Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
— Наше завдання — виконати роботу й повернутися живими, — з категоричною упевненістю каже сержант Максим Дроздов, командир взводу забезпечення окремої танкової бригади. — У моєму розумінні, щоб це правило працювало, усі мої люди повинні добре знати й чітко виконувати свої обов’язки, а техніка має бути справною, перебувати в повній бойовій готовності, здатною в будь-який момент виїхати й… доїхати до визначеної точки. Наразі так і є, от у цьому, я вважаю, плюсик нашого взводу.
Неговіркий Максим Дроздов є справжнім скарбом для колективу окремої танкової бригади — у мирному житті він тривалий час працював автомеханіком, а потім відкрив власну станцію з ремонту автомобілів, найкращу в рідному Кривому Розі. Натомість для журналістів він є професійним викликом — через природну скромність Максим не дуже охоче розповідає про себе та про свої професійні й воєнні успіхи. Утім, є теми, які «пробивають» його природну небагатослівність. Ми розмовляємо з ним про війну, побратимів, сім’ю і його нинішню команду.
Про дороги Донбасу й «тилову енциклопедію»
Банальна аксіома — в умовах війни буденні речі виграють цілком інакшими барвами. Приміром, будь-яка «цивільна» професійна діяльність або звична побутова дія на війні може легко перетворитися на бойове завдання.
— Завдань у нас — мільйон на день, можна «тилову енциклопедію» написати! Наприклад, про такі пересічні речі, як розвезення води, організацію приймання їжі, підготовку приміщень для проживання, обслуговування техніки та банного комплексу, забезпечення «помивки» підрозділів, розвезення ПММ та БК, — перелічує Максим щоденний функціонал свого взводу. — У мене у взводі понад двадцять бійців, щодня нам «нарізають» безліч завдань, виконання яких потрібно забезпечити й проконтролювати, щоб вони були своєчасно та якісно виконані.
Звісно, що в бойових умовах не все йде за планом, комвзводу потрібно завжди тримати на контролі всі процеси та швидко реагувати на будь-які несподіванки. Буває, виїхала машина з вантажем для якогось підрозділу, на якомусь повороті «зловила» яму і — привіт, ходова!
— Дороги на Донбасі, на жаль, добряче побиті війною, такі випадки не рідкість, — пояснює сержант Дроздов. — Тому завжди треба бути готовим до подібних ситуацій, мати в резерві машину, яка пройде відповідним маршрутом, забере вантаж і доставить його до точки призначення, і ще одне авто, щоб притягнути на базу пошкоджену техніку.
Крім того, фронтові дороги, навіть у глибокому тилу, можуть підкинути небезпечні сюрпризи цілком воєнного ґатунку. Щодо особистої безпеки підлеглих командир взводу невблаганний, вимагає від своїх бійців чітко дотримуватися інструкцій:
— Усі хлопці сідають у машини в шоломах і бронежилетах, зі штатною зброєю, ніхто не зображує із себе героя Гаррі Форда з фільму «Зоряні війни, епізод 4-й».
Волонтери й техніка
Щоб колеса крутилися і «коробочки» повноцінно працювали в інтересах бригади, тиловики докладають неймовірних, іноді здається — магічних зусиль.
— Задля збереження боєготовності підрозділу ми стараємося не відводити свою техніку на ремонтні бази в глибокий тил, а якомога швидше відновлюємо її своїми силами й з допомогою волонтерів, — розповідає про свої професійні секрети Максим Дроздов. — Знаєте, в нас у країні склалася така традиція, що волонтери допомагають своїм землякам. Власне, ми не виняток — нам допомагають підприємства Кривого Рогу та Павлограда, Київщини та Хмельниччини, тобто тих регіонів, звідки родом наші військовослужбовці.
У взводі є троє хлопців із Хмельниччини, які обслуговують пересувний банно-пральний комбінат. Їхні земляки допомагають їм не тільки підтримувати машину у справному стані, а й покращувати її. Зокрема своїм коштом волонтери придбали та надіслали все необхідне, щоб оновити паливну систему.
— З нашої ініціативи й з допомогою волонтерів була відновлена ще одна машина банно-прального комплексу, зараз робимо третю — отримали самоскид, скинули з нього борти, придбали та встановили кунг, куби, пральні машинки, насоси, й машина невдовзі встане до строю, — розповідає про плани підрозділу Дроздов.
«Технічний директор» плацдарму
Улітку 2022 року «тиловиків» цієї бригади залучили до підготовки контрнаступальної операції ЗСУ на Ізюмському напрямку. Її результат великою мірою обумовлювався успішним форсуванням доволі серйозної водної перешкоди — річки Сіверський Донець. Саме цій танковій бригаді командування доручило підготувати надійну переправу у визначеному районі. А Максим Дроздов, як нині жартома кажуть колеги, став «технічним директором» цієї операції.
— Мені й моїй команді з п’яти воїнів доручили розробити один з елементів майбутньої переправи, — пригадує Максим. — На цій ділянці фронту ще тривали бої й працювати нам, прямо скажу, було не дуже комфортно.
Команда сержанта Дроздова напружено працювала декілька ночей (удень було небезпечно через дрони противника) і врешті-решт впоралася із завданням. Запропонований ними метод переправлення через Сіверський Донець було випробувано та схвалено до реалізації. За кілька ночей було виготовлено елементи переправи (тут теж були використані деякі «ніштяки» від волонтерів), а з командою десанту було проведено навчання й тренування з експлуатації переправи, затим почалася практична фаза форсування річки.
Ми всі добре пам’ятаємо, яким величезним успіхом обернувся для України той контрнаступ, не даремно він вважається однією з найбільш вдалих воєнних операцій ЗСУ, реалізованих 2022 року. Є у цій перемозі і вагомий внесок групи сержанта Дроздова.
— Саша, Бодя, Діма, Вітя і я — команда, що працювала безпосередньо на плацдармі над створенням переправи, — пояснює Максим Дроздов. — А от до виготовлення її елементів залучався увесь мій взвод.
«Війну ненавиджу, але буду воювати доти, доки не переможемо»
Максим Дроздов обожнює своїх доньок і кохану дружину, а ще — безмежно любить рідний Кривий Ріг. Там він народився і навчався, там проходив строкову службу в 17-й танковій бригаді. Звідти в лютому 2022-го добровольцем пішов на війну з росією.
— Насправді війна затягує, що не день, то більше помічаєш, що в бригаді все стає якимось ніби ріднішим, часом здається, що тільки й тут твій дім, твої друзі, твоя сім’я. На щастя, нині є можливості підтримувати щоденний зв’язок з дітьми, з дружиною і друзями. Поговориш телефоном — і цей туман війни ніби відступає. Мрію, щоб війна закінчилася і якомога скоріше повернутися додому, — розмірковує сержант Дроздов. — Коли все почалося, моя сім’я в Україні залишилася, вони нікуди не виїжджали — як жили у Кривому Розі, так і живуть. Коли місто опинилося практично на «передку», вони теж там перебували. Пригадую, як там було «весело», коли на одному із заводів росіяни «знайшли» «Хаймарси». Звісно, їх там не було, але Кривий Ріг «для профілактики» вони обстріляли… Війну ненавиджу, але буду воювати доти, доки не переможемо. Не хочу, щоб росіяни далі пішли, і вони не пройдуть. Скажу їм так: бійтесь Бога і хлопців з Кривого Рогу. Не заберуться з нашої землі — всіх прикопаємо!
Фото Алли Свириденко
