Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Вінничанин Роман Смішний — унікальна людина: майстер спорту, вільно володіє кількома мовами, побував у багатьох країнах світу. Але в місті над Бугом він відомий насамперед як колишній «кіборг» і голова обласної громадської організації Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України».
— Письменник Олесь Гончар, який пішов на фронт у Другу світову просто зі студентської лави, писав, що в кожного свій шлях на війну. А як Ви особисто опинилися не лише в районі антитерористичної операції, а й у її чи не найгарячішій точці — Донецькому аеропорту..?
— На той час я перебував на обліку в Іллінецькому райвійськкоматі, що на Вінниччині. І влітку 2014-го отримав звідтіля повістку. З військкомату, куди прибув, відбув до Житомира, де на базі навчального центру 95-ї окремої аеромобільної бригади впродовж двох місяців у складі підрозділу проходив бойове злагодження.
Там і був сформований 90-й окремий аеромобільний батальйон, у складі якого я і відбув у район АТО. Спочатку ми розташувались у Костянтинівці, а згодом перемістилися до Пісків — населеного пункту, від якого рукою сягнути як до Донецького аеропорту, так і самого Донецька. Ми здогадувалися, що там робитимемо, а коли командир запитав, чи є серед нас охочі захищати ДАП, то остаточно зрозуміли своє завдання. Я був серед тих, хто після цього запитання відразу зробив два кроки вперед…
— День, коли опинилися в аеропорту, точніше в диспетчерській вежі, пам’ятаєте?..
— Звичайно, з 3 на 4 грудня 2014 року. Ми туди проривалися на малих тягачах легкоброньованих — МТЛБ. Вони хоч і броньовані, але кулеметна черга прошивала їх наскрізь. Мені під час заходу в ДАП пощастило, бо тоді ні я, ні жоден мій побратим не постраждали.
— Вороги, звісно, не дуже зраділи появі українських десантників…
— Звичайно. Тому відразу почали «пригощати» нас артилерійсько-мінометними обстрілами, «градами». Спершу було лячно: про обстріли я і мої хлопці знали хіба що з кінофільмів про Другу світову війну. Не скажу, що з часом ми звикли до них і почувалися в безпеці, але відчуття тваринного страху не було. Принаймні у більшості бійців. На вежі я провів понад три тижні. Зі мною було ще чоловіків 20, а командував нами капітан Олег Лосінський.
— Чому три тижні, якщо ротація відбувалася частіше?..
— Річ у тому, що офіційно — через брак людей — я обіймав посаду заступника командира десантно-штурмової роти, а реально — командира відділення. За сумісництвом — теж через брак відповідних фахівців — виконував і обов’язки санінструктора.
— У Вас же немає медичної освіти…
— У Київському училищі спортивного резерву та спортивному інституті, де я навчався, здобув певні знання щодо людського організму й знав, як надавати першу медичну допомогу. Хоча ці знання були, принаймні у порівнянні з випускниками медучилищ, не кажучи вже про медичні виші, мінімальними, мене призначили санінструктором. Кращих фахівців тоді не було…
Як медику роботи вистачало, оскільки майже цілодобово перебували під обстрілами і хлопці зазнавали ушкоджень. Мені доводилося надавати їм першу меддопомогу, стабілізувати їхній стан, після чого їх евакуювали до госпіталів.
— Вежу часто називають стратегічним об’єктом ДАПу. Чому?..
— Диспетчерів, які там перебували до війни, вважали очима й вухами аеропорту: вони забезпечували керування зльотами та приземленнями літаків. Такими ж очима й вухами вона залишалася й після окупації Донецька, оскільки її захисники вели практично цілодобове спостереження за сєпарами і їхніми «старшими братами», забезпечуючи своєчасність і точність завдавання по їхніх позиціях артилерійських ударів. Ті, звичайно, знали про це, й вежа для них стала чи не головною мішенню, яку вони теж майже цілодобово обстрілювали й атакували. Обстріли велися зі всіх видів озброєння, зокрема і з танків та зенітних установок. А скільки було намагань захопити диверсійно-розвідувальними групами, в тому числі і сформованими виключно з росіян-спецпризначенців!
— З тих бойових побратимів, які разом з Вами обороняли вежу, багато загинуло?
— Скільки всього загинуло захисників вежі не можу сказати, а з-поміж тих, хто був там разом зі мною всі ці 24 дні, то кілька чоловіків.
— Ваші друзі розповідали, що Вам ледь не з дитинства кортіло повоювати і Ви навіть намагалися кілька разів потрапити до Французького легіону. Це правда чи жарт?
— Я тричі побував у місті Леможі, куди приїздять всі охочі стати легіонерами. Але щоразу «зірки не сходилися» і я так і не потрапив до легіону. У мене було якесь відчуття, що повоювати ще встигну. Мабуть, сам Господь Бог приберіг мене для іншої місії — захисту рідної землі.
— Вам зобов’язані життям два воїни, які зазнали важких поранень…
— Дякую за добрі слова, але ж я робив те, що повинен був робити — надавав допомогу. При цьому з іншими хлопцями довелося вступити і в поєдинок з ворожою диверсійно-розвідувальною групою.
— Це коли і Вас «зачепило»?
— Так, я дістав черепно-мозкову травму, але мене вчасно евакуювали.
— Мені розповідали, що Ви й нашим воякам на сході допомагаєте. Розкажіть, будь ласка, і про цей напрямок діяльності.
— «Побратими України» безпосередньо не займаються волонтерською роботою. Але за найпершої можливості намагаємося хоч якось допомогти нашим хлопцям-фронтовикам. Наприклад, я маю багато знайомих волонтерів, які щоразу, вирушаючи на Донбас, повідомляють про це. Тоді ми інформуємо про це небайдужих вінничан, яких, до речі, багато в місті, і люди приносять те, що потрібно бійцям. Силами нашого навчального закладу відремонтували кілька автомобілів, зокрема для військових розвідників.
Я на власні очі бачив, що на війні багато залежить не лише від озброєння й вишколу бійців, а й від їхнього морального духу, ставлення до своєї країни. Тому не забуваємо і про військово-патріотичне виховання молоді. Торік провели понад 160 таких заходів. Зокрема мої колишні бойові побратими виступали не лише в університетах, школах і училищах міста, а й в навчальних закладах області.
— Ви також опікуєтеся розв’язанням проблем усіх захисників України, що мають соціальне забарвлення…
— Ми, звісно, не можемо вирішувати всі їхні проблеми, але дещо робимо для полегшення їхнього життя. Наприклад, маємо можливість залучати до роботи з ними психологів, фахівців з юриспруденції, які консультують учорашніх фронтовиків безплатно або за символічну плату.
У нашому місті проживають чимало учасників бойових дій. Тож свого часу долучилися до створення у Вінниці центру, який за сприяння місцевої влади опікується їхніми проблемами. І досить ефективно…
