Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Складна ситуація на фронті й щоденні атаки окупантів не вплинули на бажання мешканців Харківщини піти на військову службу за контрактом, аби захищати свою державу.
Так, наприкінці січня цього року в Харківському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки завершили відбір декількох десятків потенційних контрактників. Із них сформували кілька команд, які направили проходити підготовку в навчальних центрах оборонного відомства.
За словами офіцера Харківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки підполковника Андрія Котенка, від початку 2023-го ними успішно виконано близько 70% від загального обсягу завдань, що стоять перед установою в січні-лютому.
– Дуже багато приходить до нас молодих українців із проханням призвати за контрактом. Серед них чимало із вищою освітою, успішних підприємців чи фахівців ІТ-сфери. Ці люди добре розуміють, що без скорішої перемоги їхній бізнес не буде успішним. Тому хочуть своїми силами посилити потенціал Збройних Сил України та відновити спокій на своїй землі. Тому мотивація служити в них така ж залізобетонна, як й наш регіон, що мужньо протистоїть окупантам, – розповідає офіцер.
До речі, середній вік призовників-контрактників становить 22-27 років. Тобто переважно це молоді хлопці та дівчата, які зможуть легко перенести фізичні навантаження, а високий рівень патріотизму – здолає будь-які психологічні проблеми.
До однієї із команд, що направлялася до навчального центру Десантно-штурмових військ ЗСУ, потрапив юний харків’янин Захар. Хлопець просто випромінював радість та відрізнявся від інших спортивною статурою. Ті ж, хто стежить за змаганнями з олімпійських видів спорту, могли б впізнати в ньому чемпіона України та Харківщини з тхеквондо.
– Мені зараз 18 років, – розповідає Захар. – 24 лютого 2022-го я був ще неповнолітнім. Саме це й завадило тоді піти бити окупантів. Мої рідні сестри полишили Україну, знайшовши прихисток у Польщі. Я ж лишився в Харкові та займався волонтерською діяльністю. Розвозив гуманітарну допомогу, допомагав літнім людям та особам із інвалідністю. Із семи років займаюсь східними єдиноборствами і не припинив ці заняття навіть через цю війну. Щойно мені виповнилося 18, став проситися в розвідку чи десантники. Нині я на сьомому небі від щастя і не можу дочекатися, коли вже одягну маруновий берет.
Фото автора
