Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
У смертельний поєдинок з атомним джином, що вирвався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року з 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, вступили також і військовослужбовці…
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух. Він призвів до радіаційного забруднення 2 293 населених пунктів, розташованих у 77 районах 12 областей. Статус постраждалих отримали понад 3 мільйони громадян.
Вплив катастрофи відчули на собі також білорусь, Швеція, Норвегія, Польща, Австрія, Швейцарія, Німеччина, Фінляндія, Велика Британія. Прямі та непрямі економічні збитки України внаслідок Чорнобильської катастрофи сановили близько 180 мільярдів доларів. За висновками експертів Міжнародного агентства з атомної енергетики, вибух був спричинений «недоліками у проєктуванні самого реактора, поганою інформованістю персоналу станції про небезпеки, які він становив, ненавмисними порушеннями працівниками станції існуючих інструкцій, які регламентували обслуговування енергоблоку.
«Солдати працювали там, де було найбільш небезпечно…»
Роботи з ліквідації катастрофи розпочалися вранці 26 квітня. З першими променями сонця. Левову частину робіт, пов’язаних із мінімізацією радіаційного забруднення, і в перші, в наступні дні, коли рівень радіації був надзвичайно високим, виконували солдати й офіцери радянської армії. Вони, зокрема, очищали від високоактивних компонентів і дах реактора, і загалом територію станції.
— Військовики цілодобово працювали на найнебезпечніших ділянках, — розповідав генерал-лейтенант у відставці Микола Бондарчук — на той час начальник штабу цивільної оборони урср — попередниці нинішньої Державної служби з надзвичайних ситуацій. Ці хлопці не завжди були забезпечені елементарними засобами захисту і діставали божевільні дози радіації. Чи розуміли вони, чим все це скінчиться? Думаю, що так, але не можу пригадати випадку, коли б хтось відмовився виконувати наказ.
— Усіх військових у ті часи готували до дій при застосуванні ймовірним противником ядерної, хімічної та іншої зброї масового ураження, — говорить Микола Олександрович. — І ми добре знали алгоритм усіх дій, вони були відпрацьовані до автоматизму. Ситуація, що виникла в Чорнобилі, не передбачалася ніякими статутами, настановами і наказами, бо вважалося, що наші реактори є найкращими у світі. Проте армійці напрочуд швидко зорієнтувалися…
Мине певний час, і це визнають не лише урядовці, а й навіть міжнародні експерти, які проводять моніторинг екологічної ситуації на прилеглих до станції територіях. Вони, зокрема, дійдуть висновку, що саме «дії військових дозволили визначити рівень радіації, передбачити його зростання і ухвалити єдино правильні рішення про евакуацію людей із населених пунктів, що найбільш постраждали».
З числа учасників ліквідації наслідків тієї страшної катастрофи багатьох уже немає в живих. Але серед тих, хто передчасно пішов з життя, як розповідав член-кореспондент академії медичних наук України, найбільше військовослужбовців, які почали боротись з радіацією в перші дні після катастрофи. Житель Івано-Франківщини Ярослав Олійник — один з них. У 1986 році обіймав посаду заступника командира протипожежного батальйону однієї з військових частин. І теж брав участь у ліквідації наслідків катастрофи.
— Засоби захисту були надзвичайно примітивні: до респіраторів не доходило, просто марлеві пов’язки, — розповідає чоловік. — Правда, під медпунктом стояв мішок з йодом. Ми їли його, бо саме він захищав організм у перші дні. Ми усвідомлювали, що така наша доля, так треба. У нас не було саботажу. Звичайно, було психологічне навантаження, ми переживали. Відчуття відповідальності було надзвичайно великим.
«Хлопці від втоми з ніг валилися…»
Під час ліквідації наслідків аварії широко застосовувалася пожежна і військова техніка, за допомогою якої очищалася і сама станція, і місто Прип’ять. Ґрунт, товщиною 20-30 сантиметрів, який був насичений радіонуклідами, знімали бульдозерами, скреперами. Потім, завантаживши на автівки, вивозили і закопували в кількох кілометрах від станції. У так званих могильниках. І всі ці роботи виконували солдати. Уже 37 років ця територія належить до зони відчуження, де нікого, окрім диких тварин, не побачиш. Проте в березні 2022-го там нарили окопів московіти, готуючи оборонні позиції. Як розповідають працівники станції, більшість з них викопані в найнебезпечніших місцях, де і сьогодні дозиметри зашкалюють…
— Для запобігання радіоактивного зараження ґрунтових вод були зведені відповідні гідротехнічні спорудження, — згадував генерал-лейтенант у відставці Олександр Корольов, який тоді командував інженерними військами Київського військового округу. — Солдати настільки втомлювалися, що, як мовиться, з ніг валилися.
У травні місяці урядова комісія з ліквідації наслідків катастрофи вирішила спорудити над зруйнованим реактором саркофаг. Мета — мінімізувати проникнення з ушкодженого енергоблоку радіації. До будівельних робіт залучили близько 200 тисяч осіб, але першими, кого відправили туди,були військовослужбовці. На початку літа там працювали понад 20 тисяч осіб у погонах. Радіація дошкуляла їм до самого завершення робіт: при нормі радіаційного фону 20 мікрорентгенів на годину він тоді сягав 350-370 мікрорентгенів!.. Щоб читач краще зрозумів обсяг виконаних робіт, скажу, що на 5 липня спеціальним розчином військовики обробили 800 тис. кв.м навколо ЧАЕС та 24 тис. кв.м поверхні будівель. Під час будівництва «Саркофагу» було покладено близько 300 тисяч кубічних метрів бетону, змонтовано понад 6 тисяч тонн різних металоконструкцій.
Наслідки чорнобильської катастрофи, яку вчені, експерти називають катастрофою планетарного масштабу, ще довго позначатимуться на долях українців. Найбільше, звісно, на їхньому здоров’ї. Але ці наслідки були б ще жахливішими, коли б не люди в армійських одностроях у квітні-травні 1986 року, які ціною власного здоров’я, а то й життя, вгамовували атомного монстра. Працювали вони там аж до самого завершення ліквідаційних робіт.
