Тут навчають офіцерів для воєнної та космічної розвідки, радіоелектронної та кіберборотьби, інформаційного протиборства, захисту інформації та безпілотних систем. Інститут є унікальним тим, що…
Володимир Шевченко. Бізнесмен, власник мережі кав’ярень Veterano Coffee Київ, чоловік і батько, поет, а нині — солдат ЗСУ, навідник кулемета в окремій десантно-штурмовій бригаді.
У мирному житті Володимир багато робить для популяризації української культури, зокрема пропонував філіжанку кави за вивчений вірш Тараса Шевченка. Але все це довелося відкласти 24 лютого.
Коли він розповідає про бої, очі його темніють. Загалом, про свою участь у боях розповідає стримано.
— Війна 2014-2015 років то, на мою думку, була репетиція. То була оборонна, окопна війна. І противник застосовував мінімальний арсенал із того, що застосовує тепер. Зараз радикально відрізняється все — рівень вогневого враження, кількість залучених сил і засобів, особового складу. Повномасштабна війна, — зауважує Володимир.
— Зараз у соціальних мережах розповсюджують ролики, як десантники атакують позиції росіян на броньованих автівках. Ти в такому брав участь?
— Так. Був російський укріпрайон, з даних розвідки ми знали, що там розташоване. І ми пішли в лобову атаку. П’ять машин вийшли в поле, розвернулися в ланцюг бойовим порядком і, поливаючи вогнем із кулеметів, рвонули вперед, не даючи росіянам підійняти голову. При цьому насипали з усього, що є — підствольників, гранатометів. Наблизились, зав’язали стрілецький бій, нас намагалися накрити артою, ми відійшли, але потім взяли позицію.
— Що ти при цьому відчував?
— Чесно? Було страшно, дико страшно. Під вогнем противника пройшли десь кілометр, причому одразу потрапили під щільний артилерійський обстріл, дуже швидкі прильоти. Але недарма кажуть, що найстрашніше — це очікування атаки. Пам’ятаю, як чекали годинами, навіть днями. Вигораєш, потім треба знову налаштовуватися, і так по колу, це виснажливо психологічно. Товариші так само, не думаю, що в когось інша реакція, всі бояться, перегорають. А з іншого боку, очікування — це не бій, ніхто не загине, не пораниться.
У том бою загинув мій товариш, майже відразу, поряд зі мною. Оце єдине, що запам’яталося. А далі ми просто працювали.
— Що найбільше врізалось у пам’ять?
— За ці місяці стільки всього відбулося, що не можу згадати щось конкретне. Пам’ятаю, коли росіяни розбили всі наведені переправи через Інгулець, ми переправлялися на гумових човнах. 4 людини в човні, під постійними обстрілами. Ширина річки метрів 70–100, по нас постійно стріляли міномети, артилерія, місцевість постійно «крилася». Розумієш, якщо зараз човник перекинеться, то, найімовірніше, не випливеш, бо на тобі «розгрузка», РПСка, зброя, каска. І 4 людини в човні з боєкомплектом, кулеметами, він уже завантажений, а ще й бахкає.
Від берега до «передка» треба було пройти ще кілька кілометрів. Звідти багато хто вийшов з контузіями, дуже сильний був артилерійський вогонь. Артилерія, міномети, танки по нас працювали. Мінімально на 500 метрів підходили росіяни, працювали танковою парою по нас, це було максимально неприємно. Але ми вистояли і згодом пішли вперед.
У той же день, коли ми цю переправу робили, росіяни били з усього, що в них було. Човни посікло, і навіть ця можливість переправи була знищена. На той час наша рота там залишилась узагалі днів на 10, було завдання з утримання точки. Мене в той день контузило трохи й товариші мене вивели вбрід на інший берег. З одного берега Інгульця шикувалися медики, з іншого — ми ланцюжком, і, тримаючи один одного за руки, переходили по коліно у воді. Понтонні переправи регулярно розбивали, понтонери їх латали, потім із цим стало простіше, вони зробили насипні переправи й зробили їх досить багато. А на початку їх було всього три.
— Чим запам’яталися визволені території?
— Ми заходили в ті села, які вони залишали. Зрозуміло, що самі вони нічого не залишали, ми їх додушували. Напівоточення, підводили артилерію, і у них був вибір — або відійти, або бути знищеними. На Херсонському напрямку вони обрали відходити. З одного боку, гарно, а з іншого — погано, бо ми би більше набили ворожої техніки, особового складу… На півдні бувало так, що села були залишені: вчора росіяни ще є, а на ранок вони вийшли. І ми заходимо. Зустрічали нас у цілому позитивно. Але треба розуміти, що проукраїнське населення намагається виїхати відразу, свідомо залишаються ті, в кого взагалі немає ніяких варіантів. Одна родина, що нас зустрічала, намагалася виїхати, потрапила під обстріл, змушена були пересидіти. Багато з тих, хто залишається — чекав на прихід «руского міра». А в цілому позитивно. З відвертими колаборантами справ мати не доводилось.
— А щодо «руского ленд-лізу»?
— У лісосмузі ми одного разу знайшли навалені «олівці» до «Градів». Ми викликали туди саперів, вони перевірили все на наявність мін чи пасток. Треба бути дуже уважним, бо повністю ніколи не можеш бути впевнений, поки не вивезеш усе. Бійці нашого підрозділу знаходили мінометні склади, 152-мм снаряди.
— Як відчувається контраст між «передком» та умовним тилом?
— Коли ми вийшли з одного з бойових виходів, а він був важкий, ми поверталися легковою машиною з товаришем, заїхали в село, зупинилися біля магазину, пішли за покупками. В мене було дивне відчуття, бо ми щойно вирвалися з нереального пекла, взагалі не були певні, що вийдемо звідти, бо дуже сильно обстрілювали… І тут потрапляємо у якийсь умовно мирний світ. Дивне відчуття, дуже сильний контраст. Ми скинули із себе всю броню, сіли просто на асфальті й пили холодну колу. Були трохи дезорієнтовані, що відбувається й де ми. Це запам’яталося.
Фото з архіву Володимира Шевченка
