Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Провладні політики та пропагандисти рф вважають нас «нацією зрадників», зараховуючи до цієї категорії насамперед тих українців, які боролися з компартійним режимом, розплачуючись десятиліттями неволі, а то й власними життями.
Якщо вірити російській пропаганді, то Незалежність України звалилась на наші голови як сніг серед літа: неждано й негадано. А ще, як кажуть московити, «випадково», маючи на увазі той факт, що 24 серпня 1991 року, коли її проголосили у стінах нашого парламенту, не пролилося і краплі крові. Але…
Скільки її пролилося до цього дня? Скільки людських життів відібрала російсько-радянська імперія? Хто підрахував чи підрахує хоча би приблизну кількість тих, хто пройшов через магадансько-колимські табори, виборюючи право українського народу бути господарем на своїй землі? Відповідаю: ніхто й ніколи. За «особовим складом» цих таборів можна було вивчати географію срср, оскільки там були представники практично всіх республік, що входили до складу радянської імперії. Україна, за словами академіка Андрія Сахарова, теж була «достойно там представлена». Процитуємо поважного академіка, пам’ять якого сьогодні паплюжать в росії ті, хто за своїм інтелектом, сповідуваними моральними цінностями не варті й мізинця Андрія Дмитровича:
«Які можуть бути претензії до українських політв’язнів? Ну які вони націоналісти? Почитайте нормальних істориків і дізнаєтесь, як Україна опинилася на початку 20-х років у «братній сім’ї радянських народів. Українців затягли до неї на арканах».
«Не згоден із політикою партії? До «психушки…»
Побутує думка, що компартійно-радянський режим удавався до репресій стосовно власного народу лише за часів сталіна. Так, зі смертю тирана щезли й так звані трійки, які без суду та слідства відправили на смерть мільйони людей, сотні концтаборів припинили своє існування тощо. Проте на неозорих просторах радянської імперії продовжували справно функціонувати десятки так званих виправно-трудових закладів, умови утримання в яких мало чим відрізнялися від «проживання» в тих таборах: незгодних з «політикою партії й уряду» поміщали в психлікарні, де над з них знущалися за будь-яке висловлювання, що суперечило офіційній політиці влади, людей звільняли з роботи. Як мінімум. Вчорашні фронтовики не були винятком, зокрема й орденоносці.
Опір компартійному режиму за часів правління Хрущова здебільшого проявлявся в інтелектуальному середовищі — серед поетів і письменників, кіномитців та інших діячів культури. При цьому їхні вимоги здебільшого не мали антирадянської спрямованості. Наприклад, взимку 1963 року на Всеукраїнській конференції з питань української мови учасники цього заходу вимагали надання їй статусу «урядової мови Української РСР». Цього виявилось достатньо, щоб на найбільш активних «вимагачів» завели карні справи.
І все ж перша й наймасштабнішою за часів так званої відлиги хвиля арештів діячів української культури прокотилася восени 1965 року: тоді за ґрати запроторили Богдана й Михайла Горинів, Панаса Заливаху, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Михайла Осадчого та інших. Але на календарі вже був 1965-й, а не 1937-й рік — проти цього свавілля виступив Іван Дзюба, звернувшись з листом до партійного керівника України Петра Шелеста, в якому вимагав не переслідувати своїх колег.
Творча інтелігенція, не маючи змоги друкувати свої протестні твори в Україні, робила це на Заході. Так, у 1966 році в Мюнхені побачила світ праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій автор правдиво зображував «повзучу русифікацію українського життя». У 1966 році відбулися судові процеси над кількома десятками українських дисидентів. В’ячеслав Чорновіл підготував і видав у Парижі про них збірку матеріалів «Лихо з розуму». За це він поплатився трьома роками неволі.
Навесні 1968 року 139 діячів культури надіслали Леонідові Брежнєву, Олексію Косигіну та Миколі Підгорному — тодішнім керівникам СРСР — лист, у якому протестували проти арештів колег і загалом утисків української культури. Але там їх «не почули», оскільки незабаром відбулася друга велика хвиля арештів, жертвами якої стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Василь Стус, Ігор Калинець, отець Василь Романюк та чимало інших їхніх побратимів.
І все ж, незважаючи на ризик опинитися в концтаборі, в Українській РСР існували острівці вільнодумства. Одним з них був «Український вісник» — нелегальний суспільно-політичний часопис, який заснував і видавав В’ячеслав Чорновіл. З його шпальт можна було дізнатись про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів тощо.
«У Криму господарюють правнуки тих, хто виселяв татар у 1945-му…»
З розпадом російсько-радянської імперії переслідуванням українців за вільнодумство прийшов кінець. Та навесні 2014-го в окупованому Криму, а також на територіях Донеччини й Луганщини, що потрапили під контроль росіян, путінські кати стали почуватися як риба у воді: за ґрати можна було потрапити навіть за «не такий» погляд у їхній бік. Ну а після вторгнення в Україну кацапні люди, які раніше вирізнялися проукраїнською позицією, відразу потрапляли до чорних списків окупантів.
— Вони могли будь-якої миті опинитися у катівні чи взагалі зникнути, — розповідає Анатолій — житель одного з райцентрів Київщини, який був на кілька тижнів «визволений» московитами.
Чи не найбільше вони розперезалися в окупованому Криму. На думку народного депутата Мустафи Джемілєва, першими під каток їхньої репресивної машини потрапили кримські татари.
— І це не було ніякою випадковістю, — каже він. — Півострів окупували онуки й правнуки тих, хто виселяв нас у 1945-му. Проголошення Україною незалежності, яку підтримали й кримські татари, росіяни розцінили як особисту образу, а то й поразку. Ну а після захоплення півострова з’явилася можливість сповна з татарами поквитатися.
За ці 8 років переслідувань зазнали сотні представників кримськотатарського народу. Уповноважений ВР України з прав людини Дмитро Лубінець вважає, що вироки так званого суду рф у тимчасово окупованому Криму багатьом кримським татарам, зокрема заступнику голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріману Джелялєву та братам Азізу та Асану Ахтемових, є помстою росії за спротив окупації корінного кримськотатарського народу з 2014 року.
Повномасштабне вторгнення росії на територію України лише посилило переслідування кримських татар. У межах так званої часткової мобілізації близько 90 відсотків повісток на тимчасово окупованому півострові отримали саме кримські татари. Водночас тривають переслідування й арешти незгодних з окупаційною владою.
«Такого дикунства світ давно не бачив…»
Після 24 лютого й органи МВС, правозахисні організації фіксують численні випадки насильницьких зникнень громадських активістів, волонтерів, журналістів та представників місцевої влади на окупованих територіях. Це здебільшого люди, які вирізнялися проукраїнською позицією. Десятки з них були викрадені й тривалий час провели «на перевихованні» в офіцерів фсб. Були викрадені Віталій Шевченко з Бердянська, Сергій Цигіпа — громадський активіст з Нової Каховки. А хто не чув про трагічну долю Максима Левіна — українського журналіста й фотодокументаліста, який співпрацював із багатьма відомими інформагентствами світу? Виїхавши на чергову зйомку, Максим раптово зник. Його знайшли лише 1 квітня. За інформацією правоохоронних органів, «беззбройного Максима Левіна… російські військовослужбовці вбили двома пострілами зі стрілецької зброї». Чи не тому, що Левін був чесним, принциповим журналістом, який відстоював інтереси України? Відомо чимало фактів знущань, катувань українців, які кидають виклики ворогам зі сходу, свідомо ризикуючи своїми життями.
В московії ледь не на офіційному рівні фізичну розправу над «українськими нацистами» вважають цілком прийнятною. Подібні думки, правда в дещо завуальованій формі, висловлюють депутати держдуми, політики й «громадські діячі». До цієї «кампашки» потрапили навіть представники так званої російської інтелігенції. Процитую одного з них:
«Серед сьогоднішніх українців, як і серед українців 60-70-х, вистачає націоналістів і навіть нацистів. І не бачу нічого страшного в тому, якщо з ними наші хлопці вчинятимуть за правилами воєнного часу. Радянська влада була гуманною, й ми сьогодні бачимо, що з того вийшло».
Кажучи «за правилами воєнного часу», цей придурок мав на увазі одне — фізичне усунення українців І нікого, мабуть, не здивував цими закликами: в московії вони лунають дедалі частіше. І з вуст політиків, і з вуст пересічних кацапів.
