У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
Успіх контрнаступу ЗСУ в Харківській області багато в чому відбувся й завдяки інженерним підрозділам: саме вони наводили, де потрібно було, переправи, проводили розмінування, доставляли боєкомплект та допомагали евакуйовувати поранених. Про те, як працювали військові інженери, нашому кореспондентові розповів один з офіцерів Командування Сил підтримки ЗСУ.
Про бої під Харковом він розповідає стримано, але за цією стриманістю відчувається і гордість за своїх побратимів, професіоналізм і впевненість.
— Під Харковом основним завданням інженерів було наведення понтонно-мостових переправ для пропуску наших підрозділів під час контрнаступу, — відзначив представник Командування Сил підтримки ЗСУ. — Цікавого нічого особливо не було — звичайна робота. Я був організатором наведення переправ під вогнем противника. Понтонерам доводилося працювати по-різному, противник постійно вів візуальну розвідку за допомогою БПЛА й міг коригувати в реальному часі вогонь артилерії, вживати інших заходів задля зриву виконання наших завдань. Нас під час роботи прикривали наші артилеристи, іноді піхота. Загалом із поставленим завданням понтонери справились, але, на жаль, не без утрат. Основною складністю були постійний вогневий вплив противника, візуальне спостереження. Лупили окупанти всім — від мінометів до «Градів». Ті, хто нас прикривали, вступали в безпосередній вогневий контакт.
— У який спосіб вам вдалося виконати завдання?
— Передусім було ретельне планування, продумували все до дрібниць і налагоджували тісну взаємодію з тими підрозділами, для яких наводили переправу. Коли стоять терміни, всі під них підв’язані. Піхоті, що йтиме вперед, треба належним чином організувати взаємодію — з підрозділами РЕБ, з артилерією. Артилерія має почати працювати, коли піхотні підрозділи вийдуть на певний рубіж. Відповідно, ми знаємо, коли повинні переміститись понтонно-мостові підрозділи, врахувати час на ведення інженерної розвідки, наведення переправи, утримання її, організацію комендантської служби на переправах.
— Усе це, як я розумію, відбувалося під вогнем противника?
— Так. Під вогневим впливом противника живучість переправи становила не більше як дві години. А іноді під час нашого висування до водної перешкоди противник завдавав вогневого ураження по наших понтонерах, ще до того, як підрозділи вийшли в район наведення. В цих умовах велику роль відіграє психологічний фактор особового складу. Інколи доводилось переносити терміни. Коли обстановка потребувала внесення поправок в організацію взаємодії, це вимагало мого безпосереднього втручання на місці виконання завдань, тому я часто був із підрозділами. Коли не було можливості навести понтонно-мостові переправи, ми облаштовували десантні переправи на ПТСах (плавучий транспортер самохідний. — Ред.) для доставки на протилежний берег людей і боєкомплекту, продовольства, медикаментів, здійснювали евакуацію поранених із протилежного берега на наш.
Найважчим було бачити, як гинуть люди, як дістають поранення. Розумієш, що доведеться з цим жити.
Взагалі важко було, коли противник виявляв переправні засоби, міг коригувати вогонь із БПЛА та на підході уразити. Ми маскувалися й розосереджувалися. Можу сказати, що наш особовий склад — молодці, вдень і вночі виконували завдання з ризиком для життя.
— Після того, як було виконано завдання на Харківщині, де ви працювали?
— Я брав участь в організації виконання завдань інженерної підтримки на південному напрямку. Організовував наведення понтонно-мостових переправ через річку Інгулець.
Починалось усе з наведення переправ для розвитку успіху на плацдармі, тому що він був ще маленький і займав невелику територію. Щоб його розширити, необхідно було переправити на протилежний берег річки танки, загальновійськові підрозділи, пізніше артилерію. Перша гусенична техніка переходила вбрід, а решта переміщалася на плацдарм по наведених переправах. Розвідку броду та району наведення переправ проводили інженерні підрозділи. Вони зробили навіть більше, ніж на них покладалось. Наводили переправи навіть у тих районах, де за технічними вимогами не могли б. Переправи наводили здебільшого вранці, починаючи з 3-ї години, й уже зі світанком вони функціонували. Залежно від характеристик річки в цьому районі наведення переправ займало в середньому 1,5 години.
Але навести переправу — це одне, а створити відповідні умови, щоб пройшла техніка — зовсім інше завдання. Противник часто застосовував навіть високоточну зброю для ураження переправ, часто підсвічувались безпілотниками для цілевказання, потім вони навіть вихвалялись, виставляли відео в інтернеті, як вони це роблять. Противник зносив усі наявні мости, мінував під’їзди в місцях, зручних для переправи. Але ми розуміли, що все в наших руках, і знову відновлювали ці переправи. Засипали вирви, облаштовували з’їзди, виїзди. Працювали всі підрозділи. Всі розуміли, якщо якась складова не працюватиме, то ми не зможемо виконати своє завдання. Потім ті переправи з мостів плавно перетворювались у дамби, які засипали щебенем, організовувалось обладнання гідротехнічних споруд, клалися пропускні труби для води, й уже живучість таких дамб значно збільшувалась.
— Які завдання доводилось виконувати, окрім наведення переправ?
— Інженери — люди широкого профілю. Вони ніколи не сидять склавши рук, під час підготовки, під час та після ведення бойових дій є завдання — від інженерної розвідки до розмінування.
На південному напрямку дуже часто противник застосовував засоби дистанційного мінування, особливо ввечері, коли видимість обмежена. Ворог широко використовує протипіхотні міни, «сюрпризи», поєднує протитанкові загородження з протипіхотними та фугасами. Цим нехтувати не треба, адже від цього залежить життя наших побратимів та цивільних людей.
