Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
— Скільки б років не пройшло, до яких зірок не доріс та у скільки б разів він не збільшив свій наліт, але кожного року 12 жовтня неодмінно йокатиме всередині… — зізнається Вадим. — Я дуже не хотів катапультуватись. Ні, технічно — це зовсім не складно. Здавалося б — потягнув ручки катапульти, серце в п’яти… Найстрашніше — це можливі наслідки… До того ж вони практично не залежать від професійності … Просто комусь щастить, а комусь ні… Ця крайня міра, на жаль, часто стає вироком… Розумію, скільки моментів зіграли мені на користь, аж страшно усі їх озвучувати. Вдалось відвести літак від будинків, приземлитись на відносно м’яке поле, зберегти очі під час вибуху, шийні артерії цілі, вже мовчу про спину … А все таки мова йде про висоту в півтори тисячі кілометрів… Ракети, що залишались на літаку не здетонували… На жаль, серед моїх колег — неймовірно крутих льотчиків, таким везінням можуть похвалитись мало хто… Тому і шолом відмивати не буду, збережу для історії…
Герой України зізнається, навіть після того, як уламками пошкодило літак і почалось його руйнування, все ще була думка — посадити літак і обійтись без катапультування.
— Розгерметизація, руйнується скло, відлітає носова частина… Повітря в обличчя, нічого не видно, перевіряю керування… Попереду бачу ліхтарі — населений пункт. Тими органами управління, які ще доступні, починаю відводити борт в сторону. Даю лівий крен, бачу попереду поле… Зізнаюсь чесно в якийсь момент навіть промайнула думка: «Можливо, вдасться дотягнути і посадити літак?» Але почалась пожежа в кабіні, язики полум’я уже почали діставатись до мене, а літак стрімко втрачав висоту… Гадати нічого: інших варіантів, окрім як катапультування, просто не залишалось. Коли розповідаю, здається, що усе відбувалось довго… Насправді, від моменту, коли зрозумів, що літак руйнується до того, як полум’я було в кабіні і я потягнув за ручки катапульти, пройшло секунд 40. Кожна секунда у цій ситуації вирішальна.
Льотчик розповідає, що сам процес катапультування тривав близько двох хвилин. Та продумати й пригадати за них встиг стільки, ніби мова йде про години… Навіть заселфитись встиг. Щоправда, робив фото закривавленого обличчя зовсім не для розваги, а з метою оцінити масштаби власного ураження.
— Катапультування справді відбувалось, немов в уповільненій зйомці. Бачив, як світиться моя GPS-ка й думав: «Чорт! Чому не забрав її?» Дивився, як відходить частина літака, як палає те, що від нього залишилось… Бачив, як машина падає… Встиг оцінити, куди орієнтовно рухатимусь… Підняв голову — купол відкритий… Подумав про родину, побратимів, що усі за мене хвилюватимуться. Бо насправді я не раз був по інший «бік барикад» і знаю, як це не знаходити собі місця поки не буде звістки від побратима…
Детальніше про Героя України майора Вадима Ворошилова читайте в матеріалі нашого кореспондента Анастасії Олехнович у матеріалі «Шолом від крові не відмиватиму, збережу для історії — Герой України льотчик KARAYA».
