Водночас 27 листопада сирійські опозиційні сили розпочали масштабний наступ на війська Башара аль-Асада у провінції Алеппо в Сирії. Сирійські повстанці…
10 березня поточного року щасливі Анатолій та Аліна повернулися додому з РАГСу. Врешті-решт їхня мрія здійснилася — вони одружилися. Молодята поставили на святковий стіл торт, вкотре подивилися одне на одного закоханими очима. Приготували пляшку шампанського та вже були готові вислухати такі важливі й проникливі вітальні слова напуття з вуст батьків жениха, але святкову атмосферу перервав телефонний дзвінок: «Пане штурмане, з Днем весілля вас, але вам треба негайно прибути на борт, ми отримали бойове завдання й невдовзі виходимо в море…» —поінформував свого командира один із членів екіпажу судна. І, попри весілля, лейтенант Анатолій Шульга пішов виконувати чергове розпорядження командування.
Зіпсоване весілля
Звісно, що не в такий спосіб молодята планували відсвяткувати своє весілля. Вони заслужили на справжнє свято й з радісними почуттями готувалися до нього. Заяву про вступ до шлюбу подали ще в мирний час. Замовили ресторан, запросили на весілля рідних і друзів. Але урочисте святкування великої події скасувала війна. Не судилося їм відзначити перший день спільного життя й навіть і в такій скромній домашній обстановці, в оточенні лише батьків жениха…
Так, це сталося все через широкомасштабну війну, підступно розв’язану путінською росією, яка на своєму шляху безжалісно руйнує наші життя, долі, плани…
Подумки молоде подружжя все ж таке розраховує відсвяткувати початок свого сімейного життя в більш святковій атмосфері. Щоправда, лише після нашої перемоги над російським агресором. А нині в начальника бойової частини штурманської та зв’язку одного із суден ВМС України лейтенанта Шульги план один — наполегливо наближати день цієї довгоочікуваної перемоги.
— Годі й казати, зруйнувала війна наші плани на весілля. А коли в перший же день після реєстрації шлюбу я сказав своїй дружині, що виходжу в море, вона, звичайно, засмутилася. Але, що вдієш. Знала, за кого та в який важкий воєнний час виходить заміж, — сказав Анатолій.
Лейтенант з дитинства марив морем
Офіцер родом із Запоріжжя, з дитинства марив морем. Здавалося б, де море й де Запоріжжя — індустріальний центр країни?! Але Анатолій пояснює, що хлопчиськом часто відпочивав у Криму та на узбережжі Азовського моря, де в нині тимчасово окупованому росіянами Бердянську служив його батько.
— А ще я з трьох років ходив у басейн. Завзято займався стрибками у воду, демонстрував непогані результати та подавав надії. Тобто були варіанти щодо продовження спортивної кар’єри. Але я мріяв стати саме військовим морським офіцером. Чому? По-перше, полюбив море, що зазвичай асоціювалося в мене з романтикою. А по-друге, мій батько проходив строкову службу саме на флоті в Криму. Пам’ятаю, візьму сімейний альбом, перегортую сторінки і як дійду до світлин, де він зображений у безкозирці та тільнику, то а ж дух захоплює! — згадав морський офіцер.
Батьки не наполягали на тому, аби він обрав саме такий нелегкий шлях, але й не відмовляти молодшого сина від цього кроку не стали. Та й сенсу в цьому не було. За характером він рішучий і цілеспрямований: сказав — зробив!
Навесні 2014 року багато хто був переляканий подіями, пов’язаними із тимчасовою анексією Криму та початком бойових дій на сході України. Дехто з батьків злякався й став відмовляти своїх дітей від вступу до військових навчальних закладів. Було зробила спробу порекомендувати своєму синові піти цивільним шляхом і мати Анатолія — Світлана Михайлівна, але 15-річний юнак лише відмахнувся й продовжував шукати новини щодо набору на навчання до Військово-морського ліцею. Врешті-решт він з радістю дізнався, що заклад передислоковується із Севастополя до Одеси, а відтак — черговому набору бути! І вже влітку 2014 року юнак на крок став ближче до своєї мети, розпочавши навчання в ліцеї.
Відтоді про подальші плани щодо вибору професії у хлопця годі було й перепитувати. Вони читалися в його життєрадісних, блискучих очах. Як і мріяв, за два роки Анатолій став курсантом Інституту військово-морських сил Національного університету «Одеська морська академія», який закінчив у грудні 2021 року — за кілька місяців до початку широкомасштабної війни.
Шульга-старший волів бути морпіхом, а строкову служив на флоті
Колись приклад батька — в минулому старшини трюмно-котельної команди електромеханічної бойової частини — вплинув на вибір сина стати військовим моряком. Нині ж батько із сином, так би мовити, помінялися місцями.
— Синок у нас по-доброму настирливий. Сказав, що навчатиметься на морського офіцера й свого слова дотримався. У 2014 році він вступив до ліцею. Рік ми з дружиною провели без нього в Запоріжжі. А потім якось сіли, порадилися й вирішили їхати теж до Одеси — бути ближче до свого молодшого. Старший син Сергій мешкає та працює металургом у Дніпрі. Як кажуть, нічого нас більше не тримало. Окрім того, я теж вирішив повернутися до війська та, беручи приклад із сина, знов одягнути морський однострій, — розповів помічник командира однієї із частин ВМС із матеріально-технічного забезпечення майстер-старшина Анатолій Шульга.
Так, сина назвали на честь батька. Відтепер вони вже не просто тезки, а й представники військової династії. А загалом, як-то кажуть, старший Шульга на службі не новачок. Йому вже понад 50 років. Він вже бувала, загартована багаторічним армійським досвідом людина. Свого часу влітку 1987-го навіть намагався вступити до Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища.
— Чого саме туди? Відповідь проста — на той час там функціонував факультет морської піхоти. А я був дитиною свого часу, яка виховувалася на таких відомих радянських кінострічках про «чорних беретів», як «Одиночне плавання» та «Хід у відповідь». Хотілося бути схожим на головних героїв тих гостросюжетних фільмів. Був молодий, кров вирувала. Добре це чи погано, але так сталося, що стати курсантом цього вишу мені не судилося. І восени того ж року я потрапив на строкову службу на флот в одну із бригад радіоелектронної розвідки спеціального призначення, — поділився спогадами старший Шульга.
Утім, у морфлоті він на тривалий час не затримався. Моряк Анатолій все ж таки хотів стати професійним військовим, а тому вже за пів року знов спробував вступити до військового вишу — і цього разу вже вдало, ставши курсантом Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища, де свого часу навчався його старший брат Валерій.
Щоправда, цей виш Анатолій Васильович так і не закінчив, підвело здоров’я. Але він все одно не здався, не опустив руки, розмірковуючи, що якщо вже й не судилося стати офіцером, все одне буду військовим. І за наполегливість йому відплатилося. Він вступив до школи прапорщиків, яку успішно закінчив за спеціальністю «командир зенітної самохідної установки».
Життя випробувало його на міцність. Обіймаючи різноманітні посади, доводилося нести службу в різних регіонах України, а також в охопленому міжнаціональною ворожнечею тоді ще радянському Закавказзі. А звільнився Анатолій Шульга-старший у званні старшого прапорщика в 1998 році з посади старшини батареї Навчального центру ППО Сухопутних військ.
— Частина розформовувалася. Та й взагалі розпочалося масштабне скорочення Українського війська. Тож їхати кудись на рік та чекати на нове розформування не було ані здоров’я, ані бажання. Тим більш, що в Запоріжжі було своє житло. Відтак я став цивільною людиною та тривалий час працював начальником зміни інкасації одного із банків, — згадав майстер-старшина.
Він тоді вже був одружений. А з майбутньою дружиною Світланою познайомився випадково влітку 1989 року, коли перебував у короткочасній відпустці в рідному Запоріжжі та повертався з пляжу на річці Дніпро.
За рік відсвяткували весілля й відтоді вже майже 33 роки вони йдуть по життю разом.
До слова, Світлана Михайлівна нині теж має безпосередній стосунок до вітчизняного флоту. Переїхавши у 2015 році разом із чоловіком до Одеси, вона працевлаштувалася молодшою медсестрою до Інституту військово-морських сил — того самого, де впродовж понад п’ять років навчався її син Анатолій.
А ще жінка стійко переносила випробування, пов’язані з небезпечними відрядженнями свого чоловіка на «гарячий» схід. Починаючи з 2017 року майстер-старшина тричі виконував завдання в районі проведення АТО/ООС. Зокрема, одного разу й упродовж довготривалих дев’яти місяців. Але завжди повертався додому живим і здоровим, що, за словами Світлани Михайлівни, для неї — найголовніше.
Важке випробування війною
Так, випробування загартовують. Але якби хотілося їй, люблячій матері й дружині, та мільйонам українців, аби ці, що тривають роками, випробування війною, врешті-решт скінчилися й в Україну повернувся мир.
Не можна сказати, що 23 лютого Світлана Михайлівна була зовсім спокійна. Погані передчуття переслідували. Адже кремлівський диктатор путін вже майже напряму погрожував війною. Але все ж таки хотілося сподіватися, що все обійдеться, і та війна, що увірвалася в Україну у 2014 році, не перетвориться на таке широкомасштабне лихо.
Вона помилилася… На жаль, ми всі помилилися…
А де та як зустріли початок широкомасштабного російського вторгнення батько та син Шульга? За словами Анатолія-старшого, у ніч на 24 лютого їх підняли за тривогою, і він перебував на командному пункті частини.
— Бойову тривогу оголосили за пів години до опівночі 23 лютого. Я тоді перебував на чергуванні. А в перші хвилини 24-го наше судно вже вийшло в море. Було дуже важко спостерігати за всією цією ситуацією: ми бачили велику кількість російських кораблів і усвідомлювали ворожу перевагу в силах і засобах над нами. Але добре розуміли, що за нами — наше українське чорноморське узбережжя з його життєво важливими об’єктами інфраструктури, які нам треба охороняти. Попри підступність віроломного російського вторгнення, наш екіпаж не розгубився. Ми постійно маневрували та проводили розвідку. І навіть з метою недопущення наближення противника до наших територіальних вод вели в його бік вогонь. А повернулися до пункту базування вже за три дні — 27 лютого, — поділився власними спогадами лейтенант Шульга.
За словами морського офіцера, на початку розгортання бойових дій у морі рашисти почували себе дуже вільно та були впевнені у своїй невразливості й безкарності. Вони підходили до нашого узбережжя досить близько, але з часом запалу в них суттєво поменшало. Добре попрацювала наша берегова артилерія, чимало ворожих кораблів були вражені протикорабельними ракетами. Також усім добре відомо, куди пішов і їхній сумнозвісний крейсер «москва». І вже тривалий час українські військові моряки навіть не спостерігають на своїх радарах ворожих кораблів. Як кажуть, малюнок війни в морі змінився, та аж ніяк не на користь ворога. Відтепер здебільшого він вимушений ховатися від грізної української зброї у своїх пунктах базування, а не «господарювати», як було раніше, в морі.
І в цьому, зокрема, є заслуга й командира бойової частини штурманської та зв’язку одного з військово-морських суден лейтенанта Шульги. До початку повномасштабної російської агресії лише понад місяць минуло, як він закінчив військово-морський інститут і, як кажуть, потрапив з корабля не на бал, а на війну.
— Це стало для мене й шоком, і важким випробуванням. Часу на офіцерське становлення й розкачування не було. Як кажуть, одразу в бій. Добре, що в мене у виші були досвідчені викладачі, які багато чого навчили. Щиро дякую й командиру судна та командиру БЧ-2, які також швидко допомогли увійти в курс справ. Так, особливо на початку було страшно. Але коли ти добре усвідомлюєш, що за тобою твої рідні, близькі, твоя земля, страх починає відступати. Адже ти добре усвідомлюєш своє завдання та знаєш, кого й що тобі доручено захищати, — замислено висловився молодий морський офіцер.
Його офіцерське становлення триває на жорстокій, кривавій і нещадній війні, де молоді лейтенанти одразу стають досвідченими командирами. За цей час екіпаж лейтенанта Шульги знищив дві крилаті ракети типу «Калібр» та два бойові безпілотні літальні апарати. І це саме під час його бойового чергування з ПЗРК була збита одна з ворожих повітряних цілей, а Анатолій тоді виконував функції навідника.
Сміливо, по-бойовому зухвало діяло в морі невелике судно, де несе службу лейтенант Шульга й тоді, коли під час здійснення розвідки на відстані близько 10 кілометрів від нього з’явилися два великі рашистські кораблі. Вони було спробували підійти до наших моряків ближче та, так би мовити, взяти на абордаж. Але не так сталося, як гадалося. Український катер добре маневрував і ні на милю не дозволив наблизитися ворогу.
Офіцерська служба в лейтенанта Шульги тільки розпочалася, й розпочалася вона на війні. У складі одного з дивізіонів несе сьогодні службу і його батько — помічник командира з матеріально-технічного забезпечення майстер-старшина Шульга-старший. А вдома, тримаючи кулаки та надаючи медичну допомогу курсантам, їх завжди чекає турботлива мати й дружина — Світлана Михайлівна. Ось така військова династія народилася. Такою є сьогодні родина Шульги, де навіть жінка має стосунок до вітчизняного флоту, а чоловіки самовіддано боронять нашу рідну землю і наше синє та найкрасивіше море!
