Дата обрана на честь пам’яті військового кореспондента Дмитра Лабуткіна, який у цей день загинув під час бойових дій на сході України у 2015 році. День…
За словами командира бойової частини штурманської та зв’язку одного з катерів Військово-Морських Сил ЗС України лейтенанта Анатолія Шульги, йому дуже пощастило. Пощастило в сенсі того, що коли на початку цього року він розпочав свій офіцерський шлях, поруч із ним опинився саме він — навчений багаторічним досвідом старшина команди радіотелеграфістів Павло Бутенко. Тому, особливо в перші місяці служби на катері, офіцер не цурався звернутися за порадою до свого старшого товариша та надійного помічника.
— Павло Анатолійович у нас — ас у всьому. Апаратуру зв’язку, наше озброєння він, як-то кажуть, знає назубок. Я в нього багато чого навчився, — висловився на адресу 48-річного досвідченого штаб-старшини його командир.
Пів життя на флоті
Так, Павлові вже виповнилося 48 років, і половину свого свідомого життя він перебував саме в лавах нашого вітчизняного флоту. Потрапив на строкову службу в 19-річному віці в 1993-му: спочатку до Навчального загону в Севастополі, а згодом — до дивізіону ракетних катерів, що дислокувався в селищі Чорноморське. Гадав, що, як і належить, відслужить свої два роки строкової служби радіотелеграфістом на ракетному катері й повернеться до цивільного життя на посаду електромонтера контактної мережі, яку обіймав до призову. Але сталося по-іншому. Зі строкової він звільнився в листопаді 1995-го й навіть знов працевлаштувався на свою роботу на Вінниччині, де відповідав за обслуговування контактних мереж на визначеній та досить відповідальній ділянці залізниці.
— Розумієте, я родом із Козятина. А, як відомо, це місто є великим і важливим залізничним транспортним вузлом нашої країни. Тож невипадково, що велика кількість його мешканців працює саме у транспортної галузі. Мій покійний батько теж був механіком у вагонному депо. А мати — викладач у музичній школі за класом скрипки. В дитинстві я теж вісім років навчався гри на скрипці й трубі. А коли закінчив школу, то, так би мовити, вирішив усе ж таки обрати більш чоловічу професію. Тому і став електромонтером, — розповів штаб-старшина.
Але після демобілізації він пропрацював там лише кілька місяців, після чого знов одягнув тільник і безкозирку. За словами Павла, так розпорядилася доля. Строкову матрос служив за часів, коли чорноморський флот колишнього СРСР ще мав подвійне підпорядкування Україні та росії. А невдовзі після звільнення Павла було ухвалене рішення, відповідно до якого його дивізіон підпорядковується ВМС ЗС України. Зателефонували товариші по службі, запропонували знов піти служити, і матрос, який за два роки прикипів до флотського життя, залюбки погодився повернутися.
У травні 1996 року він повернувся до Криму та обійняв ту ж саму посаду — радіотелеграфіста. Щоправда, вже на іншому ракетному катері.
Павло Анатолійович, як увічливо звертається до нього його командир лейтенант Анатолій Шульга, найімовірніше, так і донині безперервно б залишався у складі Українського флоту. Але у 2004 році вимушений був звільнитися. Це сталося через необґрунтоване й таке болюче скорочення нашого війська. На превеликий жаль, не знайшлося тоді місця у строю й такому відданому своїй справі професіоналу, як мічман Бутенко.
Ще влітку 1997-го, за рік після свого повернення на флот, він закінчив піврічне навчання у відділенні підготовки мічманів і прапорщиків, що було розгорнуто на базі Інституту військово-морських сил імені П. С. Нахімова. У званні мічмана та з посади старшини команди радіотелеграфістів ракетного катера моряк вдруге і звільнився з військової служби.
Після скорочення працював рятувальником
Але залишився мешкати в Криму, в селищі Чорноморське, де працевлаштувався матросом-рятувальником на станції Кримської республіканської рятувально-водолазної служби.
— Селище розташоване на відомому Тарханкутському півострові, який завдяки своєму унікальному географічному розташуванню завжди притягав любителів підводного плавання — дайверів. Відкрити для себе двері в підводний світ — це, звісно, чудово. Але й небезпечно для людей. Тож, як кажуть, нам, рятувальникам, завжди треба було бути напоготові. І я в цьому сенсі до такої служби був придатний. Адже свого часу в дитинстві не лише опанував мистецтво гри на скрипці й трубі, а й з п’яти років займався плаванням, — згадав військовий моряк.
Щоправда, робота в нього була посезонною. З весни до осені Павло перебував в Криму, а на зиму додому на Вінниччину повертався.
Але знов повернувся на службу
А одного разу під час такого чергового вимушеного «простою» йому вдруге запропонували повернутися на службу. На базі розформованого дивізіону ракетних кораблів розпочалося формування окремої ракетної технічної частини. Тоді й згадали військові моряки про свого колишнього товариша по службі. Павло знов погодився і з лютого 2009 року став начальником телефонного відділення вузла зв’язку.
До виконання службових обов’язків йому було не звикати. За роки обіймання посади радіотелеграфіста та старшини команди радіотелеграфістів військовий моряк уже набив на цій справі руку. Щоправда, коло відповідальності збільшилося. Адже відтоді він мав справу з особливою апаратурою і мав робити все задля того, аби передані по каналах військового зв’язку повідомлення не були перехоплені розвідкою потенційного противника та зберігалися в таємниці від осіб, які до них недопущені.
На цій посаді мічман й перебував упродовж п’яти років. І, напевно, служив би й надалі, якби не підступна, зрадницька агресія з боку росіян, що сталася у 2014 році.
Як рашисти захоплювали його частину в Криму й пропонували стати зрадником
Частину, де ніс службу Павло, рашисти брали штурмом десь за тиждень до так званого референдуму. При цьому загарбники діяли у притаманній їм підлій манері. Десь між 4-ю та 5-ю годинами ранку, під покровом ночі, вони озброєні під’їхали на кількох вантажівках та увірвалися через КПП на територію частини.
— Щоб ви розуміли, співвідношення між нами та ворогом у живій силі становило десь 1/5 на користь противника. Зброї в нас теж було катастрофічно мало. Та й командування частини поводилося так, що нібито воно перебувало в змові з агресором. Принаймні надалі весь керівний склад частини на чолі з командиром залишився служити росіянам. Тож ніякого бою з окупантами не сталося. Тодішній командир про щось переговорив із цими «зеленими чоловічками». Згодом зібрав особовий склад та наказав, аби ми розходилися по домівках і були на зв’язку, — пригадав трагічні події березня 2014 року штаб-старшина.
Після цього Павло ще двічі перетнув КПП своєї рідної частини. Вперше, коли їх зібрав колишній командир-зрадник з метою агітації про перехід до росармії. За словами старшини команди радіотелеграфістів, він тоді навіть якогось рашистського агітатора запросив. Той і розпинався, розповідаючи українцям казки про «солодке життя»: досить високе грошове забезпечення, термінове розв’язання житлового питання та про інші «перспективи» служби на боці окупантів.
Та навіть якби в цій брехні й була б частка правди, все одне за жодних обставин не погодився б Павло стати зрадником. Не така він людина. Нутро в нього інше — чесне, справжнє. Закусив він зло губу, подумки послав куди подалі цих агітаторів і їхніх приплічників та пішов додому. А вдруге з’явився на території частини 3 квітня, аби зібрати особову справу та зі своїми бойовими товаришами вирушити на Миколаївщину.
Павло каже, що вперше відчуття з приводу того, що може статися щось трагічне й непоправне, виникло в нього ще в серпні 2008 року.
— Тоді тривала так звана п’ятиденна російсько-грузинська війна. Пам’ятаю, дивимося ми по телебаченню новини з «кавказького фронту» і я візьми та й скажи, що наступним об’єктом російської агресії стане або Україна, або країни Балтії. На жаль, мій прогноз справдився, — згадав військовий моряк.
В умовах, максимально наближених до бойових…
А у квітні 2014-го він прибув спочатку до Очакова. А вже за місяць перевівся служити старшиною команди радіотелеграфістів — на ту ж саму посаду, з якої, власне, і звільнявся за скороченням штату у 2004 році.
Тож за досвідом у своїй команді на новому катері він був далеко не новачок. Добре знав і коло своїх функціональних обов’язків, і алгоритм дій у разі виникнення різноманітних ситуацій.
Попри те, що катер, на якому служив Павло, до 2022 року безпосередньо в бойових діях участі не брав, службу на катері все одно вже тоді не можна було назвати мирною й буденною. Адже на Сході нашої держави тривала кровопролитна війна з російськими окупантами. Намагалися господарювати окупанти й у морі, з регулярною періодичністю вирушаючи з боку тимчасово окупованого Криму в напрямі наших територіальних вод.
Тож будь-який вихід у море судна, на якому ніс службу штаб-старшина Бутенко, в той чи інший спосіб був пов’язаний із протидією російській агресії. Катер відшвартовувався з пункту базування, здійснював патрулювання, висвітлення надводної обстановки з приводу активності росіян, а згодом повертався з цими чи іншими даними. Тобто діяв в умовах, максимально наближених до бойових. Ну і, звісно, екіпаж катера щороку був залучений до міжнародних навчань, спрямованих на покращення співпраці та координації дій між Україною та її стратегічними партнерами в Чорноморському регіоні.
Катер проти загону рашистських кораблів
15 лютого поточного року Павло повернувся до Одеси з чергової відпустки за 2021 рік. Піднявся по трапу на борт судна. Одягнув військово-морський однострій і приступив до виконання функціональних обов’язків, несучи бойове чергування. А вже за тиждень, близько опівночі, пролунав сигнал «Бойова тривога!» і катер вийшов у море.
— Те, що росіяни здійснять широкомасштабний наступ, для мене несподіванкою не стало. Я був упевнений, що рано чи пізно це станеться. Не очікував лише на те, що свою територію для вторгнення їм надасть білорусь. Увечері 23 лютого хмари війни над Україною стали згущатися, й ми отримали наказ про вихід у море з метою здійснювання маневрування та висвітлення надводної обстановки. Вийшли й невдовзі побачили загін чорноморського флоту росії. Стало очевидне — це війна.., — розповів старшина команди радіотелеграфістів.
Перше, що зробив екіпаж катера ВМС України, це повідомив цивільні іноземні судна про смертельну небезпеку та порекомендував негайно залишити територіальні води України.
— На жаль, не всі тоді дослухалися до наших порад. У результаті один із кораблів, що стояв на якорі, піддався бомбардуванню з боку рашистського літака. А ми, виконавши визначений обсяг бойових завдань, за добу повернулися до пункту базування лише задля того, щоб здійснити дозаправку та знов відшвартуватися від причалу, — пригадав Павло.
За майже десять місяців повномасштабної війни з російськими агресорами такі виходи в море стали для екіпажу катера регулярними. Українські моряки навіть виконували своєрідну роль наживки. З’являлися в полі зору загону кораблів чф, а згодом швидко відходили до зони дії ураження нашої берегової артилерії.
За словами штаб-старшини Бутенка, така тактика себе частково виправдовувала. Щоправда, всім загоном рашисти за катером не полювали — побоювалися наближатися до нашого узбережжя. Але поодинокі випадки потрапляння в зону ураження були, на що миттєво й влучно реагували українські берегові артилеристи.
— Рашисти, звісно, ці факти приховували. Але, як кажуть, все таємне колись стає явним. Приміром, невдовзі після одного такого випадку я побачив у новинах, як в Азовському морі на буксирі тягнули один із російських корветів — той самий, який і потрапив під наш прицільний артилерійський вогонь, — розповів Павло.
За його словами, російські кораблі теж постійно маневрували. Бувало, дивишся, що вони рушать на тебе похідним ордером. Але зненацька розгортаються та повертаються в бік Криму. На його думку, вони, звісно, боялися. Адже силами особового складу ВМС України було проведено мінування визначених командуванням як морських, так і берегових ділянок, що, на думку штаб-старшини, зіграло велику роль щодо відмови росіян від здійснення десантної морської операції з метою захоплення Одещини.
На війні буває страшно…
А сам Павло впродовж усього цього складного воєнного часу продовжує виконувати притаманні йому обов’язки старшини команди радіотелеграфістів. Чи важче це робити на війні? Звісно, важче. Адже, як розповів штаб-старшина, на війні значно збільшуються обсяги обміну інформацією, яку треба обробити й передати вищому командуванню негайно, й зробити це в такий спосіб, аби вона не була перехоплена ворогом.
— У цьому сенсі у нас все гаразд. Ми користуємося новітніми зразками апаратури передачі даних. А гучномовний зв’язок використовуємо лише всередині екіпажу. Ймовірність перехоплення наших донесень, повідомлень противником майже дорівнюється нулю. Хіба що ворог може заглушити наш сигнал у разі потрапляння до району дії його засобів радіоелектронної боротьби. Але ми, звісно, таких випадків уникаємо, — поділився деякими особливостями служби під час війни старшина команди катера.
Це, так би мовити, технічні нюанси його служби. А ще, як старшина команди, він несе повню відповідальність за своїх підлеглих — матросів-зв’язківців. За його словами, за ці майже десять місяців воєнного часу вони з честю впоралися з виконанням покладених на них завдань і якоїсь паніки й розгубленості в діях хлопців не було. Але війна є війна… І на війні буває страшно. Тим більш, коли на неї потрапляють 18 та 19-річні юнаки. І в таку мить їх обов’язково треба психологічно підтримати, розповісти й показати, що і в який спосіб робити.
Приміром, ще на початку широкомасштабних бойових дій, коли існувала велика загроза щодо висадки ворожих диверсантів на Чорноморське узбережжя, з регулярною періодичністю проводилися заняття з гранатометання. Під час одного з таких занять штаб-старшина перебував у радіорубці разом із матросом. Раптом лунає сильний вибух, нібито хтось кувалдою об борт катера вдарив. Молодий хлопець-матрос від такої несподіванки аж із крісла підстрибнув. А Павло йому по-командирськи та по-товариськи каже: «Заспокойся, це ж навчання з боротьби проти диверсійних груп противника». Дивишся, і після проведення ще кількох таких занять матрос уже реагує на це спокійно й холоднокровно.
— Або хтось кричить, що ракета летить. Де? — перепитую я та пояснюю, що це ж сигнальна. Вона буває червоного, жовтого або зеленого кольору, — згадав штаб-старшина.
Ось у такому ритмі несе службу на війні Павло Бутенко — людина, яка мріяла працювати на залізниці, але за велінням долі стала професійним військовим моряком, який на своєму шляху вже подолав багато життєвих випробувань і впродовж понад 24 років чесно служить Україні!
Фото автора
