Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Понад століття тому, під час першої війни російських більшовиків проти України, українське політичне життя було таким само напруженим і динамічним, як і зараз. Одночасно з проведенням 24–25 грудня 1917 року підтриманого російськими більшовиками харківського сепаратистського більшовицького з’їзду рад у Києві розпочала роботу Восьма сесія легітимного українського парламенту — Української Центральної Ради, яка тривала впродовж 25–30 грудня 1917 року.
Саме тими днями вперше офіційно на широкий загал пролунало, що Україна de facto є незалежною державою, готовою збройно боронити свою незалежність та суверенітет.
На другий день засідань, 26 грудня 1917 року, очільник Генерального Секретаріату Володимир Винниченко у доповіді про роботу українського уряду підкреслив, що вся його діяльність «направлена до створення української державності». Ще більш рішучою стала заява Голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, зроблена в заключній промові під час закриття сесії 30 грудня 1917 року. Назвавши Центральну Раду «найвищим революційним органом самостійної, незалежної Української Республіки», він наголосив, що «Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою».
Дужими оплесками і бурхливими оваціями відгукнулися тоді на заяву Михайла Грушевського присутні в залі засідань члени Центральної Ради. «На цих словах промову було перервано величезною овацією, котра раптом вибухла в залі від слів «самостійна, незалежна», — зазначав кореспондент газети «Народня воля». — Від оплесків та покликів «Слава» кілька хвилин дрижали стіни Педагогічного музею».
Михайло Грушевський: «…обставини склались так, що Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою (дужі оплески). Це уже безперечно, і навіть самі уперті та неприхильні до нас люди з цим не сперечаються. … І в тім нема нічого нового для нас. Ми не якась нова і молода республіка, як нас часто називають, бо ми тільки відновляємо свою стару державність, з скасуванням якої ніколи не мирились» («Народня воля». Середа, 20 грудня 1917 року. № 186. С. 3).
Гучні заяви державних діячів було зроблено в умовах військової агресії з боку більшовицької росії, яка ставила під загрозу саме існування української демократичної республіки. Обговорюючи питання виборів до Українських Установчих Зборів, які мали затвердити новий державний лад і встановити конституцію української держави, Сергій Шелухін попереджав, що «…більшовики можуть прислати на Україну 40 чи 50 тис. свого війська, …і вони будуть рішати долю України…».
Чудово розуміли цю небезпеку й інші члени Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Володимир Винниченко образно порівнював Україну з оазою, на яку «з півночі сунеться пустеля», і яку терміново «треба окопати» для захисту. «Окопування — то наша державність», — пояснював він. Дбайливими захисниками родючої оази української держави мали стати національні збройні сили, створення яких було одним із найважливіших завдань уряду. Закономірно, що звітуючи про роботу Генерального Секретаріату, особливої ваги Володимир Винниченко надав діяльності військовому секретаріату, називаючи військову справу «опорою… державного існування»:
Володимир Винниченко: «Військова справа є опорою нашого матеріального і державного існування — через те на цю справу звертається саму пильну увагу. Військове секретарство працює над формуванням українського війська, щоб поставити його на Українському фронті. Всі вояки з України, що перебувають тепер по інших краях, стягаються на Україну, і з них формуються нові частини» («Народня воля». Четвер, 14 грудня 1917 року. № 181. С. 2). «Секретарство військових справ веде напружену організаційну роботу по створенню українського війська на принципі національно-територіального комплектування» («Нова Рада». Четвер, 14 грудня 1917 року. № 208. С. 3).
Відповідаючи під час наступних засідань на закиди в недостатній активності Генерального Секретаріату в організації боротьби з більшовиками, Винниченко зауважив, що робив усе можливе, щоб уникнути кровопролиття. Однак оскільки російські більшовики захопили Харків і скинули там законну владу, то в Української Народної Республіки не лишається іншого виходу, як воювати із загарбниками.
Володимир Винниченко: «Питають, що зробив Секретаріат в справі війни з більшовиками. Зробив усе можливе, щоб уникнути кровопролиття. Але більшовики взяли Харків, скидають владу. На вчорашньому засіданні рішено послати раді народних комісарів ультиматум: чи ви воюєте, чи ні? І даємо на відповідь їм 24 год. (гучні оплески). Коли воюють, то ми оповіщаємо їхніх прихильників ворогами (оплески). Ті, що не виїдуть, вважатимуться шпіонами, лазутчиками. Війна — так війна! І Секретаріат вживатиме всіх заходів, як і на війні (оплески)» («Нова Рада». Вівторок, 19 грудня 1917 року. № 212. С. 2).
Як бачимо, наприкінці 1917 року українські державні діячі добре усвідомлювали потребу створення національних збройних сил задля захисту української державності. Тому навряд чи справедливо беззастережно звинувачувати їх у відірваному від реалій життя революційному романтизмі, який сам-один став на заваді формуванню боєздатного українського війська.
На жаль, здійснювати хоч скількись планомірну роботу у військовій сфері, про яку звітував Володимир Винниченко під час Восьмої сесії Української Центральної Ради, заважали цілком об’єктивні чинники. Насамперед, військовому секретарству Генерального Секретаріату гостро бракувало як військових фахівців, так і цілісної програми створення армії.
Найбільшою ж проблемою став брак часу. Розпочати формування війська український уряд зміг лише після проголошення Української Народної Республіки, тобто наприкінці листопада 1917 року. А всього лише за місяць, 21 грудня 1917 року, російські більшовики здійснили відкриту збройну агресію проти Української Народної Республіки. Створити за таких несприятливих умов боєздатну армію як опору державного суверенітету діячі Центральної Ради банально не встигли.
Газети датовано за старим стилем, світлини з видання: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 2. 10 грудня 1917 р. — 29 квітня 1918 р. К., 1997.
