Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
«Не зганьби своєї нації». Такі напутні слова почув від своєї тітки азербайджанець Різван, коли повідомив їй, що воюватиме за Україну. І жодного разу він, морпіх на псевдо «Вовк», не порушив свого слова. Бо то не в його натурі й аж ніяк не в його правилах.
Від охоронця vip-персон — до морського піхотинця
Різван проживає в Україні доволі довго, встиг обзавестися родиною, полюбити мальовничу природу й людей.
— Я народився й виріс в Азербайджані. Проте через складну ситуацію в моїй рідній країні у 2000-му батьки вирішили переїхати на батьківщину матері, яка в мене була українкою. Відтоді почався інший етап у нашому житті, — пригадує Різван.
Ось так коротко, без зайвих емоцій розповідає «Вовк» про своє минуле, але насправді тоді він, ще геть юний, встиг пережити страхіття війни, яка розгорілася на його землі. А далі був переїзд в іншу країну і мрії про спокійне майбутнє.
— Я завжди захоплювався спортом, вів здоровий спосіб життя, тому й почав реалізовувати себе там, де це могло би знадобитися — так потрапив у сферу охорони. Влаштувався працювати в компанію, яка надавала різні послуги в цьому напрямку, зокрема й захист vip-персон. Тож мусив бути у формі хай там що. А ще встиг обзавестися родиною. Слідуючи стопами батька, також одружився з українкою.
Чи знав тоді Різван, що йому вдруге за життя доведеться стикатися з війною? Певно, що ні. Але й цього разу він не ховався від долі й у 2020 році вирішив підписати контракт із ЗСУ.
— Пригадую, як побачив тоді рекламу про набір до одного з підрозділів морської піхоти, поспілкувався з рекрутерами і зрозумів — це моє. Не стало на заваді навіть те, що через травму, якої зазнав раніше, не пройшов медкомісію з першого разу. Довелося лікарів «брати штурмом» і пояснювати, що я служитиму тільки в морській піхоті. Врешті-решт мені це вдалося, — з гордістю говорить «Вовк».
«Одна справа воювати з нами, з воїнами, а інша — вбивати жінок і дітей. Це щонайменше безчесно»
Одразу після підписання контракту Різван потрапив до одного з навчальних центрів, де опанував нову для себе військову спеціальність — зв’язківця. А потім були ротації на схід, теорія щодня підкріплювалася практикою в бойових умовах і дедалі більше вражало бойове братерство морпіхів. Навіть у перший день широкомасштабного вторгнення жоден із них не піддався паніці.
— Ми вже розуміли, що щось назріває ще за місяць до тих подій. А коли 23 лютого отримали наказ змінити місце розташування, здогадалися — почалося. Вночі ми перемістилися, а вранці почули вибухи — рашисти «крили» позиції, які ми залишили. Але справжній жах почався тоді, коли дізналися з новин, що ті нелюди бомблять мирні міста, вбивають жінок і дітей. Думав, що це просто страшний сон. Адже одна справа воювати з нами, з воїнами, а інша — з цивільним населенням. Це щонайменше безчесно, — ділиться спогадами морпіх.
«Без зв’язку нема перемоги, й моє завдання його забезпечити»
Відтоді Різван разом із його підрозділом невпинно несе службу, забезпечуючи безперебійним зв’язком наших захисників на найважчих ділянках — спочатку на південному, а згодом і на східному напрямку.
— Без зв’язку нема перемоги, й моє завдання його забезпечити. Не важливо, день то чи ніч, спека чи холод, тиша чи обстріл — мусиш виконувати свою роботу. Іноді доводиться працювати на відкритій місцевості, підніматися на вежі чи багатоповерхівки й молитися, бо розумієш — ти є гарною мішенню для ворожого снайпера. Але продовжуєш працювати, бо в тебе за спиною твої хлопці, — пояснює морпіх. — У нас у підрозділі є військовий на псевдо «Арнольд». Він найлегший з-поміж нас, тому саме йому випадає найчастіше «брати висоти». І хоча за статурою хлопець не найкремезніший, але сміливості йому точно не позичати.
Не спецура, а звичайні зв’язківці: як тиловий підрозділ відбив у ворога населений пункт
За свою безстрашність і вірність побратимам Різван отримав псевдо «Вовк». У підрозділі добре знають, що він ніколи не відступає перед труднощами й готовий іти на будь-який ризик, аби виконати завдання. Так було й у вересні.
— Наш підрозділ є по суті тиловим і перебуває на другій чи першій лінії. Але тоді до нас звернулося вище керівництво з проханням допомогти одному героїчному батальйону, який завжди воює на найважчих ділянках фронту. Їм терміново потрібно було підкріплення, щоб взяти один із населених пунктів на південному напрямку. Ми, звичайно, погодилися, — розповідає морпіх.
Час на збори — мінімальний, але військовим до того не звикати. Всі діяли чітко та злагоджено, навіть коли потрапили в саме пекло запеклої боротьби.
— То був надзвичайно важкий прохід, як згадаю — мурахи по тілу. Ще на підході нас так зустрічали окупанти, що думали не дійдемо. Заходили в населений пункт зранку, попередньо розділившись на 2 групи. Звісно, ворог не хотів так просто відступати й чинив максимальний опір, обстрілюючи нас з усього, що мав. Проте незабаром таки потрапив у кільце й почав відходити, залишаючи зброю та техніку. Ми зайняли селище й одразу повісили прапор України на одному зі флагштоків. Десь до обіду мали час перевести подих, а потім прилетіла ворожа «сушка» й почався справжній жах. Але навіть тоді, коли я лежав в окопі й від душі лаяв пілотів, які маневрували від нас за 40-60 метрів, шкодував про єдине — що в мене нема в руках хоча б «Мухи». Оглянувся навколо, а поруч побратими і в їхніх очах теж ні страху, ні паніки, ні відчаю. І це далеко не спецура, а звичайні зв’язківці, — з гордістю говорить Різван.
Про фактор везіння і заговори від смерті
Його підрозділ тоді чотири дні хоробро тримав оборону, аж поки їх не змінила інша бригада. І «Вовк» мав можливість переконатися на власному досвіді, що таке сила везіння, адже за весь той час з 80 військових вони в жорстких боях втратили одного побратима, ще троє дістали важкі поранення, але вижили. Морпіх каже щиро, в ті моменти йому здавалося, що вони всі мов заговорені від смерті й ніби сама земля, яку захищали вони, своєю чергою боронила їх.
До слова, коли в батальйоні, якому вони прийшли на допомогу, дізналися, хто воював з ними пліч-о-пліч, то були трохи здивовані й неабияк втішені. А як інакше? Коли такі дива витворяють тилові підрозділи, то у ворогів жодних шансів на перемогу.
«В Азербайджані люди розуміють, що відбувається тут, всі на боці України»
Сам Різван не вважає їхній вчинок героїчним, каже, що то було просто вдало виконане завдання. І дуже сподівається, що фортуна не полишатиме його та побратимів і надалі. Щоб коли все це залишиться позаду, він міг взяти свою кохану дружину та дітей і поїхати на батьківщину — до Азербайджану. Там на них чекає велика родина, яка неймовірно переживає за нього та за всіх українців.
— В Азербайджані люди розуміють, що відбувається тут, всі на боці України. Тому з самого початку російської агресії вони підтримують українців, допомагаючи різними необхідними речами. А ще багато моїх співвітчизників також сьогодні воюють пліч-о-пліч з українцями проти російських загарбників. У кожного є своя причина. Особисто для мене воювати за Україну — питання честі, бо тут могили моїх батьків. Я дав собі слово, якщо мені на роду випало померти, то зроблю це як воїн — на полі бою. Бо краще загинути, ніж дозволити загарбникам прийти й осквернити землю, де покоїться прах моїх батька та матері, — підсумував воїн.
Фото з особистого архіву Різвана
