У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Тероборонець із позивним «Дайвер» до 24 лютого минулого року був священником. У день широкомасштабного вторгнення, не гаючи часу, вирішив відвезти сім’ю з Київщини на Чернігівщину, як тоді йому здавалося, до безпечного місця. Та на Чернігівщині, де опинилася родина, вже точилися бої з рашистами.
— Так сталося, що коли ми опинилися в місці, де я планував залишити родину, дороги назад уже не було. Лише за місяць, коли стало відомо, як можна об’їхати підірвані мости, вдалося повернутися додому. Опинившись удома, пішов записуватись до тероборони.
Нині обов’язки «Дайвера» — навчати побратимів тактичної медицини. Своє псевдо отримав через хобі, адже мав досвід занурення в Чорне й Червоне моря. В бойових умовах він евакуюватиме з фронту поранених. На запитання, чи старанно його побратими вивчають медицину, чоловік відповідає:
— Усі охочі до навчання, коли воно цікаве. Але люди бувають втомлені, бо є багато бойових обов’язків, роботи. Хоча вони розуміють, що навчання в їхніх інтересах, бо це їхнє життя.
…31 грудня, замість вечері в колі родини, чоловік святкує Новий рік разом із побратимами, на позиції. Щоб підійняти друзям новорічний настрій, чоловік надів обруч з оленячими ріжками.
— Це сімейна традиція: у нас у родині в кожного такі є, ми обов’язково перевдягаємося в оленів на Новий рік, — пояснює «Дайвер».
— Парафія моя тут, у теробороні. Мої побратими — це мої парафіяни. Де ж ще мені бути, як не тут, — каже військовослужбовець.
— Війна — це не нормально. Але ж ніхто за нас цю роботу не робитиме, це по-перше. По друге, на війні є робота, яку можна робити, не вбиваючи людей. Тому, знаючи, що я священник, мені запропонували служити медиком. Я дуже хотів би допомогти комусь, врятувати життя.
На Новий рік військовий загадує, щоб Україна перемогла:
— Нам не потрібен мир, нам потрібна перемога.
Іноді «Дайвер» приходить до храму, де служив до повномасштабної війни.
— Ми вже навіть повінчали одного з наших бійців у тому храмі, ми вже й похрестили внуків наших бійців, все йде. І військова служба, і церковна.
На запитання «Що робитимете після перемоги?», «Дайвер» каже, що повернеться до своїх обов’язків священнослужителя.
— А якщо не вдасться, значить, так уже Господь управив. Людина, яка вбила іншу, пролила кров, не має на це права. Після першого пострілу в людину я перестаю бути священником і стаю просто стрільцем. А там, як Господь управить. Життя ж не закінчується. Двадцять п’ять років я служив у церкві, тепер служу в армії, значить є служба для мене й тут.
Зі служби «Дайвера» чекають батьки, жінка та двоє дітей. Старша донька чоловіка — лікарка. Рятує поранених воїнів в одній з київських лікарень.
Фото автора
