Яка сьогодні ситуація із забезпеченням харчування у військових частинах? З якими виробниками готовий співпрацювати ДОТ? Та чому ми вчимося в західних партнерів у напрямі закупівель для війська?…
Петро Мага — Народний артист України, професор кафедри тележурналістики Інституту кіно і телебачення КНУКІМ, сценарист, режисер масових заходів, телеведучий, поет-пісняр, пісні котрого співають найвідоміші українські виконавці.
Його вірші надзвичайно емоційні, їх неможливо почути й залишитися байдужим… Не вірите? Послухайте спільні твори Петра та його кума Народного артиста України Павла Зіброва «Я так хочу додому» та «Дівчата ЗСУ», вірш «Янголя» у виконанні популярної співачки Олі Полякової, пісню композитора та Заслуженого артиста України Олега Шака «Лети душа»…
Петро Мага у перші дні війни одягнув військовий однострій й зараз несе службу, боронить нашу країну. Навіть в умовах війни, в окопах боєць із позивним «Веприк» не полишає писати. Твори, що народилися після 24 лютого, увійшли до його збірки «Вірші з окопу».
Петро Мага розповів АрміяInform про те, чим він зараз живе, як йому вдається поєднувати воєнні будні із творчістю, про що мріє.
— Петре, дякую за те, що знайшли час поспілкуватися й поділитися думками із читачами нашого Інформаційного агентства. Пригадайте свій ранок 24 лютого.
— Це був якийсь абсолютно несподіваний ранок. У ніч з 23 на 24-те я працював на корпоративному вечорі, був ведучим. На заході були дуже серйозні люди, котрі в моїй присутності попри те, що майбутню війну з росією вважали фактом можливим і, навіть, неминучим, не вірили, що вона стане широкомасштабною. Вважали, що росіяни максимум підуть у наступ на Донбасі, аби забрати Донецьку й Луганську області.
Чесно кажучи, ці думки збігалися із моїми. Але вже у четвертій «з копійками» дуже сильно гримнуло… А я настільки був змучений після того корпоративу, морально виснажений, що дуже солодко спав. Дружина каже: «Нас бомблять!» Я відповів: «Та, то десь на Донбасі стріляють». Вона: «Ти що, хіба звідти було б чути?!»
Я просто хотів, щоб від мене відстали. Ну а далі почалася загальна біготня…
Один із перших днів був дуже смішним і страшним одночасно, тому що поряд з моєю хатою знаходиться закинута ферма і там хлопці вирішили заховати кілька бензовозів. Супроводжувала їх якась машина — в темряві її майже не було видно, але судячи з усього. якась система ППО на гусеничному ходу… Дружина «залетіла» до мене напіводягнена в кімнату з криком: «Танки на фермі! Тікаємо в ліс!»
Я живу в селі, над яром, біля лісу. А оскільки переді мною величезне озеро — то усі звуки від нього відбивалися таким відлунням й просто залітали мені в хату. І, звичайно, це було щось страшне. Тоді там перли окупанти з боку Гостомеля та Бучі, а наші поруч із нами стріляли системами залпового вогню — було враження, що стріляють прямо з моєї хати.
Ви не уявляєте, у мене від неї у метрах чотириста «калібр» з одного боку вибухнув і загорілося старе сухе озеро, з другого боку розірвалася «Точка-У». Так гупнуло, що аж будинок підскочив. А що таке для ракети метрів 300-400? Тому й досі дякую Господу Богу, що тоді вберіг, зараз вберігає і, сподіваюсь, далі буде оберігати…
— Як Ви одягнули форму? Як відбулася ця трансформація із цивільного селебриті у вояка?
— Перший день війни — розгубленість… На другий день я пішов і записався до територіальної оборони.
Біля територіального центру комплектування та соціальної підтримки була така велика черга, котрої я раніше не бачив ніде. Причому зі мною пішла уся моя родина: і дружина, і старша донька, і менша, якій ще не виповнилося шістнадцяти… Вона навіть чути не хотіла, що її не запишуть — хотіла допомагати, розподіляти якісь теплі речі, що приносили люди. Був лютий місяць, було дуже холодно і закутувалися, як тільки могли… Добре, що я мав одяг для зимової рибалки, який мене рятував.
Того ж дня ми пішли копати перші окопи біля Змієвих валів. Було страшенно холодно, окопи були наскрізні, крізь дуже високий горб і нас звідти просто видувало. Вісімнадцять днів поспіль я на тій позиції й днював, і ночував.
Оскільки в окопах — болото, дуже брудно, то ми, звичайно, були схожі на банду, яка пограбувала риболовецький магазин. Але вже тоді мали «дашку» (ДШК — радянський станковий великокаліберний кулемет. — Авт.), мали кулемети, нам поставили в окопи навіть багатошарові броньовані вікна з автомобілів якихось «крутеликів».
Я знав, якщо зараз «гупне» — через хвилину зателефонує дружина. І звідти 90 відсотків своїх сил я витрачав на те, щоб заспокоїти свою сім’ю.
— Чому Ви обрали для себе позивний «Веприк»?
— Колись у дитинстві мене так дражнили: Петрик-Веприк. Я розповів своїм хлопцям і вони вирішили, що саме «Веприк» буде моїм позивним.
— Як Ви стали командиром підрозділу ДФТГ, які завдання, якщо не секрет, Ви виконуєте зі своїми побратимами?
— Тоді було багато нервів, багато невизначеності. Ті люди, котрі мали б щось робити, організовувати — повтікали… Не було можливості зупинитися ні на секунду, нас перекидали з місця на місце, в Хамерс заскочили, на ходу броніки одягали, особливо, коли возили нас туди — на Броварський напрямок.
Потім була точка… Перед нами були три шикарних поля, куди ми постійно чекали висадку десанту. І оскільки ми були на точці, звідки видно п’ять районів. Я бачив і атаки на Трипільську ТЕС, на Васильківську нафтобазу. Тож ми 24 на 7 сповіщали про все, що рухалося, їхало, летіло й постійно спостерігали за небом. Потім так і сталося, що на зміну тим анти десантним точкам з’явилися позиції ППО, які почали полювати за «Шахедами» і ракетами.
Я не мав жодної військової освіти… — «актьорішка» я, свого часу був зарахований до армійського театру! Але вихований був так, що інакше не можна, і це без усілякого пафосу, гордо піднятої голови… Я прийшов туди рядовим. Але за відсутності іншої кандидатури мене зробили командиром взводу. Це підрозділ «Очі», що входить до складу Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) і підпорядковується 135-му батальйону територіальної оборони Київської області 114-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ. Ну, а які завдання ми виконуємо, я не коментуватиму докладно.
Частина наших хлопців з ДФТГ зараз у Силах спеціальних операцій (ССО), поїхали на Херсонщину, дехто охороняє об’єкти критичної інфраструктури, а наше бойове розпорядження — допомагати в охороні неба над Київщиною. Ви не уявляєте, скільки усякої «нечисті», що фотографували та скидали локації ворогам, ми передали «особістам»…
Ну ось, що було б, якщо вони зайшли? Зараз, коли я чую, що «якби тоді ми здалися — було б уже усе добре», — краще, щоб мене хтось прибрав, бо я можу вбити цю людину… На мою думку, щось подібне можуть сказати лише ті люди, що жили на територіях, куди ця мерзота (окупанти. — Авт.) не заходила. Тому, що там, де вони були, я думаю, такого не скаже ніхто.
— Ваше село не потрапило до цієї категорії?
— Ні. Ви знаєте, коли ми трошки видихнули — не раз із сім’єю говорили, що колись — десь сімнадцять років тому, а може навіть більше, я шукав ділянку під Києвом — був ще один варіант, який ми розглядали — Стоянку. Нам там сподобалося. І ми приїхали ділянку дивитися ввечері. Навкруги сосни — краса, але ви не уявляєте, скільки там було комарів — вони з’їдали нас заживо.
— Комарі вас врятували…
— Абсолютно вірно! Це був той випадок, коли завдяки комарам ми не оселилися в тому селі, в якому потім було дуже-дуже не солодко.
— Ви викладаєте тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв. Чи не скучили Ви за своїми студентами?
— Викладаю майстерність телеведучого в Інституті кіно і телебачення КНУКіМ. Й попри війну спілкуюсь із ними онлайн, ставлю завдання… Є студенти, котрі примудряються працювати на повну силу, навіть перебуваючи десь там у «голландіях», «німеччинах», «польщах», «норвегіях» і так далі… А є ті, хто і тут роблять усе лівою ногою.
Війна взагалі когось здійняла над поверхнею, а когось затягнула у болото. Зразу стало видно, «хто є хто».
Наприклад, роблять студенти «проблемний репортаж»… відомий жанр. І хлопець перебуває у Нідерландах. Звичайно, про якусь нашу місцеву проблему він звідти сюжет зробити не може… Тож він бере таку тему — чому Британія не дозволяє голландським рибалкам виловлювати рибу у своїх водах. При цьому він інтерв’ює рибалок, говорить з чиновниками, показує статистику, як страждає ця галузь. Я розумію, що це повноцінний репортаж для якихось хороших європейських новин.
Тобто, людина, яка хоче робити — вона і в Нідерландах зробить, а той, хто не хоче — не зробить і у себе вдома, маючи усі можливості.
А взагалі, студенти мене люблять, вони нещодавно мене вітали, «смайликів» понасилали… Я їх також дуже люблю, я страшенно люблю студентів, особливо тих, котрі мають свою думку, які в чомусь зі мною сперечаються, доводять, що їхня думка має підґрунтя.
— В одному з інтерв’ю Ви казали, що страх керує людьми. Чи можна його подолати на війні, коли смерть ходить поруч?
— Є страх, який сковує людину, але на одну мить. Тому, що ти відповідаєш за тих, хто навколо тебе: за побратимів, за сім’ю, за країну свою… Я терпіти не можу людей, які кажуть: «я тікав з Києва, бо я знав, що вони сюди зайдуть, а я під ними жити не зможу».
Вибачте, будь ласка, але не треба було б під ними жити — якби вони сюди зайшли, під ними потрібно було здохнути. Останнє що зробити — це вкусити когось за ногу перед тим, як тебе доб’ють.
Тому страх — це почуття, яке дуже керує світом, але страх можна здолати, якщо ти маєш насамперед внутрішню відповідальність за твій навколишній світ. Вони прийшли його знищити, який може бути далі страх?!
Взагалі на війні не має нічого яскравого і феєричного… Прощання в Національній Опері. Вже двоє артистів балету загинули. Актори з мого театру дістають поранення, контузії та потім знову йдуть на фронт… Володя Ращук зараз у Бахмуті. І немає такого дня, що мене не перетрусило — як вони там?!
— У чому сила нашого народу, наших Збройних Сил?..
— Якщо подивитися на нашу історію — я думаю у нас дуже багато таких перемог. Українці завжди були переможною силою у будь-якій війні. Хтось правильно сказав: «тепер ми чітко знаємо, хто у Другій світовій війні воював, а хто йшов ззаду загороджувальним загоном і стріляв у спини»…
Коли побачили ті звірства, коли побачили, я терпіти не можу цей вислів — «якість людей», які заходили сюди. Коли на днях я бачу, як після багатосерійного фільму про пральні машини почалися фільми про ванни… Господи, Боже милий, ти думаєш — у нас же суворо вірили, що росіяни живуть набагато краще, ніж ми, що вся росія — це просто Ельдорадо. Я за голову хапався, тому що я там багато поїздив і я бачив, що будь-яке українське село — це Лас-Вегас у порівнянні з багатьма їхніми населеними пунктами.
Я вам скажу, в чому величезна сила нашого народу. По-перше, хлопці йдуть за свою землю. Українець завжди за свою землю буде стояти до останнього. А по-друге, вони побачили, що всі ті хвалені «таманські», «кантемирівські», «дзерджинські» дивізії, котрі, як ідіоти, пруть колонами з криками «егей!» і вірою, що вони візьмуть Київ за три дні, розлітаються на друзки. Що вони теж із плоті та крові, що їх можна і треба бити. Я думаю, що хлопці повірили у свої сили.
Чесно, як на мене, зараз українська армія — це перша армія світу. Тому що такого військового досвіду на цей момент жодна армія на планеті не має. Ну а ті, що стоять проти нас, що вважаються другою армією — ну, хай далі у плитоноски закладають крадені айпеди, хай виходять воювати в бляшаних касках 1944 року випуску. Вони реально вірили, що вони зайдуть в Україну, всі їх чекають… Не знаю, хто вів розмову з путіним про те, що їм тут рушники постелили, будуть годувати й поїти. А насправді сталося та, як сталося… І для мене український народ у багатьох речах став великим відкриттям.
— Хтось сказав, що це перша війна, яку росіяни ведуть без українців…
— І зразу все стало на свої місця! Ні, трохи українців там є…
— Мені здається це вже не українці, а манкурти.
— Я коли дивлюся на тих хлопців, котрих у вигляді «м’яса» сьогодні беруть у Луганську, завтра дають ржавий автомат, а післязавтра вони вже на передку… Такого є дуже багато — викладач профтехучилища йшов просто купити хліба в магазин схопили, закрили у закинутому гуртожитку. Кілька днів з іншими мобілізованими просто спав на голій підлозі, тоді дозволили завести шматки пінопласту, ну а потім — вперед! Ззаду не дають відступати, спереду їх б’ють наші. Якщо їм дуже сильно пощастить — то йдуть просто у полон. Тому що іншого виходу немає.
— До речі, в росії проживає за різними оцінками від чотирьох до семи мільйонів етнічних українців. Чимало з них у складі окупаційних військ воюють проти свого народу…
— Я цього бачити не хочу і чути не хочу… Знаєте, хтось правильно сказав: «Якщо маєш вуйка десь в росії — напиши йому: „Спасибо, дядя Саша, за присланные координаты воинской части. Деньги сбросил тебе на твой заграничный счет“»… Щоб феесбешників зацікавити.
Я цього зрозуміти не можу, не хочу і не буду. В мене є рідний мамин брат, що живе в колись дуже українському місті Омську. Ну давайте, не будемо говорити про Тюмень, Уренгой, Сургут, Нефтеюганськ, Югорськ — це просто українські міста. Я розумію, що хлопці там уже поробили собі кар’єри з величезними свого часу нафтовими зарплатнями, побудували хати, їм подобається місцева риболовля, полювання, баня, гриби… Вони про це можуть розказувати із захватом. А там топчуть твою землю.
Ну про що говорити, якщо на Кольському півострові очолювали службу надзвичайних ситуацій мої закарпатці?.. І вони мені казали, що треба зав’язувати в Україні з цим… Я питаю: з чим? Вони: що у вас за кожне російське слово вбивають. Ти з ними говориш, вони з тобою розмовляють русинською закарпатською бесідою, якою ми звикли говорити в себе. Але я відчуваю, що вони мене не чують — вони говорять «росією-24», вони говорять вустами маргарити симоньян та володимира соловйова.
— Чому стосунки із нашими північним сусідом мають суто екзистенційне значення?
— Вони десятками років плекали страшилки. Скажеш десь Петлюра — зразу кажуть «антиєврейські погроми»… Відповідаю: «Хлопці, у петлюрівців цього не було, у нього євреї служили». Щодо бандерівців, раджу подивитися матеріали Нюрнберзького трибуналу, спробуйте пошукати, де там сказано, що УПА — це колабораціоністи або те, що вони воювали проти України, українського народу. Немає цього! УПА визнано визвольним рухом. Подібні речі закладалися в голови кожного росіянина.
Я ще пам’ятаю, як ми були піонерами й нас збирали та розказували, що десь там у Львівській області впіймали старого бандерівця…
І коли тут почалася хвиля національного самовизначення, там усього такого не було, навпаки, у них кувався образ ворога, котрий в’ївся у генетичну пам’ять: фашисти, фашисти, фашисти… Вони єдині продовжували знімати фільми про Другу світову війну і дедалі страшнішими робили будь-які національні визвольні рухи. Ви подивіться — з ким би росіяни не мали конфлікту, вони кожного разу розвивали тему фашизму. Грузини — фашисти, нацисти, Саакашвілі — Гітлер, молдовани — фашисти, свого часу «фашиствували» чеченці, бо повстали за свою свободу.
Страшно, що так швидко можна змінити народ, обернути його в інший бік. Як казав пан Йозеф Геббельс: «Дайте мені центральний ЗМІ і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней». росія реально це підтверджує.
— Крім військових, нашу Перемогу наближають і волонтери. Ваша донька Марія очолює благодійний фонд «Будемо жити!»…
— Ой, і експлуатує мене нещадно.
— Яким чином?
— Просто, якщо щось десь їй треба зібрати — якісь кошти, а збір не йде, бо люди теж стомлюються від усього цього, вона мені телефонує — скоріше знімай відео, звертайся… В мене таке було — цілий день літали ракети, прилетіло по моїх побратимах в одній точці, перед нами «гупнуло» дві хати — мене відкинуло на метрів вісім назад. Я ніколи не думав, що я вмію літати… Знаєте, як показують космонавтів — така невагомість. А вона мені дзвонить: «Давай, знімай!»
Що робити? Стало тихіше — все, знімаю, кажу: «Шановні друзі, треба туди, треба то-то-то…» Я отримую від цього величезне задоволення, тому що вона десятки посилок пакує, відправляє. Допомагає людям, тим, хто постраждав від війни, допомагає військовим дронами, тепловізорами, кабелями для зв’язку… Мені, наприклад, пишуть: «І що, у твоїх друзів немає п’ятнадцять тисяч гривень?» Мої друзі повіддавали багато мільйонів на війну, коли я їм телефоную — у них, мабуть, уже нервовий тік починається, тому що вони знають, що мені щось треба…
— Як Ви ставитеся до українських артистів, що живуть і працюють у росії?
— Я працював із Лолітою Мілявською. Вона приїжджала у Київ. Коли вона казала, що її маму на Бессарабці бандерівці побили — була здивована сама мама.
Ліхута з Повалій залишилися у москві, мама Таї була тут дуже довгий час на Борщагівці. Коли це все почалося — їх в Україні не було, а мама потрапила під обстріли й у неї зараз дуже погано зі здоров’ям… Вони згодом забрали її до себе.
Знаєте, це тема для окремого інтерв’ю. А до українців у мене питання: чому, коли Тая співала тут — вона отримувала 4 тисячі у.о. за концерт, але коли вона заспівала з Басковим і Михайловим — зразу із задоволенням почали давати п’ятнадцять? Оце наше нескінченнє поклоніння перед москальськими естрадними і кінозірками, які у всіх наших фільмах, серіалах обов’язково в головній ролі: «потому что, иначе не будет коммерческого успеха»…
— Якою Ви бачите Україну після нашої Перемоги?
— Має пройти якийсь певний період нетерпимості. Геть із країни усіх українофобів! А таких, на жаль, багато, — тих, хто повиїжджав за кордон і займається у Польщі пошуком російськомовної школи для української дитини. Я завжди був дуже толерантним у мовному питанні. Ми на прикладі Ізраїлю бачимо: є єдина мова, яка об’єднала усю націю навколо себе — є держава; немає цього — нічого хорошого не буде.
Тому буде період різкості, період виведення колабораціоністів на чисту воду. У Херсонській області ми чули, як люди кажуть на зрадників: «Я з нею в одному селі жити не буду. Ми сиділи по підвалах, а вона орків приймала, годувала і тепер буде з нами жити? Ні, так не буде!»
Звичайно, щось повернеться до нас з російської культури. Я в захваті від російського письменника Буніна, на кого писали, що це зрадник Бунянський. Я прочитав, як він описує більшовиків і розмірковує, кого вони народять. Ось його цитата: «Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в россии, и что будет с моей страной через два-три поколения. Впрочем, что тут думать. Всё более или менее ясно».
Ми зараз усе те розгрібаємо, що тоді Бунін побачив.
Я думаю, колись до нас повернуться деякі російські художники, композитори. Але поки що усе російське поставлено на дуже тривалу паузу. Однозначно будемо без серіалів їхніх, однозначно будемо без їхньої попси. Хоча передбачаю, що коли війна закінчиться і ми будемо квітнути та багатіти, з’являться цілі корпорації, які будуть брати якийсь чартер на Сардинію, куди буде запрошений який-небудь стас михайлов…
— Поговорімо про Вашу творчість. Нещодавно вийшла ваша поетична збірка «Вірші з окопу». Ваш вірш до кліпу про Бучу має тисячі переглядів в Ютубі. Як пишеться в окопі?
— Вірш «Буча» шикарно начитав Народний артист України Олег Стальчук. І я нескінченно вдячний композитору, оператору, хлопцям, які зробили відео. Коли вірш було розміщено в Інтернеті, зранку було тисяча переглядів, а ввечері — уже сімдесят тисяч, через два дні — чотириста тридцять тисяч, потім три мільйони! Думаю: нічого собі! А по телевізору показали один-єдиний раз.
А взагалі, коли були інтенсивні бої та ближчими до нас — тоді писалося буквально кожен день по віршу. Маріупольський театр, вокзал у Краматорську, хлопець-прикордонник, який себе підірвав, але не здався оркам, Буча — величезний шок, Чорнобиль — рудий ліс… Тоді писалося набагато легше.
Нещодавно я написав вірш, який називається «Янголя», вірш про ту дитинку, яка загинула під час обстрілу пологового будинку, дитинку, якій було лише два дні.
— Як на мене, його чудово виконала Оля Полякова…
— Мені багато хто каже: слухай, вона ж не актриса. Мені достатньо того, що вона вірш прочитала на емоційному надриві, я побачив біль в ній. Розуміючи, що ті, хто дивилися мої програми по телевізору, ті кілька мільйонів людей, заточених на політичні баталії та собачі бої з екрана — це не зовсім ті люди, які слухають Олю Полякову. Якщо завдяки їй люди замисляться про те, що у нас відбувається… Мені почали дзвонити провокатори, знаєте: а ти їй дозволив?
Для мене честь, що Оля взяла і прочитала це від душі, стримано і з ненавистю в останніх двох фразах… Я кажу — браво!
— Доволі багато Ваших віршів покладено на музику. Ми з Вами бачилися на концерті Павла Зіброва. Коли звучала пісня на Ваш вірш «Я так хочу додому», здається, у залі жодна людина не змогла втримати сльозу…
— Якщо чесно, я не займався сльозогінкою… Це просто — те, що ми бачимо всі навколо. Я лише склав докупи у римовані рядки той фактаж, який існує навколо нас. Павло Зібров — справжній, він також усе це перетерпів, відчув на собі. У нього теж в хаті дівчата: дружина, донька. Кожний вибух — це страх за них…
— Мабуть, Ви вчите своїх студентів не ставити своїм респондентам таке банальне питання. І все ж — які Ваші подальші творчі плани?
— Фух.. (тяжко видихнув. — Авт.) Коли читаєш, що в будь-який момент треба бути готовим іти підсилювати хлопців. Тож, «хочеш розсмішити Господа Бога — розкажи йому про свої плани».
— Але, якщо все буде йти до нашої Перемоги, то є варіант, що на початку наступного року я принаймні один раз в тиждень буду виходити з однією програмою на одному з телевізійних каналів, який, я сподіваюсь, заявить про себе в повній силі…
Зараз, у зимовий період, коли кожну ніч стоїть таке «маленьке завдання вижити», розглядати якісь далекі перспективи на місяць, на два, на три — поки що важкувато.
Ну а все інше — виграти війну, писати, повернутися до театру, грати на сцені — я без цього не можу, і любити людей, навіть, якщо вони тебе не дуже люблять…
— Петре, побажайте щось військовим і цивільним читачам Інформаційного агентства Міністерства оборони України…
— Я хочу побажати усім військовим, щоб вони повернулися живі та здорові. Я розумію, що було, є і ще буде багато незворотної біди… Але попри усі розчарування, Збройні Сили воюють за нову Україну. Я бажаю, щоб усі ми разом розділили на всіх одну Велику Світлу Перемогу. Щоб коли їм усім буде по 90 років, у них не боліла жодна частиночка тіла, щоб ніде не скрипіло, не нило на погоду. І коли вони у цьому поважному віці будуть дивитися на нашу країну — казатимуть: «Усе це було не марно!» Ось усе це я їм хочу побажати!
— Щиро дякую за інтерв’ю! Своєю чергою бажаю Вам творчої наснаги, сподіваюсь, Ви подаруєте нам ще чимало своїх творів!
