Як наголошено на офіційному ресурсі Командування ОЗС НАТО з питань трансформації, Спільний центр аналізу, підготовки та освіти JATEC, а саме так розшифровується ця…
Ярослав Файзулін — знаний дослідник історії нашої країни, кандидат історичних наук, директор Центрального державного історичного архіву України. Його монографії, дослідження, статті, дописи, коментарі спростовують чимало радянських та сучасних російських міфів і стереотипів. Напередодні Дня Соборності та 105-ї річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки він погодився поспілкуватися з кореспондентом АрміяInform й розповісти, яке значення мають ці події для нашого національного самоусвідомлення. Що змінила повномасштабна екзистенційна війна росії проти України, яка причина такого впертого бажання російської верхівки знищити нас як націю.
— Ярославе Миколайовичу, 22 січня ми відзначаємо День Соборності та 105-ту річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки. Чи не є це спростуванням російського наративу, що Україну створив ленін?
— Безумовно, є, бо дата 22 січня є однією з найважливіших дат в історичному календарі кожного українця. І 22 січня мало би бути одним із найбільших державних свят України. Приміром, так, як у країнах Балтії, де є день проголошення незалежності їхніх країн із прив’язкою до подій історичної давнини — 1918 рік і є день відновлення незалежності, — дев’яності роки. І вони оці два дні шанують, святкують. Це справді в них державні свята, що відзначаються на високому рівні, коли виставки до цих днів відбуваються, збирають експонати десятків музеїв з різних країн.
https://www.youtube.com/watch?v=G2MevtE2bsU
На жаль, у нас такого рівня відзначення немає. А ті дати заслуговують на це. Бо насправді 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.
Цей універсал став логічним завершенням цілого ряду подій руху до незалежності, який українці пройшли за короткий час. Імперія Романових впала в березні 17-го року, тут створюється Центральна Рада, відбуваються перші зібрання, мітинги, маніфестації, потім — чотири універсали й уже 22 січня 1918 року — проголошення незалежності. Подібний шлях інші країни проходять десятки років.
Ми, Українська Центральна Рада, обрана з’їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче. Але для того, щоб ні Руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами як то: Росія, Польша, Австрія, Руминія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого поки зберуться Українські Установчі Збори будем радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву «Ради Народніх Міністрів».
Четвертий Універсал Української Центральної Ради (витяг із тексту).
Не менш важлива дата — 22 січня 1919 року, коли на Софійській площі в Києві в урочистій атмосфері, з молебнем, дзвонами, військовим парадом відбулося проголошення об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в одній державі.
Ба більше, ці дати є важливими, вони є символічними. Але державотворення цим не обмежилося. Державність, про яку ми говоримо, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки мала всі необхідні для того атрибути: кордони, адміністративно-територіальний поділ, органи влади, парламент, уряд, дипломатію, збройні сили, власну фінансову систему, власні гроші, власну символіку. Сучасна Україна є історичним спадкоємцем Української Народної Республіки.
Що є держава леніна? Це наслідок завоювання Української Народної Республіки. Боротьба регулярними фронтами тривала з грудня 17-го року до листопада 20-го року. Повстанський рух — до кінця 21-го року, поки не зазнав поразки Другий зимовий похід. І прийшовши сюди в Україну, вони (більшовики. — Авт.) хотіли просто окупувати та анексувати ці території, приєднати до росії.
Але в Україні спротив не припинявся. Для того, щоб його придушити вони пішли на певні поступки: оголошували амністію учасникам визвольної боротьби, оголосили нову економічну політику, яка зменшила тиск на селянство. А з іншого боку, вони створили квазідержавність у формі Української радянської соціалістичної республіки.
Якщо шукати аналогії, щоб пояснити нашим звичайним пересічним громадянам, — це, якби не дай Боже так сталося, що вони (сучасні російські агресори. — Авт.) виграли у цій війні, — вони проголосили українською державністю оті їхні еленери-денеери. А пізніше провели б перші-другі-треті вибори для того, щоб надати цим «державам» вигляду законності — з часом, мовляв, люди сприймуть їх за свою державність.
Українська радянська соціалістична республіка не мала державності — це була форма окупації або квазідержавність, яка нібито відображала інтереси українського народу.
Ніякої України ні ленін, ні сталін, ні їм подібні не створювали. Українська державність існувала, а їм вдалося її знищити й нав’язати окупацію, котра тривала сім десятків років.
Колись історики боялися про це говорити бо, мовляв, адже нам мати контакти з російською академією наук, а це ж їх ображатиме… Війна розставила всі крапки над «і». Тепер треба говорити: так воно було, не оглядаючись, й аналізувати, адже багато процесів, які відбуваються зараз, мали своє коріння в минулому й відбувалися абсолютно за тими ж самими сценаріями, за якими російська влада, російська пропаганда діє зараз. І, по суті, знання історії дозволяє нам якоюсь мірою, я сподіваюсь, уникати тих помилок, які були зроблені нашими попередниками.
— Чи можна казати про те, що українська державність має більш глибоку історію, адже війна наших предків із московитами триває понад 800 років? А універсал, що проголосив незалежність УНР, був наслідком тих давніх подій?
— Звичайно. Тільки в цьому випадку я б не говорив про мокшан, а про різні види імперій… В архіві, який я очолюю, є документи практично всіх українських гетьманів Війська Запорізького, Гетьманщини. І коли кожний новий гетьман заступав — укладався новий договір із росією. З кожним новим договором права України врізалися, зменшувалися, поглиблювалася залежність від росії. А пізніше, за часів імперії, була спроба брутальної асиміляції, нищення української мови, заборона української культури та знищення будь-яких форм української державності й навіть натяків на державність.
Увесь цей час українці в різних формах боролися за свої права, за свою мову, за свій театр, за свою культуру, за свою освіту і, зрештою, за свою державу й за своє існування.
— В одній зі своїх статей ви описуєте події осені 1919-го, коли зосереджену на Волині українську армію атакували більшовицькі та білогвардійські війська. Тоді український уряд безуспішно намагався заручитися підтримкою лідерів Франції та Великої Британії, аби протистояти росіянам. Які уроки тих часів нам, а можливо, і нашим закордонним партнерам треба врахувати, щоб Україна перемогла в сучасній війні?
— Звичайно, історія не повторюється «один до одного», є певні відмінності, є певні нюанси, але певні історичні паралелі простежуються. Хронологічні межі української революції ми маємо закарбувати чітко й неоднозначно — 1917-1921 роки: 1917 рік — початок всіх подій, створення Центральної Ради, розвиток українського руху, клуб Полуботка в Києві, в заснуванні якого брав участь Микола Міхновський (ідеолог українського самостійництва. — Авт.), військові з’їзди і так далі; 1921 рік — поразка Другого зимового походу, коли спроба повалити радянську владу за підтримки повстанського руху провалилася. Тоді стало зрозуміло, що українська державність не втримається й треба далі плекати, зберігати, вже будучи в еміграції, чим і займався уряд УНР в екзилі.
Серед ключових причин, чому українська державність впала, як на мій погляд, у ті часи були, по-перше, відсутність досвіду державотворення. Друге — низький рівень національної свідомості серед населення. Багато українців зайняли позицію «моя хата скраю» й участі у визвольній боротьбі не брали, сподіваючись, що це їх омине… Не оминуло, бо пізніше були Голодомор, великий терор, репресії.
На відміну від тепер. Незалежна Україна вже є тридцять років, Україна стала цінністю для практично всіх її громадян, в Україні виросло покоління молоді, для якої слово «Україна» не є порожнім звуком і воно готове її захищати. І це одна з причин того, що ми переможемо. 24 лютого люди зібралися й пішли у Збройні Сили, пішли у загони тероборони або в будь-якій інший спосіб підтримували ЗСУ.
На жаль, такого не було під час подій 17-го — 21-го років.
Другий важливий фактор — зовнішня підтримка. Під час української революції Центральна Рада спочатку орієнтувалася на країни Четверного союзу. Було укладено Брестський мирний договір у лютому 1918 року й за допомогою німецьких і австрійських військ до квітня 1918 року вдалося звільнити території України від більшовиків. Ми знаємо, що вже 29 квітня 18-го року в Севастополі над кораблями Чорноморського флоту були підняті синьо-жовті прапори.
Однак у листопаді цього ж року Німеччина програла в Першій світовій війні й країни Антанти, які перемогли, зрозуміло, пам’ятали про договір, який уклала Центральна Рада з країнами Четверного союзу. Відповідно, з одного боку, була певна образа, а з іншого — вони зробили ставку на відновлення сильної росії й відновлення сильної Польщі, котра як буферна зона мала б захистити країни Європи в разі, якщо в росії знову ж таки збережеться імперський або тоталітарний режим.
У цих розрахунках не було місця відродженню вільної України. У 1919 році як тільки Семен Петлюра через свої дипломатичні місії не звертався до країн Антанти: Франції, Англії, інших країн, щоб вони підтримали боротьбу. Але вони цю допомогу відмовлялися надавати.
Зараз увесь цивілізований світ зрозумів, що росія — це зло, країна, котра порушує міжнародне право, чинить воєнні злочини, злочини проти людяності, чинить геноцид.
Європейські країни розуміють: якщо Україна в цій війні програє, то війна цим не закінчиться. Далі будуть країни Балтії, далі буде Польща… Тож вони надають підтримку Україні. Можливо, вона не така, яку ми очікуємо, якою вона мала би бути, але ця підтримка надається й з кожним місяцем вона посилюється.
росія — це монстр, який зупинятися не буде. Адже в нормальних умовах конкурувати з європейськими країнами вона не може й уже своїм існуванням вільна успішна Україна підважує існування самої росії.
На завершення до цього питання я хочу сказати, що історія не знає умовного способу — «що було б, якби». Однак так видається, що якби країни Європи під час революції 1917-1921 років підтримали Українську Народну Республіку, її керівництво, то ми б мали процвітаючу Україну, не було б настільки тоталітарної росії і цієї війни на початку 21-го століття.
— Наші вороги тривалий час протиставляли «западенців» та «східняків». Ви писали, що у двадцяті роки минулого століття їм це вдалося. Ці спроби російська пропаганда здійснює й зараз. Що ви скажете їм на противагу?
— російська пропаганда взагалі не стільки була зосереджена на «східняках» і «західняках», як на створенні негативного образу українця. І ця пропаганда, котра привела до цієї війни, велася з початку 2000-х років.
На початку 2000-х років один із моїх колег їздив у відрядження до російських архівів. Повернувшись звідти, він мені сказав, що буде війна між росією і Україною. На що я сказав: «Ну конфлікт за острів Тузла, якісь суперечності, але щоб у 21-му столітті сталася відкрита велика війна — такого бути не може!» А він каже інше: «Я побув в їхньому середовищі декілька тижнів. Їхні засоби масової інформації системно створюють образ українця-ворога. І це не минеться просто так».
Якщо брати історичний контекст, події після Української революції… Більшовики окупували Україну в 1920-1921 роках, далі в них був клопіт зі спротивом їхній владі, який тривав у формі повстанського руху до весни 23-го року. Приміром, ще 8 лютого 1923 року відбулося повстання політв’язнів із «Холодноярської організації» у Лук’янівській в’язниці. І потім ще були окремі поодинокі виступи, але це вже було згасання повстанського руху.
Укоренившись, укріпившись при владі в Україні, більшовики почали повертатися до політики тиску на українське село, відновлення політики воєнного комунізму, продрозкладки, іншими словами, пограбування українського села, що, зрештою, призвело до Голодомору.
Уже наприкінці 20-х років розпочалися репресії проти діячів українського державотворення й учасників українського визвольного руху, по суті, усіх тих, хто їм чинив спротив, вони арештовували, відправляли до таборів або знищували. Тих поодиноких, яких не знищили в ті роки, вже репресували на початку 30-х або під час великого терору 1937-1938 років.
Тому 1920-1930 роки пройшли під гаслом упокорення цієї великої Наддніпрянської України.
Пізніше, у 1939 році, починається Друга світова війна, більшовики приходять у Західну Україну й використовують ті ж методи… За винятком голодомору, тому що не настільки там був розгалужений їхній апарат. Утім, починаючи з 1939-го року, відбувалися репресії активних діячів Організації українських націоналістів, а пізніше, коли почалася боротьба Української повстанської армії, — проти учасників УПА.
Масштаби репресій були жахливими — мова йде про сотні тисяч людей. І коли їм вдалося встановити свою владу, вони таки почали колективізацію в Західній Україні, адже з колгоспів вилучати зерно набагато зручніше, ніж збирати по окремих господарствах.
Тож радянська влада не стільки була сконцентрована на тому, щоб протиставляти «західняків» «східнякам», як на тому, щоб створювати негативний образ українця, який не просто сам по собі живе, а який займає якусь активну громадянську позицію… Тобто, кого висміювали в першу чергу? Радянська пропаганда висміювала куркулів, висміювала священників, висміювала військових — Петлюру за союз із Польщею, висміювали взагалі українську державність.
Яскравий приклад такої пропаганди — якщо наші читачі та глядачі хочуть подивитися — це стрічка «П.К.П» («Пілсудський купив Петлюру». — Авт.), яка ставила на меті дискредитувати Петлюру, уряд УНР і боротьбу українського війська за свою державність, де всі українські діячі подані в карикатурному вигляді.
«П.К.П» — агітаційний радянський німий художній фільм. Він відомий за участю в ньому одного з лідерів визвольного руху, Юрка Тютюнника, який зіграв у фільмі самого себе й за сценарієм перейшов на бік совітів та «розкаявся». Спочатку у фільмі також знімався і Григорій Котовський — грав самого себе, але в період зйомок він був убитий, і його роль виконав актор Б. Зубрицький.
У фільмі є звичний для російської антиукраїнської пропаганди образ так званого антисеміта Симона Петлюри, який має на меті закріпити за Петлюрою та українцями тавро «антисемітів» та «вбивць».
Ця антиукраїнська пропаганда триває дотепер. Досі вони намагаються показати нас недолугими вояками, боягузами, зрадливими… Намагаються нас розколоти, показують, що вони воюють не з народом, а з якимось там київським режимом, що є насправді вигадкою для того, щоб приховати справжній характер цієї війни — війни на знищення української нації та української держави. Це справжня мета росіян і вони, починаючи цю війну, не ставили завдання захопити якусь частину територій, їхня мета — відновити радянський союз в якійсь його формі й для цього їм треба захопити, підкорити всю Україну.
І, відповідно, не випадково західні спецслужби на початку війни стверджували, що в росії є списки активних українських діячів, кого слід знищити, кого заслати, а кого умовно перетягнути на свій бік.
— Ви випередили моє запитання… Я хотів запитати, чим відрізняються й у чому, можливо, схожість більшовицько-української війни й сучасної повномасштабної російсько-української?
— Як і тоді, так і тепер вони жонглюють оцими фразами, що ми не воюємо проти народу — ми воюємо проти злочинного режиму: тоді проти буржуазної Центральної Ради, а тепер — київської хунти.
Як і тоді, так і тепер їхня війна підтримується пропагандою. Як і тоді, так і тепер вони намагаються частину несвідомого населення перетягнути на свій бік. У різний спосіб — обіцянками, підкупами… Як і тоді, так і тепер вони намагалися на якомусь етапі приховати свою участь у війні. Тобто в Криму — там «зелені» чоловічки, а в ті часи — воює не радянська росія, а радянський уряд України проти буржуазної влади. І таких паралелей дуже багато.
Але ми маємо розуміти, що часи інші, рівень технологій інший і, відповідно, їхні засоби є іншими.
— Крім протистояння наших Збройних Сил агресорові, що ще має бути в українського народу, аби перемогти в цій екзистенційній війні?
— Ключове, що має бути в нашого народу: усвідомлення важливості своєї держави, розуміння, що твої інтереси як громадянина можуть бути захищені лише у твоїй державі.
А з іншого боку — повинна бути єдність. Ми всі повинні розуміти, що, незважаючи на якісь дрібниці, політичні погляди, які нас десь роз’єднують, десь ми можемо сперечатися, є речі важливіші. Коли йдеться про наше існування, то ми повинні всі зібратися й дати відсіч ворогу.
Для цього, безумовно, є важливою історична освіта, популяризація нашої історії, — власне те, чим займається Інститут національної пам’яті з 2015 року, відколи проводилися інформаційні кампанії, які розповідали про українську державність, про визвольну боротьбу, про політичні репресії, про українських діячів, що прославилися в різних сферах. Це не лише державотворці та військові діячі. Це науковці, художники, музиканти…
При чому в цій роботі ми намагалися не переходити межі цієї глорифікації та іконописання. Ми намагалися оповідати історію популярно, але рівно такою, котрою вона була, адже за теперішнього рівня технологій, теперішнього доступу до інформації, коли можна перевірити будь-який факт, обманом або спотворенням можна викликати недовіру до того, що ти пишеш.
— Зараз маєте можливість звернутися до воїнів Збройних Сил України. Що б ви їм побажали?
— Що я хочу сказати… Я, як історик, який досліджує період Української революції, бачу, що рівень згуртованості населення є набагато вищий, ніж це було тоді. Ця війна насправді стала народною війною, коли практично кожна українська родина в якийсь спосіб намагається підтримувати Збройні Сили України, що ведуть боротьбу.
Якщо це навіть не твій чоловік чи жінка воює — все одно кожна людина на своєму місці робить щось для того, щоб Збройні Сили України перемогли. Хтось якісно робить свою просвітницьку роботу, хтось навчає молодь, хтось пише наукові статті, які пояснюють різні важливі питання, хтось допомагає ЗСУ волонтерством, їжею, одягом, тими самими окопними свічками. Діти збирають віск, папір, бляшанки, бо наші хлопці й дівчата десь там в окопах на Сході і їм треба грітися… У селах, приміром, як на Житомирщині, звідки я родом, жінки збираються по кілька разів на тиждень, готують їжу й передають чоловікам, дітям, котрі десь або на фронті, або на загрозливих напрямках, де можуть розпочатися воєнні дії.
Хлопці та дівчата, котрі зараз на фронті, ви точно знайте, що весь народ вас підтримує й рівень довіри до Збройних Сил України, на що вказують соціологічні опитування, є надзвичайно високим. Ця довіра заслужена вашими діями.
— Щиро дякую за цю змістовну й цікаву розмову, історичні паралелі, котрі ви провели для усвідомлення важливості єдності нашого народу в боротьбі за право жити у власній країні. Сподіваюсь, це не остання наша зустріч у стінах Інформаційного агентства Міністерства оборони України.
Відео і монтаж — Руслани Богдан
