Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Одного разу, переміщаючись у прифронтовій зоні так званим армійським автостопом (це коли їдеш від одного до іншого блокпосту військовим транспортом, у який тебе підсаджують бійці, які чергують на цьому пункті. — Авт.), мені випала нагода поспілкуватись із представником цікавої професії — авторемонтником.
Під час війни важливість їхньої роботи доволі висока, адже без справної техніки сьогодні ніхто не воює. Крім того, на ремонтно-відновлювальні підрозділи покладені особливі завдання — евакуація з поля бою пошкоджених машин, серед яких значна частина — це залишені ворогом трофейні.
Того разу в необхідному мені напрямку рухався перефарбований у захисний колір і заляпаний грязюкою воєнних доріг невеликий жвавий «течик» (так називають родину мікроавтобусів Volkswagen Transporter. — Авт.) Через хороші технічні характеристики й простоту в обслуговуванні ці «бусики», особливо четвертого покоління Т4 та ще й з дизельним двигуном, дуже популярні не лише в комерційній діяльності, українці їх широко застосовують на фронті для перевезення людей і невеликих вантажів. Волонтери купують їх за кордоном і відправляють до частин і підрозділів, а ті вірно служать нашій армії. Два десятки кілометрів по дорозі, від якої під час війни залишилась лише назва й напрямок, довелось долати саме таким транспортом.
За кермом «течика», який підібрав мене на блокпосту того разу, сидів міцний серйозний чоловік. Він сказав, що прямує в необхідному мені напрямку, але по дорозі маємо зупинитись на певний час. За кілька кілометрів від блокпосту в армійського тягача, який з його підрозділу, сталась поломка, і боєць везе необхідні запчастини й інструменти, щоб за можливості полагодити техніку прямо в польових умовах.
Під час нашої розмови чоловік, який назвався Віталієм, розповів, що служить в ремонтно-відновлювальному підрозділі одного зі з’єднань, яке на той час діяло на Херсонському напрямку. У них на оснащенні стоять ще радянські тягачі МАЗ-537. Їх доводиться застосовувати для транспортування важкої бронетехніки. І МАЗи ці — доволі ненадійні.
«Переважна більшість наших МАЗів — майже мої ровесники, — якось сумно пожартував Віталій (а на вигляд йому було десь близько п’ятдесяти років. — Авт.). — Хлопці мене називають „Пустіком“, я усе життя з машинами, дуже люблю цю справу, працював і на гірничо-збагачувальних підприємствах Криворіжчини, і в сільгосппідприємствах Херсонської області… Автопарк, гараж — це моє, — продовжував чоловік, міцно тримаючи кермо й уважно вдивляючись в сутінки і дощ, які супроводжували нас дорогою. Осі і зараз в армії довелось служити там, де можу найбільшу користь принести, і це я вважаю — правильно», — продовжував він.
У його розмові відчувалась впевненість людини, яка має чималий життєвий досвід і займається тією справою, в якій є професіоналом. На вигляд Віталій був високим, міцним (майже кремезним) чоловіком з трохи стомленою відкритою усмішкою. Про таких людей говорять, що на їхніх плечах тримається світ, адже якою важкою і марудною не була б робота — її роблять ось такі хлопці.
Можна навіть не сумніватись, що в розповідях Віталія про службу й завдання, які доводиться виконувати його підрозділу, немає жодних перебільшень і прикрас — усе відбувалось саме так, як про це розказав «Пустік».
— У наступ нам, ремонтникам, доводиться йти разом з піхотою, — розповідає чоловік, — трапляється, що просто на полі бою лагодимо техніку, яка зупинилась. Бувало, заходять наші в село, йде ворожий обстріл, а беха (БМП-2. — Авт.) заглухла й не їде далі. Ми її мотолигою (МТ-ЛБ. — багатоцільовий бронетранспортер-тягач. — Авт.) підчепили, хоч вона й трохи легша, але в провулок затягнули й за п’ятнадцять-двадцять хвилин БМП далі пішла в наступ. Таке часто буває. У нас техніка ще радянська, хоч і часто ламається, але в ремонті проста, для того хто на цьому розуміється, має відповідні запчастини й інструменти, — продовжив Віталій.
— Я ось у «течику» вожу цілий ящик різних ключів, інструментальних головок і викруток, як пересувна майстерня, — жартує «Пустік». — У дорозі буває все, і комусь допомогу надавати доводиться, бо часто на узбіччях стоїть наш брат військовий — зламалось авто, і викрутити чи зняти щось із залишеної розбитою техніки можна, — продовжує Віталій.
Дійсно, проблема із забезпеченням українських підрозділів якісним і справним легким автотранспортом є доволі гострою. Машина реально на передовій у бойових діях є «розхідним матеріалом». Легковики, пікапи, позашляховики «живуть» на війні дуже недовго, інколи навіть не дні, а всього години. В соціальних мережах часто можна зустріти повідомлення, що тому чи іншому підрозділю терміново потрібний транспорт. Його масово женуть із-за кордону волонтери, але дуже часто такі авто мають поганий технічний стан, та й сама експлуатація в бойових умовах призводить до поломок і несправностей.
Тому таке «військове» авто на узбіччі — явище звичне для прифронтових територій. А різні СТО в містах і селах поблизу зони бойових дій у буквальному розумінні працюють на війну, ремонтуючи здебільшого лише таку автомобільну техніку наших вояків.
До речі, на власному досвіді переконався, що більшість військових, хто їде повз таку зламану машину, обов’язково зупиняться й поцікавляться, чим допомогти. Добре, коли поломку може усунути прямо на місці хтось такий, як Віталій, який до того ж матиме в своєму вантажі необхідні інструменти й навіть запчастини.
Та й розповідаючи про «щось викрутити чи зняти з розбитої техніки», «Пустік» мав на увазі доволі розповсюджене явище, яке є на щойно звільнених територіях. Ворог, втікаючи від наших військ, залишає за собою велику кількість різної розбитої й понівеченої техніки, як військової, так і цивільної.
Дуже часто буває, що в таких уламках автомобілів залишаються доволі цінні запчастини. Тож розбиті авто часто стають «донорами» для ремонту інших машин. Кожний гвинтик, кожна шайбочка може коли-не-коли знадобитись. Тут усі це розуміють, і при нагоді «викручують і знімають», не вважаючи це чимось поганим. Це одна з реальностей війни…
— У наступ ми йдемо зразу ж слідом за танками і «піхотою» (механізовані і штурмові підрозділи. — Авт.) ще й тому, що потрібно якнайшвидше витягти з поля бою «трофеї» — покинуту ворожу техніку, — розповів Віталій. — росіяни знають, що ми «полюємо» на їхнє озброєння, і якщо кидають його, то зразу ж намагаються вогнем знищити, щоб нам не дісталось. Тому ми такі машини буквально під вогнем витягаємо на безпечні відстані. Вже потім його ремонтуємо, відновлюємо і передаємо в підрозділи нашого з’єднання, — говорить чоловік. — На початку вересня під час звільнення Високопілля на Херсонщині ми витягли півтора десятки різних російських БМП. На деяких стояли найновіші зразки оснащення й апаратури. За місяць-два більшу частину з них ми силами підрозділу відремонтували і передали нашим батальйонам. «Трофейні» танки, «саушки» (самохідні артилерійські установки. — Авт.) відправляємо вже на спеціалізовані підприємства, і витягаємо їх дещо згодом, як наступ іде далі. Вантажимо їх на спеціальні платформи і тягачами веземо в тил. Нашій армії потрібна бронетехніка, і росіяни налагодили нами «ленд-ліз», — жартує Віталій.
— Був випадок, коли наші саме звільняли село Потьомкіне на півночі Херсонщини, — згадує «Пустік». — Нам повідомили, що в полі неподалік околиці населеного пункту стоїть майже ціла ворожа БМП-2 з порваною «гусянкою». Найцікавіше, що на ній, за словами розвідників, стояв новітній російський бойовий модуль «Бережок» — трофей доволі цінний.
— Ледь почало темніти, — продовжує Віталій, — ми вирішили витягти цю «беху». Взяли КЕТ-Л (евакуаційний тягач. — Авт.) на базі КРаЗа і з лісосмуги під’їхали до БМП. В операції брали участь я, наш ротний — капітан, мій товариш — солдат, розвідник із батальйону, який заходив у Потьомкіне й комбат цього підрозділу. Зупинившись перед «бехою», ми, ремонтники, почали чіпляти її на буксир до КЕТ-Ла, а інші намагались закинути на кузов порвані гусениці, але тут росіяни «підвісили» над нами освітлювальну міну, — згадує чоловік.
— Вже за декілька секунд неподалік «прийшов» пакет із «Града» (РСЗВ БМ-21 «Град». — Авт.) Тягти «беху» в такій ситуації — самогубство, — згадує боєць. — Ми просто на повному ходу КРаЗом звідти втікали якнайдалі. Позаду нас росіяни «насипали» зі своїх РСЗВ прямо по несправній бойовій машині, були навіть декілька прямих влучань. Від них «беха» загорілась і почав детонувати боєкомплект.
Лише наступного вечора, коли наступ наших військ пішов далі на південь, ми під’їхали до цієї бойової машини, з якої залишився обгорілий понівечений корпус, — продовжує Віталій. — На жаль, і бойовий модуль «Бережок» на ній не стояв, розвідник помилився. Тож «затрофеїли» ми з цієї «бехи» лише розірвану «гусянку», буває й таке«, — філософськи підсумовує чоловік.
Щодо нового російського озброєння, то його бійці цього з’єднання «натрофеїли» під час звільнення селища Архангельське. За населений пункт декілька тижнів точились запеклі бої, і коли українські військові вже взяли його під контроль, то захопили майже два десятки російських бронетранспортерів. Були і БТР-82 (модернізований бронетранспортер з новою баштою з 30-мм гарматою 2А72. — Авт.).
— Були зовсім «нульові бетери», у яких навіть заводські пломби на «лючках» стояли, — згадує «Пустік». — Їх просто кинули росіяни й утекли. Більше десятка цих бронетранспортерів ми за тиждень поставили «на колесо», і вони вже служать Україні. Я не пам’ятаю точної кількості одиниць, але це й не важливо, ми — ремонтники, намагаємось, щоб кожна відбита у ворога машина стала справною і воювала проти нього.
Коли ми доїхали до зламаного тягача, майже зовсім стемніло й посильнішав осінній дощ. «Пустік» і ще один його товариш-ремонтник, який чекав нас на місці, а також двоє бійців, які становлять екіпаж МАЗ-537, почали щось терміново лагодити біля ваговоза. З «течика» час від часу вони щось носили: ключі-викрутки, гумові прокладки, гайки і патрубки, але за двадцять хвилин, «пчихнувши» кілька разів, МАЗ завівся і випустив з вихлопної труби хмару їдкого диму.
Віталій легко вскочив на водійське сидіння мікроавтобусу і завів його теж. На моє запитання чи все полагодили, він відповів, що до їхньої бази за два десятки кілометрів тягач дійде, хоч і платформа-причіп, на якій возять танки, наразі без гальм, щось з гідравлікою. Але йтимуть «порожняком», тож по-маленьку-по-тихеньку дотягнуть і в полі не ночуватимуть…
