Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Ця історія не лише про солдатський подвиг, але і про людяність, яку виявляють українські захисники в жорстких умовах фронту.
Днями ми їхали, аби зробити репортаж про бойові будні вояків-піхотинців у Бахмуті. Приїжджаємо на місце зустрічі і…очі в очі зустрічаємось з представником canis lupus. Тобто вовка.
На позиціях в українських вояків хто тільки не живе. Здебільшого, звісно, коти та собаки. Хоча я зустрічав і справжнього бойового гусака, який був повноправним членом підрозділу добровольців у 2014 році в районі Лисичанська. Але щоби побачити живого вовка та ще й на самому «передку» – це вперше.
І нам не здалося. Розумний погляд бурштинових очей, відстовбурчені вуха (вовки не уміють їх притискати, як це роблять собаки. – Авт.), характерний ромбовидний «комір» хутра навколо голови і грудей, вільно висячий товстий хвіст та темна пляма у вигляді сідла на спині. 99 відсотків, що перед нами – справжній вовк. Точніше вовчиця, переярок, яка минулого року була ще щеням.
І на наше запитання, звідки взялося це диво, хлопці-піхотинці розповідають, що місяців зо два тому після одного з обстрілів міста артилерією окупантів тварина прибилась до позиції.
– Ми спочатку подумали, що то звичайний пес. Почали відгодовувати, бо вона була дуже худа. Дали «сушняку» раз-другий. Стала підходити ближче, – говорить один із воїнів. – Потім звиклася, і вже не сахалася, як то було в перші тижні знайомства. А те, що це вовк, ми допетрали, бо від неї розбігаються собаки, яких тут чимало. Напевно її цуценям купили якісь мажори. Бо тут неподалік якраз був «квартал бідноти» з особняками. Можливо, що жила там у клітці. Те, що тварина провела все життя «за гратами» говорить і те, що вона абсолютно не пристосована до дикого життя. Не уміє полювати, як це роблять вовки. Не уміє ритися по смітниках, як це роблять собаки. Вона просто вмирала від голоду. От так, господарі виїхали, а тварину просто забули. Нині шукаємо можливість віддати цю молоду вовчицю зоозахисникам. Бо шкода, якщо пропаде такий екземпляр фауни. Ми щодня в бою, може прилетіти і по нас, і по ній. А так не має бути.
На нових людей вовчиця реагує стримано. Не кидається радісно обнюхувати, або обгавкувати, як би це зробив домашній пес. Вона мовчазна, як тінь. Спочатку нарізає кола, ховаючись за кутами будівлі. Зрештою, розуміє що ми її бачимо і засідку викрито, вона повільно наближається. Чорний ніс вовчиці намагається ще краще вловити нові запахи. Але ми пахнемо так само, як усі люди в камуфляжі: дизелем, збройовим мастилом, цигарками, кавою, кіптявою. Для того, щоби наблизитись до новоприбулих, подолавши метрів п’ять, тварині знадобилося декілька хвилин. Інстинкти хижака все ж працюють і радісно наскокувати на гостей вона не поспішає. Та, зрештою, дає до себе доторкнутися. Хутро у вовчиці дуже густе із товстим ворсом. Дозволяє пару раз провести долонею по тулубу і відходить. Мовляв, доста.
Дійсно, тут у Бахмуті, де цілодобово триває справжнє рубалово з ордами московітів, їй не вижити. Солдати-піхотинці назвали вовчицю Малишкою. Бо вона ще дійсно зовсім юна.
Але ця історія з хеппі-ендом. Перед тим, як ця публікація побачила світ, автор отримав звістку, що для вовчиці Малишки з Бахмута знайшлися нові друзі.
– Прийняти тварину в себе зголосилися зоозахисники з Полтави. І нині тварина вже на шляху до Харкова, де її передадуть у добрі руки,– повідомила пресофіцерка підрозділу Лідія. – Вона житиме в Екопарку Ковалівка. То ж можна буде її там побачити.
Піхотинцям розлучатися із таким незвичним вихованцем було трішки сумно. Але хлопці говорять, що на новому місці їй буде краще. Можливо, ще навчиться бути справжнім вовком і повернеться колись у дику природу.
Фото автора
