У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Один із підрозділів лейтенанта, на ім’я Максим, з позивним «Шмідт», веде бої з російськими загарбниками між Авдіївкою та Бахмутом. Це одна з тих ділянок смуги оборони на Донеччині, де від початку повномасштабного вторгнення рф наші воїни не віддали окупантам жодного метра української землі.
Свою військову кар’єру «Шмідт» розпочав ще в чотирнадцятому році. Спочатку служив у добробаті, потім — у 81-й окремій аеромобільній бригаді. В ті роки він воював як на Луганському, так і на Донецькому напрямках. Тоді й зазнав кількох контузій і поранень, які не просто не зламали козака, а додали йому сил і твердості духу в боротьбі з окупантом.
З Авдіївської промзони в курсанти
У десанті Максим зарекомендував себе як спритний, упевнений у собі та відважний воїн. Однак головною несподіванкою в тогочасному житті та військовій службі для юнака став той факт, що рішення про навчання на офіцера за нього прийняло командування підрозділу…
У шістнадцятому році воїн тільки-но вийшов на ротацію з усім відомої Авдіївської «промки». Хлопця одразу викликав на бесіду до себе заступник командира тактичної групи й наказав терміново їхати у відрядження до Одеси, аби скласти іспити на вступ до військового вишу.
— «Знаю, чув ти вагаєшся — вчитися чи ні! Ми тут порадились і… вирішили за тебе. Солдат ти хороший, офіцером мусиш стати ще кращим!» — пригадав лейтенант ту бесіду з офіцером. — Тож, на наступні чотири роки Військова академія стала для мене рідною домівкою.
Після закінчення військового навчального закладу повернутися на службу до десантно-штурмових військ у молодого офіцера не вийшло. Завадив осколок від поранення, що був у спині та іноді спричиняв значний біль. Тому піхота взяла його під своє крило. Тож офіцерську службу розпочав у бригаді охорони Генерального штабу ЗС України на посаді командира взводу.
І тут доля знову вирішила за нього
Офіцер згадує, що до початку повномасштабного вторгнення в нього іноді з’являлися думки полишити військову службу та шукати своє призначення в цивільному житті. Він навіть розпочав проходити медичний огляд щодо звільнення з лав ЗСУ. Однак і тут доля вирішила за нього.
— 24 лютого я вже не сумнівався — армія це моє! — сміється офіцер. — Почав рватися на передову, де найважче, де нестерпно, аби бити окупантів, рвався в розвідники. В цій справі розуміюся добре з часів АТО, з військового вишу. Командував взводом у дні оборони Києва на Васильківському напрямку. Там наші частини й підрозділи використовували різні тактики бою із застосуванням груп швидкого реагування, груп резерву тощо, — пригадує Максим.
Усе це молодий офіцер бачив на власні очі, відчув на собі. Також як досвідчений воїн аналізував та узагальнював новий неоціненний досвід і робив правильні висновки для себе й свого особового складу.
…Ми ж не російські горе-вояки
Сьогодні лейтенант «Шмідт» — командир штурмової роти окремого штурмового полку, який веде бої з окупантами неподалік від Бахмута, на Горлівському напрямку. «Ротним» Максим служить лише кілька місяців. Однак обійнявши цю посаду, офіцер відразу добре та надійно організував оборону довіреного йому опорного пункту. Для цього рота «Шмідта» зайняла тактично вигідні висоти та обладнала на них вогневі точки. Найчастіше загарбники тут навіть не ризикують іти на штурм чи в наступ, аби не загинути ще далеко на підході до цих позицій.
— Через особливості рельєфу місцевості їхній «арті» не вдається накрити наші позиції. Снаряди та міни летять мимо, — каже офіцер. — Тому вони лише намагаються «кошмарити» нас за допомогою безпілотників із ВОГами, іноді снайпери дошкуляють. Та хлопці в мене бойові, вправні, винахідливі. Воюють не відучора. Ми вчасно виявляємо ці снайперські гнізда, дрони, щедро глушимо їх із мінометів, гранатометів чи «стрілкотні», за найменшої небезпеки перечікуємо в надійних укриттях. Усе що досі вдалося досягнути «оркам» тут — це знищити дві старенькі волонтерські машини. Життя і здоров’я кожного солдата — це наша сила, наш головний скарб, ми ж не російські горе-вояки, тому сильно не засмутилися. Впевнений, що після перемоги все відбудуємо і заживемо під мирним небом у прекрасній, квітучій, сучасній Україні… без окупантів.
Фото Андрій Агєєв
