Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Колишній офіцер запасу, молодший лейтенант Олександр за понад дев’ять місяців після початку повномасштабного вторгнення пройшов шлях від командира взводу до командира роти. За цей час на його долю випало чимало випробувань, які, як і належить офіцерові, він подолав гідно. Невипадково за ним закріпилося псевдо «Каменяр». Він, як справжній будівельник, має такий же міцний і твердий характер, як і різні види матеріалів, з якими мав справу, працюючи в галузі гірничої промисловості.
Олександр пішов шляхом своїх батьків: обрав для себе професію гірника. Закінчив після школи Житомирський політехнічний інститут і певний час працював у гірничодобувній галузі. Згодом заснував власне виробництво гранітів і, розвиваючи цей бізнес, досяг значних успіхів. Але 24 лютого цього року він, як і тисячі інших українців, не міг залишитись осторонь та зробив свідомий вибір — став на захист Батьківщини.
Ще навчаючись в інституті, Олександр закінчив військову кафедру та отримав звання «молодший лейтенант запасу». Тож, звернувшись до ТЦК та СП, він одразу попросив, аби його відправили саме на передову. Але спочатку офіцерові довелося служити в лавах місцевої територіальної оборони. Час тоді був дуже важкий — ворог рвався до Києва. І він разом зі своїми побратимами ніс службу на блокпостах неподалік від міста Макарів, де тривали запеклі бої з окупантами.
Уже згодом його призначили на посаду командира взводу у новосформованому окремому піхотному батальйоні. Як згадав Олександр, підпорядкований йому підрозділ майже повністю був сформований із добровольців. І попри те, що він був офіцером, все одне не соромився вчитися у звичайних солдатів, які пройшли через АТО і ООС та мали практичні навички ведення бойових дій.
Після нетривалого навчального курсу військових відправили на північ України, де вони тримали оборону в селі Мар’ятин, яке розташоване поблизу українсько-білоруського кордону. Саме там офіцер набув свого першого бойового досвіду. Так, за його словами, він дуже хвилювався, коли отримав наказ організувати кругову оборону села з метою надання відсічі ворожій броньованій групі на БМП. І хоча його підрозділ був озброєний лише стрілецькою зброєю , гранатометами та деякими іншими протитанковими засобами, всі хлопці були налаштовані рішуче та готувалися жорстко «привітати» незваних гостей. Але тоді ворог чомусь змінив плани і пішов іншим шляхом.
У подальшому разом зі своїм взводом Олександр виконував завдання на південному напрямку фронту. Найбільше офіцер запам’ятав бій за населений пункт Андріївка, що на Херсонщині. Це невелике село розташоване на правому березі річки Інгулець. І щоб подолати цю водну перешкоду, вони декількома штурмовими групами приховано вночі переплили її на гумових човнах. Спочатку планувалося, що цю операцію очолять військовослужбовці з ССО, але через певні причини задіяти їх не вийшло. Тому саме піхотинцям довелося виконувати функції спецпризначенців.
— Атака була для ворога неочікуваною, — розповідає Олександр. — І хоча ми досконало не знали, де саме розташовані вогневі засоби рашистів, намагалися діяти якомога рішучіше й швидше, щоб захопити цей важливий для наступу наших військ населений пункт. З цього приводу в нас навіть виникла дуже курйозна ситуація. Один із моїх сержантів, який ще за часів АТО мав псевдо «Покемон», зайшов у двір крайньої хати і раптово ніс у ніс зіткнувся з орками. Між ними відбувся нетривалий, але дуже змістовний діалог: «Ти хто? — запитали московіти. — А він спокійно відповів: «Покемон». — Але в нас таких нема, — здивовано сказали загарбники. — Звісно, нема, тому що я з іншого підрозділу, — відреагував кмітливий сержант і випустив у збентежених окупантів кулеметну чергу. Як згодом з’ясувалося, що саме в цьому будинку був розташований спостережний пункт окупантів. Але вони проґавили момент, коли ми зайшли в село, — згадав про ті події Олександр.
Відразу на першій вулиці українські піхотинці вступили в жорсткий контактний бій. Закидали гранатами дахи будинків, звідки вели вогонь ворожі гранатометники і снайпери. Потім почали з різних напрямків переходити на інші вулиці, знищуючи живу силу і вогневі засоби противника. У такий спосіб штурмовій групі вдалося суттєво просунутися вперед і почати закріплюватися на позиціях. Але ворог потрохи оговтався. рашисти, які залишалися в селі, викликали допомогу. Почався щільний мінометний обстріл, під час якого був поранений командир роти. Після його евакуації командування нею на себе прийняв Олександр. Бій ставав усе більш запеклим. Ворог підтягнув додаткові сили, зокрема танки та іншу бронетехніку. Але наші воїни трималися.
Для Олександра цей бій став справжнім іспитом на фізичну й психологічну витривалість. Майже місяць його рота разом з іншими підрозділами тримала оборону Андріївки. Цей населений пункт став для російських загарбників, наче червона ганчірка для бика. Ворог атакував щодня. Олександр розповів, що одного дня нарахував 10 авіаційних атак, які супроводжувалися майже безперервними обстрілами зі всіх наявних артилерійських засобів та із застосуванням РСЗВ.
Але українські військові вистояли. А цей населений пункт став невеличким плацдармом, із якого потім почався наступ на південному напрямку. Молодий офіцер дуже пишається тим, що, попри всі труднощі, разом зі своїми побратимами зуміли утримати цей важливий пункт нашої оборони й створили умови для подальшого наступу.
Нині Олександр продовжує перебувати на передовій і вміло керує діями свого підрозділу на найбільш важливих ділянках фронту.
— Мета в мене одна — здолати ворога і повернутися до улюбленої професії, — підкреслює відважний командир.
Фото з особистого архіву Олександра
