Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Повномасштабне вторгнення застало його на посаді голови Рівненської обласної ради. За кілька місяців, у серпні, депутати обрали іншого керівника, а він продовжив виконувати депутатські повноваження. Утім, так тривало недовго, і восени герой цієї публікації повідомив на широкий загал, що тепер солдат.
Про рішення захищати Україну, запах війни, ворога та чорно-білу реальність для АрміяInform розповів Сергій Кондрачук.
— Чи служили раніше і чи маєте бойовий досвід?
— Ні строкової, ні будь-якої іншої служби у ЗСУ чи альтернативних військових формуваннях я не проходив. Бойового досвіду до цього не мав. Ну хіба з «беркутом» під час Революції Гідності. Лише на початку повномасштабного вторгнення ми з хлопцями пройшли кількатижневий курс тактичної, домедичної підготовки, здобули навички володіння зброєю.
— Повномасштабне вторгнення застало вас на посаді голови Рівненської обласної ради, із серпня ви знову депутат, а з листопада — солдат «Азова». Розкажіть детальніше про цей шлях.
— Треба сказати, що мій шлях до «солдата Азова» почався задовго до повномасштабного вторгнення. Перша спроба стати частиною ще навіть не полку, а батальйону «Азов» була в серпні 2014 року, коли я кілька днів провів на базі цього формування в Урзуфі. Але прийнятий до нього тоді не був та зі словами мого близького друга — «азовця» Ахілла: «Не шукай війни, вона сама тебе знайде, коли прийде час», повернувся додому. Потім була державна служба — посада голови райдержадміністрації, під час якої довелося виконувати не менш важливі завдання та функції. І тоді я підтримував дружні стосунки з ветеранами «Азова», громадською організацією, наближеною до цього полку.
Проте лишалися докори сумління, що не використав можливості боронити рідну країну зі зброєю в руках, а обрав тепле чиновницьке крісло. Аргументи, що кожен має займатися тим, що в нього виходить найкраще, були слабкою втіхою.
Коли сталося повномасштабне вторгнення, Рівненська обласна рада та я, як її голова, активно займалися всіма питаннями, пов’язаними з обороноздатністю і безпекою області, роботою з ВПО. Через кілька місяців великої війни, коли всі ці процеси вдалося налаштувати, і рада запрацювала в нових умовах системно, я почав звертатися до військкомату з проханням зняти з мене бронювання та дати можливість бути мобілізованим. Але отримував відповідь, що це неможливо. І вже після звільнення та автоматичного «розбронювання» написав заяву з проханням мене мобілізувати. І так я розпочав службу в ОЗСП «Азов». І про це поки що не пошкодував жодної миті.
Розпочав говорити про свою появу в «Азові» так здалеку, з 2014 року, бо про цей полк знав ще до «Азовсталі», він близький мені ідейно. Тому вагань, куди йти у разі мобілізації, не виникало. Роздумував хіба над тим, чи буде можливість вибору, чи гідний, чи візьмуть…
«Є питання до себе — чи все можливе зробив, щоб не допустити того, що сталося?»
— Не кожен готовий проміняти статус депутата, відносно затишне життя в Рівному та кулуарний фронт на автомат та окопи. Ви це зробили, що вами рухало?
— Це був не емоційний порив, зумовлений якимись натхненними відео чи романтико-героїчними історіями про війну. Тут немає романтики, війна неприємно пахне бензином, порохом та потом. Це був добре продуманий, зважений крок, а також певне почуття провини. Вплинули на цей вибір і ті знання, які маю. Я морально готував себе до цієї війни ще з 2008 року, коли московія напала на Грузію. Для мене було очевидним, що наступними, рано чи пізно, станемо ми. Відтоді почав вивчати нашого одвічного ворога, прочитав чи не всю доступну літературу про росію, наше багатовікове співіснування з нею. А тому події в Бучі, Бородянці чи Ірпені не ввели мене у такий шоковий стан, як інших. Схоже я пережив ще 15 років тому, прочитавши книгу П. Кардаша «Злочин» про геноцид українського народу голодом у 1932–33 роках. Після неї з тиждень ходив пригніченим та не міг зрозуміти, як на світі білому може існувати народ, котрий на таке здатен.
Далі все своє свідоме громадсько-політичне життя я займався тим, що лежить у площині нашої національної ідентичності, пам’яті, культури, мови, церкви, традиції. І тут вже про почуття провини. Бо десь у році 2011-му ми з побратимами роздавали у маршрутках диски з українською музикою з першим треком «Ой у лузі червона калина». Але водії викидали їх, вмикаючи російську попсу. Я говорив, що московська церква — то п’ята колона, то міцний «оплот» ФСБ на нашій землі. Але люди вперто ходили до неї, та й зараз чимало продовжує це робити. Таких прикладів дуже багато.
І якщо я як політик за понад десять років діяльності не зумів підібрати правильних слів, не переконав людей, що вибір позиції «какая разніца» неодмінно призведе до великої трагедії, то не лишалося іншого вибору, як зі зброєю в руках боронити рідну землю. І питань до тих, хто повірив, що для завершення війни потрібно просто перестати стріляти, в мене немає. Бо що з них візьмеш? Натомість є питання до себе — чи все можливе зробив, щоб не допустити того, що сталося? Бо наступ ворога, територіальна окупація — то кінцевий етап знищення України. Йому передували інші окупації: мовна, культурна, релігійна. Напевно, і я, як політик, мав ефективніше запобігати цим окупаціям. Тоді б, можливо, не довелося брати в руки зброю…
«Матрац у підвалі розбомбленого будинку на Донбасі не такий м’який, як своє ліжко в Здолбунові»
— Де простіше, у стінах обласної ради чи з побратимами на фронті? Поясніть різницю.
— Від головування в облраді минуло пів року, але це було наче в іншому житті. Якщо винести за дужки безпекову складову (у нас постійні обстріли з «Градів», «стволів», з танків, авіаційні обстріли…), то морально легше тут. На війні не зустрічав лицемірства, зрад, інтриг, принаймні поки що. Тут чітко знаєш, де свої, а де ворог. Тут мало «кольорового», здебільшого все або чорне, або біле… А фізично, звісно, важче тут. Матрац у підвалі розбомбленого будинку на Донбасі не такий м’який, як своє ліжко в Здолбунові. А міна таки важить більше, ніж кулькова ручка.
— Колеги-депутати, дізнавшись про ваш вибір, як коментували його?
— Здається, для абсолютної більшості колег-депутатів моє рішення піти служити було очікуваним. Хоча б тому, що вони й раніше знали про моє бажання бути мобілізованим. Та й переконання мої вони знають, позицію.
— А рідні, діти?
— Батьки схвалили моє рішення. І я за це їм дуже вдячний. Дуже потрібна їхня підтримка — як тут, моральна, так і вдома — з догляду за дітьми. Самі ж діти поставилися з розумінням. В їхніх очах читалося щось на зразок: «Тато знає, що робить». Уже цьогоріч, на початку січня, ми всі пережили страшну подію — смерть не чужої людини: під Бахмутом загинув єдиний рідний брат моєї колишньої дружини — командир роти у складі 24 ОМБР, надзвичайно світла, добра, справедлива людина, і діти були з ним доволі близькі. Так сталось, що доньці, котрій 11, про цю трагедію зранку наступного дня повідомили мої батьки. Коли ж набрав її ввечері, то почув: «Тату, може так статися, що рано чи пізно ми всі загинемо за Україну». Звісно, був вражений такою відповіддю. Сину ж, якому 8 років, про загибель дядька повідомив я, відеозв’язком. Він це сприйняв теж доволі мужньо. Пишаюся своїми дітьми та їхнім розумінням того, що відбувається. Наші діти нині доволі швидко стали дорослими. Щодо дружини, то вона сама працює у правоохоронних органах — патрульній поліції м. Рівне. До слова, «Азов», як частина Нацгвардії, теж у структурі МВС, а тому ми з нею фактично колеги. От лише в мене найнижче звання — солдат, а вона вже капрал. Жартуємо інколи про це.
Звісно, тут сумуєш за рідними, за коханою людиною. Але що ж поробиш, час такий.
— Чому мінометник?
— Мінометником служив мій добрий друг — земляк з Рівного Юрій Яцика. Я часто з ним спілкувався і вирішив, що коли буде можливість вибору, піду саме туди. Коли хлопці ще торік у квітні збиралися на деблокаду Маріуполя, я заганяв їм автівку, і так познайомився з командиром «мінометки». Зрештою, робота на мінометі — це багато в чому розрахунки, математика, а я її з дитинства дуже люблю.
«Вони кору на деревах гризти будуть, щі лаптем сьорбати, але не перестануть кричати про великого путіна та підтримувати війну»
— Що скажете про ворога та як вважаєте, коли чекати на перемогу?
— Змалку граючи у футбол, добре знаю, до чого може призвести недооцінка суперника. Тим, хто поширює в соцмережах веселі картинки про «чмобіків» як тупих, недолугих, погано одягнених та озброєних дурників, пропоную взяти до рук автомата та піти їх усіх перестріляти. Вони ж, такі смішні, легко дадуть це зробити, правда? Треба розуміти, що ми — давня землеробська нація. А московія — молода мисливська. Мисливська — отже, загарбницька, безжальна, жорстока. Це погані риси, якщо йдеться про мораль, людяність та розвиток, але не найгірші, коли говорити про війну. Також не зовсім поділяю думку тих, хто вірить у розпад у найближчі роки того, що називають росією. Які передумови? Фінансові? Та вони кору на деревах гризти будуть, щі лаптем сьорбати, але не перестануть кричати про великого путіна та підтримувати війну.
А тому сподіватися на перемогу виключно завдяки певним процесам у самій московії, як на мене, справа невдячна. Ми маємо знищити ворога фізично. З допомогою наших союзників, котрим маємо бути безмежно вдячними і які не перестають нам допомагати. Ще ніколи наша нація не мала такої підтримки світу у війні проти московитів. Але насамперед маємо розраховувати на власні сили.
Тил повинен налаштовуватися на тривалу боротьбу, мати відповідний внутрішній стан, потрібний для допомоги війську. І не лише завдяки емоційним накруткам по телевізору. Бо такий «заряд на боротьбу» нестійкий, без фундаменту, а це означає, що він може зникнути так само швидко, як і прийшов. І тоді настане втома від війни. Кожен має глибоко усвідомити свою належність до тисячолітньої нації, причетність до своєї землі, відповідальність не лише перед нащадками, а й перед могилами предків. Коли критична частина нації усвідомить це, перемога настане швидше. Можна називати себе бандерівцем, але не знати жодного рядка з біографії Бандери. Такий «бандерівець» швидко зламається.
— Змінився світогляд, відбулася переоцінка цінностей та життя?
— Мої життєві цінності та принципи давно сформовані, вони стійкі та навряд чи колись зміняться. Змінилося оточення. Нині пощастило бути серед колективу, де чи не про кожного можна писати окрему книгу. Це неймовірна честь та, напевно, одна з найбільших у моєму житті відповідальностей.
Зараз повертаються хлопці, які пройшли «Азовсталь», полон. Їхні розповіді — це те, що писатимуть у підручниках з історії. Вони надзвичайно мотивують. А ще, коли чуєш, звідки вони переважно (Донецьк, Маріуполь…), то ще більше змушуєш себе зціпити зуби та терпіти, коли це необхідно. Бо як настане ротація чи короткотермінова відпустка, я зможу поїхати додому. А їм нема куди їхати. Їхній дім або зруйнований, або окупований. Наразі кістяк «Азову» — це переважно відчайдухи, які відгукнулися на заклик про деблокаду Маріуполя, добре усвідомлюючи, що це може бути дорога в один кінець. Багато з цих людей пройшли АТО. Завдяки їм «Азов» не переставав воювати, навіть коли переважна більшість його представників була, а багато хто продовжує бути, не забуваємо це, у полоні.
Україна обов’язково вистоїть, переможе, позбавиться від внутрішніх зрадників та невігласів, відновиться і, використавши свій потенціал, стане квітучою державою.
