Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
До 24 лютого Петро Нагорний був заступником начальника управління -начальником відділу з питань фізичної культури та спорту управління у справах молоді та спорту Рівненської обласної державної адміністрації. Він — суддя міжнародної категорії зі спортивної боротьби та тренер з греко-римської боротьби. Але через російське вторгнення йому, як і багатьом українцям, довелося взяти до рук зброю та стати військовим. Зараз він — командир взводу окремої десантно-штурмової бригади. Лейтенант Петро Нагорний (позивний «Спорт») разом зі своїм підрозділом виконує бойові завдання із захисту нашої країни на південному напрямку.
У день російського широкомасштабного вторгнення Петро був у Миколаєві. З 22 лютого там якраз відбувалися змагання з боротьби, на яких він був суддею.
— Місто стривожилося. Було чути вибухи. Виїхати було проблематично. В обід 25 лютого вдалося знайти автобус, який прямував до Львова. Шалені затори на дорогах, відсутність дизпалива, люди з дітьми у розпачі, зруйнована від обстрілів дорога… — пригадує Петро.
— Після двох діб у дорозі я нарешті дістався дому. Пару днів приходив в себе, не міг повірити, що в XXI столітті в Україні триває широкомасштабна війна. Вже другого березня я прибув за місцем проживання у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки у місті Костопіль. Я — офіцер запасу, і перебував на військовому обліку. Пройшов медичний огляд, залишив свої контакти, — розповідає він.
Тоді Петро отримав відповідь — «Чекайте, ми вам зателефонуємо, коли буде потреба в офіцерах…»
— Я відчував потребу захищати свою Батьківщину на передовій. Тому погодив заяву в голови Рівненської ОДА Віталія Коваля про увільнення від посади на період служби в ЗСУ, — пояснює Петро. — Знайомі, друзі, колеги по роботі, спортсмени та тренери з Рівненської області та України підтримують мене, допомагають нашому підрозділу. За це я їм дуже вдячний.
— Чому саме десантно-штурмова бригада? Пропозицій від військового комісара було декілька, але я для себе вирішив, що служитиму в ДШВ. Я і на військовій кафедрі навчався за спеціальністю «Бойове застосування аеромобільних з’єднань, військових частин». Всі ми знаємо, що служба в ДШВ це непросто, але я легких шляхів не шукаю, у мене і вид спорту непростий — боротьба. В моїй бригаді проходять службу багато хороших спортсменів, зокрема і мої друзі та колеги. Серед них був і наш спортсмен, вихованець Костопільської школи боротьби, член збірної команди України та колега по збірній Олімпійського чемпіона Жана Беленюка, майстер спорту України з греко-римської боротьби Віталій Ставський. Він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно. Загинув, захищаючи Україну та Луганський аеропорт, — з сумом згадує Петро.
На початку травня йому зателефонували з військкомату. А наступного дня Петро вже був у військовій частині у Львові. Впродовж певного часу пройшов курси підготовки на полігонах ДШВ.
— З нами правда і Бог. Ось, наприклад, пару днів тому два відділення мого взводу йшли в дозорі. На підході до села перша машина екіпажу підірвалася на міні. Слава Богу, броньований автомобіль «Козак» все витримав. Екіпаж з 9 осіб, всі лишилися живі. Після ретельного огляду сапери виявили більше ніж сотню мін, — розповідає лейтенант Нагорний. — Зі взводом мені пощастило. Сподіваюся, що і їм зі мною. Я людина проста, відкрита, дружня, комунікабельна. У моєму взводі всі хлопці віком від 25 до 40 років. Наш штурмовий підрозділ налічує понад трьох десятків бійців. Усі мають велике бажання знищувати агресорів та захищати Україну.
Петро пройшов навчання для десантників у Великій Британії за стандартами НАТО.
— Навчання у складі підрозділу тривало трохи більше ніж місяць. Це було корисно, цікаво і водночас важко. І це при тому, що я перебуваю у добрій фізичній формі. Ми вивчали вогневу підготовку, техніку і озброєння, медицину та багато іншого. Найсерйозніша увага приділялась різноманітним тактичним діям. Це дії під час швидкого штурму, бої в будівлях і населених пунктах, бойові дії в окопах, взяття під контроль і зачистка територій, оборона тощо. Нас навчали відмінні інструктори на найсучасніших базах. Усе навчання відбувалося в умовах, максимально наближених до реальних. Цілий день в русі і виконанні завдань. Підйом щоранку о п’ятій і до вечора тренування. Всі ми набули чимало корисних навичок і вмінь. На 50 українських військовослужбовців приходилося 15 інструкторів. Кожному приділяли увагу та час, для багатьох мобілізованих хлопців це був неоціненний досвід і на завершенні курсу було очевидно, як ми всі додали в підготовці. Найбільше ми працювали з інструкторами з Канади. Вони реально круті хлопці з великим бойовим досвідом.
Про бойові завдання Петро особливо розповідати не хоче, каже, що дуже багато завдань потребують режиму тиші.
— Війна — це тяжко. Через втрати побратимів, найкращих наших хлопців, наших патріотів. Хотілося б, щоб втрат не було, але, на жаль, це війна… Тут часто артобстріли. Наш взвод разом з іншими підрозділами брав участь в операції зі звільнення Херсонської області. Коли бачиш вдячні погляди людей звільненого селища, з’являються сльози радості і в них, і в нас, — каже захисник.
— Буває складно. Наприклад, коли росіян кидають сотнями. Їхнє керівництво не замислюється про кількість втрат. Під час одного з боїв кількісний склад окупантів був практично в десять разів більший за нас.
Згадуючи про сім’ю, Петро каже, що його рідні, звісно, дуже хвилюються. Особливо, коли нема зв’язку.
— Буває не має можливості відписати навіть одне повідомлення, що живий, здоровий, що все добре — розповідає він. — Але нічого. Ми не втомимось, допоки не виженемо цю погань з нашої землі. Дуже вдячний дружині, дітям та батькам за постійну підтримку та віру в мене та в ЗСУ. Я дуже хочу, щоб наші діти жили в незалежній Україні… І вже після нашої перемоги поїдемо з сім’єю на відпочинок. Не виключаю, що продовжу службу в ЗСУ. Також збираюся скласти іспити та отримати найвищу міжнародну суддівську категорію 1С, щоб судити Олімпійські Ігри.
