто лякаються змін. Мусимо доводити, що є різні програми фінансової підтримки, забезпечення безоплатним житлом тощо, аж тоді погоджуються на евакуацію. За минулий місяць ми допомогли виїхати багатьом, — говорить він й уточнює, що є й зворотний рух, дехто з містян повертається, аби приглянути за майном чи з якихось інших особистих причин.
Тим часом, поки триває розмова, бійці пожежно-рятувального загону, поробивши поточні справи, влаштовуються при булер’яні — погрітися, попити чаю. Двоє міцних рятувальників приносять оберемки нарубаних дров, справно «заправляють» ними піч.
Запитуємо у їхнього начальника про товаришів по службі, він каже що всі, хто нині в місті — добровольці й справжні професіонали. Він впевнений, що його команда зможе виконати будь-яке завдання, і навіть більше.
— Хлопці — кремінь. Наразі в загоні достатня кількість співробітників, ми можемо ефективно виконувати завдання, — каже начальник 8-го державного пожежно-рятувального загону. — Всі місцеві, у службі не перший день, а на війні — не перший місяць, вже загартовані боями-обстрілами, дуже вмотивовані, розуміють, що вони тут працюють заради своїх сімей, заради країни, заради нашої перемоги.
Місяці гарячої фази війни для рятувальників Бахмута, на жаль, не минулися без втрат. Одного разу у вересні російська авіація завдала удару по одній із багатоповерхівок міста. Під завалами опинилися декілька його мешканців. На жаль, не всіх вдалося врятувати.
— Під завалами залишалися тіла чотирьох загиблих, ми продовжували розбирати будівлю, аби витягнути їх звідти і передати рідним, — розповідає Юрій Галич. — Ситуація на руйновищі була складна, роботи продовжили наступного дня. І тут сталася трагедія — російська артилерія знову вдарила по будинку й один з наших побратимів загинув.
Потужні «привіти» від росіян тричі прилітали і вибухали поряд із розташуванням рятувальників у Бахмуті. Троє бійців дістали поранення.
— Зауважу, що противник бив прицільно не тільки по нас, а й по кожному нашому підрозділу. Нас не раз умисно обстрілювали під час гасіння пожежі. Як правило, спочатку противник дає один пристрілочний і після цього кладе снаряди одне за одним. Не раз доводилося призупинити гасіння і покидати через небезпеку для особового складу…
Як-то кажуть: життя — найкращий режисер. Саме в цей момент почувся звук від «прильоту» російської РСЗВ.
— «Гради»… В центр! — вигукує начальник бахмутських рятувальників і далі все по тексту.
За кілька хвилин після вибухів «Граду», повертаємося до розмови, але говоримо вже не про справи рятувальні, а про особисте. На питання, що тримає його тут, що мотивує кожного дня уперто боротися з руйнівними атаками росіян, Юрій відповів так:
Домівка. Бахмут — це моя домівка, розумієте. Коли ти бачиш, як твоє місто руйнують щодня потрошки, будинок за будинком, вулицю за вулицею… Не оминають жодного знайомого куточка, рідного з дитинства… Ти розумієш, що саме ти мусиш і можеш хоч щось врятувати. Ми всі так думаємо і постійно говоримо про це, саме тому ми не виїхали. Ми не зламаємося, будемо рятувати Бахмут. Ми зможемо зберегти своє місто!
Фото та відео автора
