Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
105 років тому на Софійському майдані Києва була проголошена суверенна Українська Народна Республіка. Вона проіснувала всього кілька років, але ця подія ще раз засвідчила прагнення українців мати власну державу й бути господарями на своїй землі.
«Ми були розчаровані діями українських товаришів…»
Після закінчення Першої світової війни у Європі на руїнах деяких імперій з’явилася низка нових і незалежних держав. російська імперія, у складі якої Україна перебувала понад 260 років, не стала винятком. Серед поневолених народів, що піднялися тоді на боротьбу за самостійність, були й українці. 23 червня 1917 року новостворена Українська Центральна Рада, за інформацією Українського інституту національної пам’яті, своїм I Універсалом проголосила автономію України у складі росії. При цьому закликала створювати українські органи влади на місцях.
Але тимчасовий уряд, що прийшов у росії до влади після повалення царського режиму, домігся від неї ряду поступок, які були зафіксовані 16 липня у ІІ Універсалі. Найголовніший з них — відкладення питання щодо автономії до майбутніх всеросійських установчих зборів. Як згадував потім Винниченко, «була впевненість, що учасники цих зборів задовольнять усі наші вимоги». Але стався жовтневий заколот і до влади в росії прийшли більшовики. А вони й чути не хотіли про «якусь там автономію». Ба більше, були, як писав згодом один із найближчих соратників леніна лев троцький, «розчаровані діями українських товаришів». Воно й зрозуміло: «молодші брати» не лише не підтримали захоплення влади насильницьким шляхом, а й засудили «старших братів». У Києві зрозуміли, що потрібно «щось робити». І 20 листопада 1917 року, пізно ввечері, зібралася так звана мала рада УЦР. На цьому зібранні виступив її голова Михайло Грушевський, який сказав:
— Грізний момент кривавої боротьби в росії й в Україні, коли нема центральної власті, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже і на Україну, вимагає від українських партій рішучих кроків, щоб зміцнити власть, зробити Україну базою революції і відси боронити здобуток революції в цілій росії. В такий час і для здійснення таких завдань потрібні героїчні засоби. Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним тілом в міцній спілці народів росії.
А 20 листопада Михайло Грушевський оголосив ІІІ Універсал, у якому було сказано:
— Народе Український! Ти поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всеї росії, оповіщаємо: однині Україна стає Українською Народною Республікою. Маючи силу і власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї росії.
Історики досі сперечаються навколо III Універсалу. Одні вважають, що Центральна Рада виявилася таким собі підлабузником до московії, запевнивши її у своїй відданості, а інші дотримуються думки, що це був вимушений крок. Її прихильники кажуть, що Грушевський, який добре знав історію російської імперії і менталітет московитів, не хотів зайвий раз їх дратувати, знаючи, чим це може скінчитися. До речі, сьогоднішні московські пропагандисти добалакалися до того, що почали звинувачувати Центральну Раду й особисто Михайла Грушевського в… авторитаризмі, мовляв, трималися за владу, як п’яний за стовпа! Брешуть, «забувши», що Михайло Сергійович пропонував скликати Українські установчі збори й передати їм усю владу. Перед цим УЦР запровадила чимало демократичних нововведень, зокрема скасувала приватну власність на землю, проголосила свободу слова, зборів, скасувавши переслідування за вільнодумство, тощо. Це, як заявив той же троцький, «було вже занадто». І більшовики сформували в Києві революційний комітет, який очолив Георгій Пятаков, відразу ж розпочавши підготовку до повстання. росіяни ще й звинуватили УЦР у «зрадництві, переслідуванні власних буржуазних цілей», вимагаючи «спільних і рішучих дій проти контрреволюційних сил». Українці, звісно, відмовилися, пославши більшовиків туди, куди через більш як 100 років їхні нащадки пошлють російський корабель. І 22 грудня 1917 року більшовицька орда окупувала Харків, проголосивши створення «Української Народної Республіки у складі радянської росії»: починалося військове протистояння між Україною і московією. А 7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну, протягом тижня взявши під свій контроль майже все Лівобережжя і готуючись до наступу на Київ. При цьому активно готуючи робітничі повстання, одне з яких відбулося на київському заводі «Арсенал». Але його швидко придушили вірні УЦР війська.
«Наш Універсал є реальним кроком до побудови Української держави…»
Українці зрозуміли: ні про яку автономію у складі московії не може бути й мови. І 22 січня 1918 року IV Універсалом УЦР була проголошена незалежність УНР. Документ містив чотири головні положення: проголошував самостійність Української Народної Республіки, доручав уряду укласти мир з центральними державами, оголосити оборонну війну з більшовицькою росією та декларував основи соціально-економічного будівництва в країні.
УНР проіснувала як суверенна держава всього три роки. Її втопила в крові російсько-більшовицька імперія, що виникла на руїнах російської імперії.
— Тоді це сталося не тому, що ми були слабшими, гіршими за народи, які втримали свою незалежність, — вважає кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. — А тому, що саме українцям довелося зіткнутися з набагато більшим масштабом агресії з усіх боків і в цій боротьбі за незалежність у 1917-1921 роках українців загинуло набагато більше, ніж у будь-якій іншій державі, що втримала свою незалежність, а може, навіть більше, ніж у всіх разом узятих.
Упродовж наступних десятиліть у більшовицько-кацапських таборах і катівнях підуть із життя мільйони українців, а ще мільйони будуть виморені голодоморами. А коли у 1991-му ми здобудемо мирним шляхом таку омріяну волю, вона стане для московитів-мерзотників кісткою в горлі. І на 23-му році існування Української держави вони підуть на нас війною, «визволяючи поневолений Крим і Донбас». Та цього їм видасться замало й через 8 років на українські міста й села падатимуть тисячі ракет і снарядів, під якими гнитимуть і старі й малі, а тисячі українських жінок захлинатимуться в сльозах, проводжаючи в останню путь синів, братів, чоловіків і коханих. Від подій, коли народжувалася УНР, нас відділяють більш як 100 років. Але те, що роблять на нашій землі сьогоднішні московити, не те що відрізняється від того, що робили їхні погані прадіди. Вони діють ще більш цинічно, нахабно й жорстоко. Але на календарі не 1918-1921 роки, а 2023-й. І той спротив, який вони зустріли в сьогоднішній Україні, навіть наснитись не міг їхнім прадідам…
