Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Його арт, міцний, як українська арта. Його роботи стали символами боротьби за Україну. А образи на стільки ж міцні, як незламний український дух. Нікіта Тітов, український художник, творець digital-малюнків, які розповідають про Україну й українців настільки ж голосно і яскраво, впевнено та непереможно, як і дії ЗСУ.
Нікіта Тітов — художник, ілюстратор, плакатист, театральний художник, digital-художник. Народився в Естонії, закінчив художньо-графічний факультет Харківського педагогічного університету. Тривалий час жив у Харкові. Згодом переїхав до Києва. Наразі живе і працює в місті Івано-Франківськ. Є автором серії оборонних гербів українських міст, роботи «Втомився — будь, як «Азовсталь» та низки інших патріотичних зображень, які заполонили простір соціальних мереж.
— У ніч із 23 на 24 лютого ви гуляли нічним Харковом. Що тоді відчували? Був внутрішній натяк на те, що ось-ось це трапиться?
— Перед тим, як поїхати до Харкова, я точно знав, що напад неминучий. Єдине, як і більшість людей, не уявляв, коли це буде. Ще восени прийшло усвідомлення, що це трапиться, але не хотілося вірити. Напередодні я придбав квиток, щоби поїхати в Харків до друзів і вирішити питання на попередньому місці роботи в літературному музеї. У мене ще мама запитувала, чи не боюся я, що поїду, а в цей момент розпочнеться війна? Я ж відповів, що навряд це трапиться сьогодні…
— Кажете знали, що широкомасштабне вторгнення відбудеться. Відчували це інтуїтивно?
— З 2013-2014 років мене оточують люди, яким Україна небайдужа. Це активісти, волонтери, військові. Про те, що такий наступ можливий, у наших колах обговорювалося давно. Коли росія визнала так звані лнр та днр, стало зрозуміло — це початок.
— Давайте повернемося до Харкова…
— Харків був такий, як завжди: красивий, освітлений та безлюдний, бо я завжди гуляв у ночі. Було відчуття тривоги через те, що на вулицях міста перебувало багато поліцейських, озброєних автоматами, і їх було набагато більше, ніж зазвичай. Тож відчувалося, що щось насувається.
— Коли прийшло усвідомлення, що почалося широкомасштабне вторгнення, якими були перші думки і в що вони трансформувалися згодом?
— Ми з подругою повернулися з прогулянки о третій ночі. Вона лягла спати, а я курив і думав, не міг заснути. Десь близько п’ятої ранку почув вибухи. Одразу розбудив її зі словами — війна! Хоч я знав, що це, можливо, але усе ж був шокований, усвідомити було важко. Насправді й зараз це складно прийняти, бо все, що вони роблять, поза межами людського розуміння. Це дичина і злочин! Справи в Харкові треба було завершити і у цей же час у Києві залишалася мама, яка не так давно в столиці. Відтак перше, що я вирішив зробити, дістатися до матері, заспокоїти її і думати що робити далі. Що стосується творчості, ще перед вторгненням я робив багато плакатів, це була серія оборонних символів міст.
Через них, прямою метафорою, хотів показати ворогам, що якщо вони сюди зайдуть, то отримають потужну відсіч. На День Соборності також робив плакат — зобразив українців, які тримаються за руки, але вже озброєні. Він став доволі знаковим. Також разом із ЗСУ, фондом «Повернись живим» та компанією bigmedia.ua зробили борди під назвою «4.5.0.», які мали на меті зміцнити віру в ЗСУ.
— Більше чи менше почали працювати після 24 лютого?
— Останні роки я малював щодня, так було й після 24 лютого. Єдине, що змінилося — теми. Сьогодні уся моя творчість виключно про ті події, які відбуваються в країні прямо зараз.
— Що спонукає до створення образів, робіт?
— Перший мій плакат («Країна народжується») з’явився у 2013 році на початку грудня. Перебуваючи на Майдані відчув, що країна більше ніколи не буде такою, якою була раніше. Що люди, які на майдані, назад не підуть. Вже у грудні було відчуття, що Україна на порозі величезних змін. І тоді зробив свою першу роботу. Це був спосіб, за допомогою якого висловив свої думки. Тільки не словами, а в образах. Через роботи я розповідаю про те, що відчуваю, про що думаю. Тому кожна з них не результат натхнення, а продовження моїх думок.
— Доволі часто говорять, що ваш арт настільки ж міцний, як українська артилерія…
— Я не можу порівняти свою роботу з тією, яку кожен день роблять хлопці й дівчата із ЗСУ. Бо їхня робота дуже потужна і важлива, але водночас небезпечна, пов’язана з щоденним героїзмом і втратами. Мені набагато простіше. Я не в армії, через хворобу, тому все, що залишається, це робити те, що можу. Якщо хтось вважає, що це та робота, яка може підтримати — для мене це важливі слова. Через творчість передаю свою віру в Україну й людей, які її боронять. Зараз війна зачепила всіх українців і всі ми потребуємо, час від часу, певної підтримки. І якщо мої роботи вселяють надію, це добре, бо намагаюся транслювати світло і віру.
— Чи є ілюстрації, особливі для вас?
— Не можу сказати, що та чи інша робота краща за іншу. Кожна з них, це мій щоденник, у якому відображаю, те, що відчуваю кожен день. І виділити якісь із них не можу. Це фіксація конкретної думки, яка народилася в конкретний день. Чи то вона болюча, чи то радісна. Дійсно, є роботи, які більше розповсюдилися в Інтернеті, здобули більшу кількість відгуків, але одну з-поміж інших, я не виокремлюю.
— Ваші роботи масово поширюють у соцмережах, коментують, використовують як «аватарки», вони заполонили Інтернет. А як поза межами мережі вдається нести думку у світ?
— Є сторінка у Фейсбук, на якій я отримую набагато більше перегядів, ніж на будь-яких виставках. Хоча для цього нічого не роблю, крім того, що просто намалював і виклав. Просуванням та піаром не займаюся. Щодо виставок, то більшість із них мають вуличний формат, я ніяк не пов’язаний із кураторами та галереями. Мені подобається формат вуличних виставок, коли роботи може побачити будь-хто та будь-коли. Це важливіше, ніж демонструвати роботи у виставковому центрі!
— Є відчуття гордості за те, що ваші роботи стали свого роду зброєю в інформаційній війні?
— Я пишаюся тим, що до мене звертаються, аби використати мої роботи під час акцій та демонстрацій у різних куточках світу. Я дійсно пишаюся не так популярністю моїх робіт, як тим, що багато людей відчувають те, що і я. Це для мене важливіше! Пишаюся тим, що нас багато, ми думаємо однаково і віримо в перемогу!
