Навчально-науковий інститут фізичної культури та спортивно-оздоровчих технологій є структурним підрозділом Національного університету оборони України, який проводить підготовку курсантів, для подальшої служби на посадах…
Військовому психологу Анастасії Тєрєшиній нині важко згадати, що було в неї у житті до війни. Із пам’яті стерлось «до». Залишилось тільки те, що «після». Цій вродливій дівчині лише 25, але їй вже довелось пережити чимало: обстріли Маріуполя, виживання у бункері «Азовсталі» і п’ять місяців полону…
«Якщо буде грати чужий гімн, я на лінійку не піду»
Настя родом із Донеччини. Її батько – шахтар, мати – служила в госпіталі. Саме вони змалечку привили їй величезну любов до України. Коли почалась війна, вона закінчувала 11-й клас. Перед останнім дзвоником дівчина підійшла до батьків і сказала: «Якщо буде грати чужий гімн, я на лінійку не піду».
Смілива, принципова – такою вона була завжди. Уже згодом, будучи в полоні, вона чомусь згадувала той день. А ще – свій 16-й день народження, коли вся родина була разом. Батьки подарували їй тоді принтер, про який вона так давно мріяла, і величезного м’якого ведмедя із запискою: «Це для тебе… Ми тебе любимо»… Ці спогади так гріли їй душу, коли вона була в біді…
Коли почалась війна, родина стала допомагати військовим. Мама готувала вареники для захисників, які охороняли їхнє містечко. Настя їй допомагала.
– Ми багато спілкувались з військовими. Я бачила, як виснажує їх війна. Ніколи не забуду біль, яким поділився зі мною один із поранених захисників: «Я не можу спати cпокійно, здається, я звик жити під обстрілами. Тиша мене вбиває». Саме тоді я спіймала себе на думці, що хочу стати психологом, – розповідає дівчина.
Уже згодом, після закінчення Запорізького національного університету і військової кафедри, Настя одягла однострій і офіцерські погони. Її першим місцем служби став Маріупольський госпіталь.
У день народження батька Настя ледь не загинула
З початку широкомасштабного вторгнення госпіталь був переповнений. Психологія відійшла на другий план. Анастасія допомагала медсестрам: годувала важкопоранених, робила їм перев’язки.
16 березня – у день народження її батька – Настя ледь не загинула.
– Я проводила обхід пацієнтів. Стояла біля вікна. Раптом мене покликав колега. Я виходжу – і буквально за дві хвилини приліт. Я була за пів кроку до смерті. Після цього я повірила в долю. Я не пам’ятаю, чи встигла привітати батька, проте тепер той день можна вважати і моїм днем народження також. Помирати було зарано. У Бога явно ще плани на мене, – говорить Настя.
Щодня перед очима дівчини було безліч поранених: військових, цивільних. Особливо боляче було дивитись на покалічених діток.
– Привезли до нас маленьких братика та сестричку, які постраждали під обстрілами. За їхнє життя лікарі боролись до останнього. Дівчинку не вдалось врятувати, – згадує Настя. – Ніколи не забуду той відчай. Від горя плакали усі…
Ситуація в місті загострювалась. Почали евакуювати поранених та цивільних, а також медперсонал. У Насті на «Азовсталі» залишились друзі, тому вона попросила командира направити її саме туди.
Маріуполь у руїнах, люди готували їжу у дворах. Медикаментів та знеболювальних не вистачало. Поранених ставало все більше. Місць не було для всіх – розміщували їх на підлозі. Дівчата різали простирадла, щоб перев’язувати рани пораненим.
Мама її благала йти звідти, на що дівчина їй відповіла: «Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
«Я – офіцер, складала присягу на вірність Україні. Тут дуже багато поранених. Я не можу їх кинути. Я знала, на що йшла».
«Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти в полоні»
– Ми до останнього чекали на підмогу. Коли отримали наказ здаватися, відчули відчай, адже готові були стояти до останнього. Але наказ є наказ. Спочатку вивезли важкопоранених, згодом медперсонал. Пам’ятаю, йшов дощ, ми стоїмо і чекаємо. Емоційне виснаження було надто сильним.
Не страшно було померти на «Азовсталі», страшно було померти у полоні, – зізнається дівчина. – Пам’ятаю, як ми йшли колонами. Перед мостом один із військових почав говорити українською. Десь у глибині душі в мене промайнула надія: «Може, це все ж таки наші?». Ні…
У Насті забрали речі, документи та єдиний талісман, який оберігав її до останнього, – каблучку з надписом «Спаси и сохрани», яку хрещена подарувала на день народження.
У Насті окупанти забрали речі, документи та єдиний талісман – каблучку з надписом «Спаси и сохрани».
«Ідітє по мосту і нє сварачивайте – все замініровано», – наказав окупант.
– Колона автобусів. Біля кожного – у балаклавах військові. Ми йшли по цій «алеї сорому», як ми її назвали згодом, а вони вигукували зневажливі слова. Я намагалась не слухати. Проте з мого погляду було видно, що я відчуваю до ворога, – зізнається дівчина. – Я повторювала собі: «Ми здались за наказом. Значить, так треба». Тієї миті я дуже пишалась, що я українка, неймовірна лють і сила переповнювали мене…
В автобусі по дорозі в колонію щоразу, коли дівчата починали перемовлятися одна з одною, один із окупантів демонстративно пересмикував затвор автомата, намагаючись їх залякати. Проте після всього пережитого в Маріуполі їм уже не було страшно…
Дієта «по-оленівськи» та ворожіння на перемогу
…Оленівка. Жіноча камера. Усі військовополонені. У кожної своя історія. Якість їхнього життя часом залежала від конвоїрів: одні дозволяли і митися, і виходити на прогулянку. Інші – ні.
– У камері ми розпочинали день зі слів: «З добрим ранком, моя Україно!». Потім розповідали один одному сни. Якщо хтось із дівчат починав плакати, заспокоювали всі гуртом. А ще – робили карти. Ні, не для гри – для ворожіння… На перемогу, – усміхається дівчина.
У камері ми розпочинали день зі слів: «З добрим ранком, моя Україно!».
Настя згадує, що в Оленівці їжа була жахливою: пшеничка, ячка з рибою без солі – і так щодня. Проте хліб був на диво смачний. Їм і рятувались. З такою дієтою «по-оленівськи» вона схудла на 10 кг.
«Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні»
День за днем минали довгі п’ять місяців полону. Згодом дівчат перевезли на росію.
– Коли нас привезли на обмін, я побачила військового з білим прапором. З нашого боку поки не було нікого. Ми виходимо і за звичкою тримаємо руки за спиною, голову опустили донизу, як нас привчили. А чоловік з прапором каже: «Дівчата, ви ж не ув’язнені. Вище голову – ви в Україні». Це були найкращі слова, які я почула за останні місяці свого життя, проте я розуміла: поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано, – розповідає Настя. – Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!
«Поки моє прізвище у списку звільнених не пролунало, радіти зарано. Аж раптом: «Тєрєшина…». І все… І сльози щастя. Я вільна!»
Дівчина зізнається, що досі не вірить, що жахіття, які влаштувала їй доля, вже позаду. Щодня вона чекає звістки з полону від друзів. Досі не відпускає відчай.
На моє прохання розповісти про свою мрію і про те, як вона святкуватиме День перемоги, дівчина відповіла так: «Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».
«Перемогу зустріну з родиною. У мене їх тепер дві – батьки і ті, з ким ми пройшли пекло «Азовсталі».
Буде великий стіл. Лунатимуть українські пісні й сміх. І будуть сльози, але тільки від щастя…».
