Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Від керівника козацького табору — до командира роти ЗСУ. Такий шлях пройшов за досить короткий проміжок часу 39-річний киянин, офіцер запасу старший лейтенант Тарас.
Ще в юнацькому віці він захопився українськими бойовими мистецтвами, зокрема бойовим гопаком. Брав участь у багатьох змаганнях, які відбувалися серед молодіжної патріотичної спільноти. Згодом очолив козацький табір, де юні послідовники козацьких національних традицій перевіряли свої фізичні та морально-вольові якості. Також вів гурток із військово-патріотичного виховання «Джура» на Оболоні. Після закінчення Київського політехнічного інституту деякий час працював викладачем фізики в загальноосвітній школі.
У 2015 році був призваний на військову службу як офіцер запасу. У навчальному центрі «Десна» проходив вишкіл. Саме тоді, перебуваючи на посаді командира взводу, здобув перший командирський досвід. Після звільнення в запас повернувся до своїх улюблених справ, пов’язаних із патріотичним вихованням молоді. Проте повномасштабне вторгнення рашистів в Україну змінило звичайний ритм мирного життя.
24 лютого Тарас прокинувся у себе на Виноградарі від гучних звуків вибухів. Це російська авіація завдавала ракетно-бомбових ударів по військових і цивільних об’єктах області. Одразу здогадався, що ворожа орда від погроз і залякувань перейшла до терористичних дій. Рішення ухвалив негайно й уже за декілька годин був із речами у військкоматі. Спочатку разом із підрозділами територіальної оборони захищав Київський напрямок, а потім був відправлений на формування окремого піхотного батальйону, в якому отримав призначення на посаду заступника командира з озброєння. В березні командував взводним опорним пунктом на Житомирському напрямку, а після звільнення Київщини від загарбників разом зі своїм підрозділом відправився в Миколаївську область, де йшли запеклі бої.
У квітні Тараса призначили командиром роти. Він зайнявся звичною справою — підготовкою людей до участі в бойових діях. Більшість особового складу роти становили мобілізовані військовослужбовці, багато з яких узагалі не мали військового досвіду. Тому основну увагу приділяв тренуванню людей, навчанню їх елементарних навичок володіння зброєю, тактичних прийомів ведення бойових дій, наданню домедичної допомоги та інших тонкощів виживання на війні. Досвід вихователя став Тарасові в пригоді. Але якщо в минулому йому доводилося мати справу з юними вихованцями, то цього разу люди були дорослі й повною мірою відчували, з якими труднощами їм доведеться стикатися в бойових умовах.
У липні їхній підрозділ отримав дуже важливе й небезпечне завдання. Необхідно було зайняти село Андріївку та створити там плацдарм для наступу основних сил. Складність завдання полягала в тому, що в напрямку наступу необхідно було подолати водну перешкоду — річку Інгулець. І хоча завширшки вона не більше як 30 метрів, місцевість була складною для ведення наступальних дій. Відкриті ділянки не дозволяли приховано пересуватися підрозділам.
Тарас разом з іншими командирами завчасно провів рекогносцировку й розвідку місцевості. Визначили маршрути й напрямок руху штурмових груп, порядок взаємодії та вогневої підтримки. Але перша спроба виявилася невдалою. Підрозділ потрапив під щільний мінометний обстріл, і більшість плавзасобів була пошкоджена. Тому довелося відкласти другу спробу. Після відновлення обладнання й корегування завдань знов вийшли на рубіж атаки.
Цього разу їхні дії були більш вдалими. Зведена ротна тактична група у складі 80 чоловіків уночі висунулася під прикриттям лісосмуги впритул до річки. А близько 04:00 ранку піхотинці переправилися на гумових човнах на протилежний берег Інгульця. Завдяки туману й густому прибережному чагарнику їм удалося залишитися непоміченими. Після нетривалої артпідготовки атакували село одночасно з трьох напрямків невеликими мобільними групами. І хоча московити ретельно підготувалися до оборони — в кожній хаті були вогневі позиції, а на дахах будівель розмістилися снайпери та гранатометники — раптова атака українців захопила їх зненацька.
— Першу нижню вулицю ми зайняли практично з ходу, — згадує Тарас. — Був жорсткий контактний бій, в якому ми застосовували стрілецьку зброю й ручні гранати. Ворог відступив на верхню, другу вулицю, але не міг чітко визначити, якими силами їх атакують, і діяв більше навмання — хаотично й неприцільно. Але згодом вони отямилися й визначили місце нашого розташування. По нас почала бити їхня артилерія, а на підмогу вийшла бронегрупа у складі піхоти та двох танків. Ми намагалися діяти мобільно й не давати ворогові можливості перехопити ініціативу, однак мінометний вогонь ставав дедалі щільнішим. Одна з мін розірвалася поблизу мене, й уламок потрапив у стегно. Командування взяв на себе один із командирів взводів. Мені надали допомогу й евакуювали через Інгулець на протилежний берег.
Зі слів Тараса, який після поранення був відправлений у госпіталь, той бій не зупинявся майже 11 годин. Врешті-решт піхотинцям удалося закріпитися в селі. До речі, попри дуже запеклий характер протистояння в підрозділі в той день були мінімальні втрати — один «двохсотий» і кілька «трьохсотих». Та справжнє пекло почалося вже потім.
Майже місяць ворог намагався вибити українських захисників звідти. Рота Тараса разом з іншими підрозділами тримала оборону Андріївки майже місяць під цілодобовими обстрілами. Це був єдиний населений пункт на правому березі Інгульця, який вдалося звільнити на той час від окупантів, тому ворог докладав усіх зусиль, щоб повернути його назад. Авіація, РСЗВ, артилерія, танки поливали позиції наших воїнів щільним вогнем. Під час вогневого валу українські військові ховалися в погребах і підвалах, а щойно ворожа піхота намагалася зайти в село, негайно виходили на поверхню й зустрічали орків свинцем.
Так тривало протягом місяця. Згодом іншим підрозділам удалося захопити населені пункти на сусідніх ділянках фронту й тиск загарбників поступово послабився. Та звільнення Андріївки було першим успіхом наших захисників на Херсонському напрямку, тому ця перемога мала дуже важливе значення для подальшого наступу наших військ. Завдяки рішучим і сміливим діям командира роти Тараса та його бойовим побратимам вдалося досягнути цього успіху й ще на крок наблизити нас до жаданої перемоги!
Фото з особистого архіву старшого лейтенанта Тараса
