Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
У матеріалі із заголовком «Єдина дата» в газеті «Нова Рада» від 3 серпня 1918 року було звернуто увагу на надзвичайно важливе питання: «з якого часу треба вважати Україну за самостійну державу, що не відповідає за вчинки колись однієї спільної держави російської?». Дискусія про це виникла на мирній конференції між Українською Державою та російською соціалістичною федеративною радянською республікою в Києві під час розгляду фінансових питань.
Київська мирна конференція
Для радянської росії ці мирні переговори були наслідком поразки у війні проти України, а також вимушеним заходом, до якого її зобов’язував Берестейський мирний договір з державами Четверного союзу від 3 березня 1918 року. Головною метою Київської мирної конференції було укладення договору між державами, який би розв’язував питання самовизначення України внаслідок розпаду російської імперії та подальше українсько-російське співіснування на новому міждержавному рівні. Але визнання незалежності України було вкрай невигідне більшовикам, тож російська делегація повсякчас затягувала переговорний процес.
Врешті, таке зволікання принесло бажаний для них результат. Після капітуляції 11 листопада 1918 року Німецької імперії вже 13 листопада всеросійський центральний виконавчий комітет «урочисто заявив», що умови миру з Німеччиною, підписані у Бересті 3 березня 1918 року, втратили силу й значення. На практиці це означало відмову від переговорів у Києві. А вже 18 листопада 1-ша та 2-га «повстанські» радянські дивізії почали наступ на Україну для реалізації російської ідеї створення замість УНР «радянської» української республіки.
Оголошення першої радянсько-української війни
Ідея про створення так званої Української Народної Республіки рад у складі рсфрр народилася ще під час першої радянсько-української війни.
Ця війна в 1917 році розпочиналася з підготовленого владіміром лєніним «Манифеста к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Раде». Цей офіційний документ більшовицької ради народних комісарів був прийнятий 16 грудня 1917 року на засіданні раднаркому у петрограді й наступного дня переданий телеграфом до Києва Центральній Раді. Документ вимагав від українського уряду безумовної підтримки й допомоги більшовикам в Україні. На відповідь лєнін давав 48 годин: «в случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы совет народных комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против советской власти в россии и на Украине».
20 грудня Генеральний секретаріат УНР відкинув вимоги раднаркому. Так війну було розпочато.
Дата проголошення незалежності України
Питання конкретної дати «розділу України й росії» виникло не просто так. Більшовики, захопивши владу в російській столиці 25 жовтня (7 листопада), вважали, що Центральна Рада має підкорятися їхнім наказам. Згідно з Третім Універсалом, яким 7 (20) листопада 1917 року проголошувалася УНР (на цій даті під час Київської мирної конференції наполягала Україна), вона була частиною «федеративної росії», вочевидь, не «совітської». Тож українська влада проводила власну політику й рішуче протидіяла більшовикам.
На Київській мирній конференції в серпні 1918-го делегація рсфрр не погоджувалася на дату 7 листопада 1917-го, заявляючи, що моментом від’єднання України «вона не може визнати навіть 9 січня 1918 року (проголошення незалежної української республіки) і пропонує вважати таким днем 3 або 15 березня 1918 року, себто день ратифікації Берестейського договору», — писала «Нова Рада».
Остання дата теж була не випадковою. Адже саме після ратифікації більшовиками Берестейської угоди так звана УНР Рад була оголошена самостійною республікою. Тобто ще під час Визвольних змагань на початку ХХ століття росіяни наполягали на власному трактуванні історії, в якому не було місця ані III та IV Універсалам, ані попереднім періодам нашого національного державотворення.
Початок 1919 року
Газета «Нова Рада» досить скупо описує протистояння з більшовиками. Попри те, що 3 січня вони вже захопили Харків і проголосили там «українську соціалістичну радянську республіку», газета 5 січня повідомляла: «Становище на Харківщині було б добре, коли б з боку Куп’янська не насувалися ворожі Директорії й узагалі Україні групи недисциплінованого війська, що складаються з китайців, венгрів та латишів. Ватаги ці голодні, вони пожирають і нищать все на своїм шляху».
7 січня було опубліковано наказ від 2 січня Головного отамана Симона Петлюри військовому міністрові. В його початковій частині Петлюра повідомляє, що «в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, ведуть злочинну агітацію проти Української Народної Республіки та її законної влади — Директорії — переважно люди, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з великоросії та інших країн бувшої росії. Ці люди, замість того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють різні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією». Звинувачуючи колишню гетьманську владу та комуністів у намаганні «знову накинути нам на шию московське ярмо», Головний отаман УНР наказує вжити необхідних заходів щодо депортації виявлених ворожих агентів з України.
Оголошення війни «совнаркому»
В історичній літературі побутує думка, що керівництво Директорії після захоплення влади не вбачало в більшовиках реальної загрози чи навіть загравало з ними. Коли читаєш «Нову Раду» від грудня 1918 року, справді складається враження, що так і було: в усіх негараздах винуватять «гетьманців», міркують, як подолати негативні наслідки їхнього перебування при владі, полемізують щодо ідеологічних розбіжностей.
І якщо оголошення першої радянсько-української війни розпочиналося з ультимативних вимог владіміра лєніна до Центральної Ради, то другу війну оголошував «Ультиматум Директорії совнаркому» 9 січня 1919 року за підписом Володимира Винниченка та інших членів Директорії з ключовою вимогою вивести всі російські війська з території УНР. З його текстом, опублікованим у газеті «Нова Рада», пропонуємо ознайомитися повністю.
Як і в лєнінському «маніфесті» 1917 року, більшовикам було поставлено кілька запитань, відповіді на які вимагалося надати впродовж двох діб. При цьому Директорія заявляла, що «всяке ухилення від прямої відповіді або ж мовчання протягом запропонованих 48 годин, себто до 24 години 11 січня, Директорія вважатиме за офіційне оповіщення війни російського уряду Українській Республіці з усіма наслідками».
Відповідь не забарилася. Вже 10 січня російський комісар із закордонних справ чічєрін надіслав зухвалу телеграму, в якій «с негодованием» вкотре торочив про те, що в Україні немає російських військ, що з Директорією воюють «большевистски настроенные граждане Украины». На додачу наводилася цитата з маніфесту «киевских большевиков»: «обращаясь к советской россии, центральный комитет партии украинских коммунистов-большевиков требует воздействия на анархические банды, скопившиеся у ея границ». Це просто дежавю якесь — «россия, ввєді вайска» зразка 1919 року…
У «Новій Раді» назвали цю телеграму «зразком політичного єзуїтизму високої марки, яка могла б робити честь навіть дипломатії досвідчених у крутійстві азіатських деспотій своєю нещирістю та повним нехтуванням і презирством до фактичного стану речей».
11 січня в «Новій Раді» під заголовком «Війна росії з Україною» була опублікована заява Директорії з цього приводу: «Директорія Української Народної Республіки заявляє, що відверте оповіщення війни Українській Народній Республіці, яке міститься у відповіді комісара по справах закордонних, Директорія приймає і всі наслідки цього складає на того, хто нападає».
Тож 10 січня 1919 року, згідно з тогочасним міжнародним правом, було офіційно розпочато другу радянсько-українську війну…
