«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Карелія і Соловецькі острови
У ХІ столітті на території Карелії, невелика частина якої нині входить до складу Фінляндії, а основна – окупована росією, мешкали три групи племен: карели – на захід і північ від Ладозького озера, весь (вепси), які жили між Ладозьким та Онезьким озерами й саами (лопарі), які населяли середню та північну частину Карелії.
Соловецькі острови (назва «Соловки» походить від саамського Suollek — «острови») в Білому морі, на схід від Карельського півострова, до того, як хтось там оселився, були відомі серед саамів, які використовували їх як могильники.
Згодом на півдні Карелії з’явилися слов’яни-втікачі. Вони бігли у глухі північні місця від утисків бояр та духовенства. Нові землі приваблювали їх багатими рибними ловами, лісом та хутровим звіром. А найголовніше – тут вони були вільні від данини князю і ратної справи. Рибалки і мисливці з Новгорода заселили карельське узбережжя Білого моря вже в ХІІ столітті. Наступними прийшли ченці. Новгородець Савватій (Sabbatius)та карел Герман у 1429 році усамітнилися на островах. Згодом до них приєднався Зосима, який до того жив у багатій родині біля Кижів на Онезькому озері. Одного разу він вирішив присвятити решту свого життя
чернецтву і роздав усе, що мав, бідним. Саме Зосима у 1436 році заснував монастир на Соловецьких островах.
Новгородська республіка
Часом відокремлення Великого Новгорода від держави з центром у Києві вважається 1136 рік, коли місцеве віче отримало право самостійно запрошувати князя на престол. Хоча Новгород найчастіше виступав союзником Києва в міжкнязівських війнах. А найбільшу загрозу новгородській незалежності становили володимиро-суздальські (пізніше – московські) князі. Так, у 1170 році, відразу після взяття Києва військами Андрія Боголюбського та його союзників, суздальці здійснили похід на Новгород, в якому перебував Роман Мстиславич, син вигнаного з Києва князя. Новгородцям вдалося виграти оборонну битву і відстояти свою незалежність, противник зазнав величезних втрат. Не досягла Новгородщини і монгольська навала – на цій землі знайшли порятунок чимало біженців з Південної Русі.
На піку своєї могутності Новгородська держава простягалася на півночі до Білого моря, а на сході поширювалася аж за Уральські гори. Грошовою одиницею була Новгородська гривня. Держава мала розгалужені торговельні зв’язки у рамках Ганзейської унії купців вільних німецьких міст.
Новгородщина була сформована як союз багатьох племен, якими керували місцеві старійшини. У складі новгородського війська ці племена мали свої власні підрозділи. Також з підвладних племен новгородські феодали збирали данину. Карели і вепси платили данину переважно хутром, яке високо цінували на новгородському ринку й охоче купували іноземні купці.
На цьому влада новгородців над залежними територіями й обмежувалася. Так, у XII – XIII століттях у Карелії не було ніякої новгородської влади і новгородських військових сил. До XIII століття не застосовувалося жодних заходів для насадження християнства.
З середини XII до середини XV століть Новгород 26 разів воював зі Швецією та 11 разів із Ливонським орденом. Цим скористалася московія, яка поступово анексувала Новгородщину в період з 1456 до 1478 року.
Соловецьке повстання
Аж до окупації Новгородської республіки московією у 1478 році правлячі єпископи обиралися тут через жереб, іноді у процедурі обрання брало участь віче, після чого зазвичай отримували грамоту від Київських митрополитів.
Після підпорядкування Новгородщини московським митрополитам єдиними острівцями давньої традиції залишалися монастирі, що мали ставропігійний статус. Одним із таких був Соловецький монастир, що був обнесений оборонною гранітною стіною і отримав право на безмитну торгівлю сіллю. Завдяки зразковій господарській діяльності ігумена Пилипа в XVI столітті монастир став найбагатшим промисловим і культурним центром північного Помор’я. Володіння монастиря (а це фактично все узбережжя Білого моря) перетворилися на «державу в державі».
На початку XVII століття Соловецький монастир перетворився ще й на важливий військовий форпост для боротьби зі шведською експансією.
Монастир був добре укріплений і озброєний, його насельники (425 осіб на 1657 рік) володіли військовими навичками. Також обитель мала запаси їжі на випадок облоги. Але біда на Соловки прийшла не зі Швеції, а з москви. Після того, як у монастирі відмовилися запроваджувати церковну реформу московського патріарха Нікона, собор у москві оголосив усім ченцям анафему, а цар розпорядився конфіскувати вотчини та майно монастиря. Ченці-насельники у
відповідь відмовилися молитися за царя-«ірода».
Згодом до обителі відправили військо з гарматами. З 1668 до 1676 року кілька сотень насельників Спасо-Преображенського Соловецького монастиря чинили збройний опір москалям.
За вісім років виснажливої оборони майже всі захисники монастиря загинули. У живих на момент захоплення монастиря залишалося лише 60 осіб. 28 із них були страчені відразу на місці, зокрема ватажки повстанців – Сашко Васильєв та архімандрит Никанор, ченець Макарій, сотник Самійло, інші – пізніше. Ченців палили вогнем, топили в ополонках, підвішували за
ребра на гаках, четвертували, живцем морозили в морській воді…
«Країна мук і відчаю»
Після придушення Соловецького повстання москва перетворила острови на в’язницю. Тут ув’язнювали учасників різноманітних повстань, зокрема, повстання Степана Разіна, державних діячів, що потрапляли у царську немилість, з кінця XVIII століття також старообрядців та представників різних релігійних сект.
Одними із перших в’язнів-українців були спільники Василя Кочубея й Івана Іскри, які доносили на гетьмана Івана Мазепу – полтавський священник І. Святайло із сином та чернець Никанор. Після 1709 року сюди заслано сподвижників та прихильників гетьмана Мазепи: генерала-осавула Д. Максимовича, сердюцького полковника Я. Покотила, архімандрита Гедеона Одорського, лохвицького протоієрея Івана Рогачевського та інших. У Соловецькому монастирі 1776 року було ув’язнено й останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, де він і помер 1803 року.
З приходом до влади більшовиків 1920 року монастир був ліквідований, цінності реквізовані, проте будівлі колишнього монастиря й надалі використовувалися як місце позбавлення волі. 13 жовтня 1923 року рішенням Ради Народних Комісарів організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих «фабрик смерті» у світовій історії. Значну частину ув’язнених становили так звані політичні – духовенство, офіцери білого руху, колишні дворяни, есери, інтелігенція, зокрема, й українці – учасники визвольних змагань, діячі УНР, вояки та отамани повстанських загонів…
Наприкінці 1930-х у Карелії та на Соловках відбулося три масові розстріли арештантів. Серед загиблих – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі
(Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та інші).
Табір на Соловках – «країна мук і відчаю» – проіснував до листопада 1939
року.
Нещодавно в Національній історичній бібліотеці України відбулися меморіальний захід і презентація книжково-журнальної виставки «Остання адреса Сандармох»: до 85-річчя трагічних подій 1937 року – розстрілів соловецьких в’язнів – українців.
