У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Із бойовим медиком Владом на псевдо «Пух», який проходить службу в одному з батальйонів Харківської окремої бригади ТрО я зустрілася в реабілітаційному центрі для військовослужбовців Сил безпеки та оборони. Сьогодні — останній день перебування армійця у стінах закладу, хоча можливість відпочити ще є. Але й наразі він має величезний список справ, які потрібно вирішити до того, як знову повернеться на фронт. Тому чоловік вирішив виписатися з реабілітації раніше.
Псевдо причепилося до Влада, коли йому було років тринадцять. Хлопець розповідає, що після того, як на екрани вийшла стрічка «Красуня і Чудовисько», друзі вирішили, що він зовні схожий на одного з мишенят на ім’я Пухлик, що мешкали на кухні зачарованого замку. Почали називати так Влада, але згодом прізвисько скоротилося до «Пух». Призвавшись до лав ЗСУ, Влад вирішив не зраджувати псевдонім та залишив його для служби.
Свого часу хлопець закінчив медичний навчальний заклад за фахом «акушерство». Але за професією не працював — його діяльність зосередилась у реабілітаційному центрі для алко- та наркозалежних. Саме там він і приєднався до Церкви. Закінчивши в подальшому християнський коледж, став дияконом при храмі…
З початком повномасштабної навали Влад деякий час вагався: чи варто приєднуватися до армії? Чи не буде гріхом у цьому разі взяти до рук зброю? Ухвалити рішення допомогли слова пастора, який запевнив хлопця, що кожен чоловік повинен захищати свій дім від ворога. Вже незабаром «Пух» приєднався до ТрО, обійнявши посаду медика.
Влад вірить в те, що Господь охороняє його. А разом і з ним побратимів. Розповідає, що впродовж кількох місяців у його підрозділі не було ані поранених, ані загиблих — щойно позицію викривав ворог, вони переміщалися на іншу. Коли росіяни засипали селище «фосфором», будинок, де розміщувалися українські військові, залишався цілим. А коли підрозділ заходив на «зачистку» населеного пункту, орки просто кидали все і тікали без бою.
У грудні підрозділ Влада перекинули на Бахмутський напрямок, на позицію, яку треба було обороняти у складі зведеного загону.
— Заїжджали ми туди під час бою. Складно було. Оскільки прибули ми вже в темний час доби і тяжко було орієнтуватися на місцевості. Вже в першу ніч ми втратили пораненими двох побратимів.
А зранку почалося пекло. Три дні поспіль росіяни безперестанку крили українських військових.
— Спочатку працювали міномети, потім тричі заходила авіація, яка випускала по нас по дві ракети, а за нею відпрацьовував танк. Найдовший час між обстрілами тривав… аж 43 хвилини, — розповідає армієць.
Вночі, після чергового відпрацювання по українській позиції всім, чим лише було можна, в наступ йшла ворожа піхота.
— Запам’ятався випадок, коли одного разу ми побачили в тепловізор, що в наш бік рухається близько сорока осіб. Почали працювати по них з великокаліберного кулемета, з РПГ, але вони, попри те, що навколо мертвими та пораненими лягали їхні товариші, вставали та знову йшли на нас. Ніби якісь зомбі! Повернули назад, лише коли їх залишилося осіб десять. Бій тоді тривав понад шість годин. А зранку, після невеликої перерви, пішли на нас знову…
Хлопець каже, що в такі моменти він пригадує розповіді учасників Другої світової, коли бійці їхали з глузду, спостерігаючи, що під їхнім шквальним вогнем ворог продовжував іти, незважаючи на втрати.
— Ми з останніх сил трималися. Якщо бачили, що хтось впадав у паніку, говорили з ним, підтримували як тільки могли, давали за можливості відпочити, відсидітися, — зітхає бойовий медик.
Щодня, попри постійні прильоти, Владу доводилося надавати допомогу побратимам. Щодня з поля бою він виносив по 5–8 осіб. Поранення були складні — від осколкових різного ступеня тяжкості до ампутацій кінцівок.
«Пух» розповідає, що першим кільком «пацієнтам» надавав допомогу беземоційно — дії відточені відмінно, ти просто робиш свою роботу. Але згодом почуття стали брати гору:
— Особливо складно було, коли ти розумів, що людині вже не допоможеш — нібито він ще й живий, але це останній подих — поранення в голову не давали шансів на життя.
Кілька разів армієць зривався на сльози, але опановував себе, розуміючи, що під впливом емоцій може невірно зреагувати на прохання про допомогу або і сам загинути.
— Найстрашніше для мене було почути в радіостанцію: «Пух», у нас «триста». Ти знову біжиш, але боїшся не встигнути або просто не змогти допомогти!
Але траплялися і дивовижні випадки, які Влад називає не інакше як Диво Господнє. Одного разу, коли сусідній підрозділ пішов на штурм ворожих позицій, вони втратили пораненого побратима, подумавши, що той загинув. Чоловік з пораненням в легеню та пошкодженими кінцівками повз по полю боя дві з половиною години, аж поки Влад не висунувся назустріч та не допоміг йому.
На тій позиції підрозділ «Пуха» пробув близько тижня. Влад і досі переймається питанням — навіщо росії ця війна? І сам відповідає — у такий спосіб її влада чистить націю.
— Я розумію, для чого ми гинемо та зазнаємо каліцтв — ми захищаємо нашу землю. А росіяни позбавляються бруду — весь той тиждень проти нас воювали «вагнерівці» — колишні зеки, яких випустили на волю та відправили на фронт, аби вони тут і залишилися. Зараз орківська влада підчистить тюрми, потім візьметься за інші прошарки населення. А решту залякає можливістю відправки на фронт. І стадо під назвою «російський народ» буде ще більш керованим…
Фото автора
