Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Цьогоріч виповнюється 300 років від дня народження українського православного святого Паїсія Величковського (1722 (1723) — 1794 рр.). Він народився 21 грудня 1722 року (за старим стилем), що відповідає 1 січня 1723 року за загальноприйнятим нині григоріанським календарем. Старець і аскет, церковно-культурний діяч, письменник і перекладач, він уславився як духовний наставник на Святій Горі Афон у Греції та в Румунії. Його постать, на відміну від славнозвісного філософа Григорія Сковороди, значно менш відома пересічному українцеві.
Про значення Паїсія Величковського в українській культурі говоримо з українським паїсіаністом, директором Міжнародного інституту афонської спадщини та науковим співробітником Інституту історії України НАН України Сергієм Шумилом. Оскільки інтерв’ю вийшло великим і змістовним, а 300-річчя від дня народження Паїсія Величковського можна відзначати як 2022-го, так і 2023 року, публікуємо його у двох частинах. Сьогодні до вашої уваги перша.
— Цьогоріч відзначають 300-річчя від дня народження двох українських культурних діячів — Григорія Сковороди та Паїсія Величковського. Чи сумірна велич постаті Паїсія Величковського з усім відомим сучасником — Григорієм Сковородою?
— Не просто сумірна… Це два барокові генії українського національного духу XVIII ст., які уславили Україну та її культуру на весь світ. Вони не просто сучасники й земляки з Полтавщини. Вони народились, жили й навіть померли фактично одночасно. Обидва майже одночасно навчались у Києво-Могилянській академії, обидва відмовились від кар’єрної перспективи та статків, подавшись у мандри, обидва шукали правди й духовно-містичного досвіду, обидва залишили вагомий слід у літературі та філософії про духовне життя людини, зокрема й у філософії серця. Водночас кожен з них пішов власним шляхом. Григорій Сковорода поклав початок українській світській філософській школі, а Паїсій Величковський — духовній.
— Але Паїсій Величковський менш знаний, ніж Григорій Сковорода…
— Дивлячись де, наприклад, у Румунії більше знають і шанують нашого Паїсія Величковського, де він вважається одним з найшанованіших святих. Увесь цей рік у Румунській церкві був проголошений роком прп. Паїсія Величковського на честь 300-річчя від дня його народження. Шанують Паїсія на Балканах, зокрема у Греції. А от у нас, справді, він є менш знаним. Значною мірою це спадок радянського минулого… На відміну від Григорія Сковороди, його ім’я через атеїстичну цензуру було викреслене з усіх підручників. Ґрунтовна праця про нього, написана на еміграції Іваном Огієнком, вперше в Україні побачила світ лише в 1990-ті роки. Тож Україні ще належить відкрити спадщину свого славетного земляка.
— Чим саме знаменитий Паїсій Величковський? Чи цінний його літературний спадок для сучасності?
— Достатньо згадати, що духовно-літературна спадщина прп. Паїсія та його кордоцентричні погляди мали вплив на духовні пошуки та творчість Миколи Гоголя, Памфила Юркевича, Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка та інших. Несправедливо забутий сучасниками, він насправді справив значний вплив на духовно-культурне життя України, Румунії, Молдови, Греції, Болгарії, Сербії, Росії. Заснована ним чернечо-аскетична школа, здійснена нею титанічна праця з перекладу слов’янською та румунською мовами «Добротолюбія» та східнохристиянської святоотцівської літературної спадщини дали потужний імпульс до відродження не тільки втрачених традицій православного чернецтва, а й загалом православної культури, сприяли поверненню до традиційних християнських цінностей.
Саме послідовники школи прп. Паїсія суттєво вплинули на формування світогляду багатьох культурних і громадських діячів XIX ст., що істотно позначилося на їхній творчості. Але найголовніше — завдяки його діяльності та діяльності його учнів наприкінці XVIII ст. започатковано процес відродження православного чернецтва, яке на той час переживало період внутрішнього духовного занепаду. Він повернув чернецтву втрачені на той час давні містично-аскетичні традиції ісихазму, практики безперестанної молитовної зосередженості на серці, традиції старчества, спільножительності чернечого братства тощо. Все це разом спричинило до потужного духовно-культурного сплеску в середовищі чернецтва різних країн.
— Отже, через відродження духовних традицій він долучився до культурного відродження?
— А на той час це було взаємопов’язано. Взагалі, наша давньоукраїнська культура значною мірою розвивалась під впливом саме християнської культури — література, мистецтво, архітектура, музика, освіта… Саме при монастирях діяли школи, скрипторії, лікарні. Цей факт залишив помітний слід у нашій культурі, вплинувши значною мірою на її кордоцентричний характер. На основі того ж таки Києво-Печерського патерика виростали цілі покоління українців навіть у XVII–XVIII ст. Українська культура навіть у ранньомодерний час гармонійно поєднувала в собі релігійні та світські впливи. Тогочасний побут українців був просякнутий релігійністю та релігійними традиціями. Тому це неправильно розмежовувати.
З цього погляду досить цінним, хоча й забутим тепер, є унікальний літературний твір прп. Паїсія Величковського, відомий під назвою «Повість про святий собор». У ньому прекрасно поєднані майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Тут від першої особи розкриваються невідомі досі сторінки історії й побуту українського чернецтва XVIII ст. Цей твір є визначною пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., залишеною нам у спадок видатним подвижником і просвітителем, значення внеску якого в українську культуру ще належить розкрити й гідно оцінити.
— Паїсій Величковський та Афон — наскільки важливою була роль нашого земляка в цьому найвідомішому осередку православного чернецтва?
— Афон здавна є авторитетним міжнародним центром східнохристиянського чернецтва. Це є окрема чернеча автономна держава, де зосереджені монастирі та скити різних православних народів — греків, болгар, сербів, румун та інших.
Якраз Паїсій засновує тут окремий український Іллінський скит, який стає центром духовної просвіти для всієї інтернаціональної афонської чернечої спільноти. Саме тут зусиллями українського старця було покладено початок праці зі звіряння, переписування й перекладу святоотцівських книг, що послужило поштовхом до так званого філокалічного (тобто «добротолюбного») руху в православних церквах.
Також саме тут він поклав початок відродженню традицій старчества та ісихазму. Тут також була створена власна духовна школа, а сама обитель стала центром духовності, просвіти та книжності як на Афоні, так і за його межами. Дуже швидко Паїсій та його братство набули значного авторитету на Афоні.
Згодом Іллінський скит став ще й духовно-культурним центром української козацької еміграції, остаточно увібравши риси «малоросійської» обителі, де здебільшого подвизалися колишні запорозькі козаки з Задунайської Січі й Кубані. Тісні зв’язки козацтва з Ільїнським скитом мали благотвірний вплив на розвиток цього духовно-культурного осередку на Святій Горі та духовне просвітництво серед українського козацтва з боку афонських ченців Іллінського скиту.
Тож можна говорити про взаємний духовно-культурний вплив між афонським чернецтвом і українським козацтвом.
— А наскільки взагалі важливим є Афон для української культури?
— Можна сказати, що Афон та його спадщина до певної міри є одним з тих першоджерел, на основі яких формувалась давньоукраїнська культура. Упродовж багатьох століть Афон відігравав важливу роль у розвитку вітчизняної духовності й культури як в епоху Київської Русі, так і за часів національно-визвольної боротьби українського народу в XVII ст. та в пізніші часи, вплинувши на самобутність і неповторність національних релігійних традицій в Україні.
Звісно, особливо важливим було становлення під впливом Афону Києво-Печерського монастиря, який був найславетнішим осередком чернецтва, духовності, книжності, культури та просвіти по всій Русі. Вже з початку ХІ століття за ктиторської підтримки київських князів на Афоні постає давньоруський монастир «Ксилургу», а згодом ще один, який отримав назву «Русик». Вони також були центрами книжності й духовної просвіти.
Важливу роль Афон та його подвижники відіграли в духовно-культурному відродженні в Україні в XVII ст. Під їхнім впливом в Україні пишуться нові полемічні твори, відкриваються школи (Острозька й Києво-Братська), друкуються книги, здійснюється воцерковлення запорозького козацтва й залучення його до боротьби за релігійне й національне звільнення українського народу.
На Афоні українськими козаками були засновані українські скити «Чорний Вир» та Пророка Іллі, а українські гетьмани та представники козацької старшини чимало жертвували на афонські монастирі. Чимало запорозьких козаків навіть були ченцями на Афоні. Отже, афонська спадщина, безперечно, — одна з важливих складових української національної духовної культури та традиції, хоч про неї й небагато згадується нині. І дуже знаменно, що якраз українець Паїсій Величковський особливо доклався до її відродження, розвитку й збагачення.
Продовження інтерв’ю читайте 1 січня
Ілюстрації надав Сергій Шумило.
