Вони мали виконувати завдання. Саме тому імперія в усі часи споювала своїх підданих — для того, щоб наповнити скарбницю. Саме тому армію цілеспрямовано…
Вони називають себе селюками. Коли їх запитуєш, чому так? Вони жартома відповідають: «Бо ми і є селюки». Кожен із них до 24 лютого переважно займався сільським господарством та не мав бойового досвіду. Звичайні люди, які взяли до рук зброю, і стали на захист своєї Батьківщини. Це чоловіки різних професій — і землероби, і охоронці, і трактористи, а хтось взагалі вирощував свиней. Чоловіки зізнаються, що свині, на відміну від ворога, дуже шляхетні та виховані тварини, і ніколи не завдавали їм клопоту.
Загалом до «групи селюків» увійшло 16 осіб. Це один із підрозділів ізюмського батальйону 113-ї бригади Сил тероборони ЗСУ, яка залишалася у місті аж до окупації росіянами. Спеціальна кореспондентка Арміяinform поспілкувалася з трьома бійцями цієї групи з позивними «Фермер», «Гном» та «Баламут» на рідній, вільній Ізюмській землі.
«Гном» — старший групи «селюків»
— Ми розуміли, що повномасштабна війна буде, і починаючи з 2018 року наша група до неї активно готувалася. Балаклійці та ізюмчани збиралася двічі на місяць та проводили тренування, — розповідає чоловік.
Він пригадує, що про початок широкомасштабного вторгнення рф в Україну його сповістив тодішній куратор групи, який згодом став командиром батальйону.
— Телефонує він мені й каже: «Ну, все хлопці, ви мені потрібні. Почалася повномасштабна війна». Я одразу завів авто, поїхав зібрав нашу групу і приблизно о 08:30 ранку ми вже були в Ізюмі та заступили на охорону міста.
«Гном» розповідає, що найвідповідальнішим завданням стала охорона нафтобази «Надія», на якій зберігалися стратегічні запаси палива на посівну для всієї Харківської області.
— Протягом 10-ти днів ми охороняли нафтобазу та допомагали евакуйовувати паливо. На нафтобазі залишалося понад 2 мільйони літрів соляри. Майже половину нам вдалося вивезти бензовозами. Перед входом росіян до міста ми отримали наказ підірвати трубопроводи, щоби паливо не досталося окупантам, і відійти на запасні позиції, які були вказані нам командиром батальйону. Якби ми затрималися, то легко би опинилися в оточенні. Було багацько колаборантів, які «зливали» ворогу наші позиції. Буквально в один із перших днів ми спіймали чоловіка, який був схожий на безхатченка, але побачили, що в нього достатньо модний телефон, як для такого вигляду. Відкрили галерею, а там купа компромату… фото нафтобази. Виявилося, що він шпигун. Далі ним займалися органи контррозвідки та СБУ, — розповідає чоловік.
«Фермер»
— Чому «Фермер»? Усе просто. Я дуже багато років працюю на цій землі. У перший день широкомасштабного вторгнення вступив до лав ТрО. У 2015 році пройшов АТО. Вважаю, що для кожного чоловіка — це його обов’язок, — розповідає він.
Перші три доби підрозділ «Фермера» обороняв Ізюм та спостерігав з гори за двома трасами. Одна, яка йде з Борової, а друга з Липчанівки…щоби не пройшли російські колони.
— Потім, коли вже розпочалися авіаційні удари рф та обстріли, нас прибрали з гори і ми примкнули до «Гнома», і вирушили на охорону нафтобази. Там ми виконували бойову задачу. Палива було дуже багато, фактично там був запас на цілий рік, і це якщо нема палива, нема посівної, то це означає, що і хліба не буде. Вивозили завдяки бійцям — це було дуже важко та небезпечно виїздити з таким вантажем при постійних обстрілах, вивезли, скільки змогли. Потім був наказ відходити, і ми перемістилися на запасну точку. Там ми розділилися по 8 осіб, і разом із іншими бійцями ЗСУ несли бойове чергування, — розповідає чоловік.
«Фермер» пригадує, що після відходу на запасні позиції вони розділилися на дві групи.
— Одна група залишилася охороняти міст, через який росіяни могли піти на Лиман, а друга, яка прийняла бій з колоною російської бронетехніки, зайняла оборону на Оскільській дамбі. Там ми стояли поруч із більш досвідченими хлопцями, які навчали нас та допомагали. Тоді на дамбі росіяни добряче отримали по зубах і почали крити нас авіацією та артою. Ми зрозуміли, що фактично село буде стиратися з обличчя землі та отримали наказ відійти до міста Святогірськ, — ділиться воїн.
Уже у Святогірську «селюки» отримали наказ прямувати до міста Барвінкового, звідки батальйон висунувся в район сіл Синичине — Яремівка.
— Ми спостерігали за тим, щоби росіяни не кинули понтонні переправи через річку Сіверський Донець і не перейшли на цей бік. Майже одразу росіяни почали знищувати Синичине з авіації. Потім почали таки прориватися колони ворожої бронетехніки, і ми отримали наказ відійти до села Яремівка, знову об’єднавшись із силами батальйону. Там ми прийняли бій з російськими ДРГ та бронетехнікою. Нас почали «зажимати» з двох сторін, був важкий бій, ми відійшли полями до Долини, де знову зібралися докупи, і відійшли назад до міста Барвінкове. Там уже отримали поповнення та почали працювати коригувальниками для артилерії, для HIMARS, — розповідає армієць.
«Баламут»
— З початком повномасштабної війни всі наші з жінкою свині накрилися мідним тазом. Жінка останні чотири продала, коли окупанти в місто зайшли, буквально за пів ціни, — з іронічною посмішкою пригадує «Баламут».
До широкомасштабного вторгнення чоловік був начальником промислової та фізичної партії. Займався тим, що проводив дослідження на бурових, які буряться під нафту та газ. Але з початком повномасштабної війни долучився до лав Сил ТрО, де воював разом із групою «селюків».
— На нафтобазі «Надія» ми познайомилися з бійцями ССО. Ті коригували «Байрактари». І долучили нас до своєї роботи. Ми мали багацько знайомих серед місцевого населення, які допомагали нам збирати інформацію про розташування росіян на окупованих територіях. Я вважаю, що ми конкретно допомагали глибинній розвідці, і що саме на нашому рахунку багато відмінусованих окупантів та їхньої техніки, зокрема, чотири важкі вогнеметні системи залпового вогню «Буратіно». Взагалі, коли ти живеш на своїй землі, знаєш кожний куточок та кожного мешканця, який тобі допомагає, скаже, де окупанти організували склади БК, де їхні штаби — це дійсно допомагало. Ми всі єдині — бо ми України, — говорить чоловік.
Воїн розповів і про першу втрату в підрозділі «селюків».
— Це сталося у Яремівці, тоді загинув перший з нас — 26-річний «Джексон». Тоді до села зайшла ворожа ДРГ. У штаб тероборони вистрілили з гранатомета. «Джексон» прикрив собою двох друзів та комбата, а сам дістав осколок у скроню. Його поховали місцеві, — розповідає «Баламут».
Повернення в рідний Ізюм
Під час успішного контранступу Сил оборони на Харківщині підрозділ «селюків» працював дуже злагоджено. Саме тоді, за їхньою інформацією, спалили «Буратіно»: один у Новій Гусарівці, два на Савинському цукровому заводі, а четвертий на Савинському елеваторі — не підтверджений, чи влучили. — Фактично ворог був у паніці. Як нам доповідали, вони не знали, куди діватися. Вони розуміли, що треба тікати без зайвого вантажу. Тому просто кидали свою техніку. Перед входом ЗСУ до міста вони тікали в паніці та розуміли, що їх візьмуть у кільце, і шансу вийти в них уже не буде. Більшість батальйону — місцеві, і ворог знав, що їм цього не подарують, — розповідає «Гном».
Воїни кажуть, що місцеві досі дякують їм та вірять, що ворог більше ніколи не повернеться.
— Де би ми не їхали, ми з усіх боків чуємо: «Слава ЗСУ. Хлопці дякуємо вам», — говорить з усмішкою «Баламут».
Фото автора
