Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
— Ми з Юрчиком виховували трьох діток – двох синів та донечку, любили життя та один одного, мріяли і завжди вірили у краще… — говорить Ольга Тимусь, дружина героя. — На жаль, клята війна забрала моє серденько…
Майор Юрій Тимусь — військовий льотчик першого класу, інструктор, командир екіпажу МІ-8. Він героїчно загинув 31 березня 2022 року, евакуйовуючи з оточеного Маріуполя з «Азовсталі» важкопоранених українських захисників. Вертоліт російські окупанти збили, коли він уже повертався із блокадного міста. Разом з Юрієм загинули члени його екіпажу Іван Ваховський та Денис Бадіка. Проте офіційно Юрій Тимусь загиблим ще не визнаний, їхні тіла, на жаль, досі перебувають на окупованій території…
Практично кожен виліт — це як гра в рулетку
— Було чимало ситуацій, про які кажуть «у сорочці народився». Практично кожен виліт — це як гра в рулетку, постійний ризик, польоти, перельоти на межі неможливого, обстріли, нічні операції.., — ділиться Ольга Тимусь. — Юра був дійсно досвідченим вертолітником. Миротворчі місії в Ліберії, Конго, постійні ротації в АТО/ООС, чимало надскладних бойових задач. Він із перших днів війни захищав Україну і твердо вірив у нашу перемогу! Завжди хотів усіх врятувати, лиш себе не зміг.
Ольга та Юрій познайомились, коли він ще був лейтенантом, тільки-тільки прийшов служити в частину, тоді ще штурманом. Відтоді йшли по життю разом.
— Він був дуже романтичним! Ще в дитинстві дивився у небо та мріяв літати. Вертоліт завжди був його ластівкою, пташечкою. Він просто марив небом! Після закінчення ХНУПСу одразу пішов служити в рідні Броди, адже родом із невеличкого села, що зовсім поряд. У Юри все виходило і він ніколи не скаржився, як би важко не було. Якщо бути відвертою, я добре розуміла і знала, наскільки небезпечною та відповідальною є його професія. Завжди молилась і просила, щоб Господь оберігав його.
Після розгрому ворожої колони під Києвом Юру нагородили орденом «За мужність»
Коли розпочалась війна, Ольга з дітьми поїхала до родичів, а Юрій — захищати Україну.
— Вони багато літали, виконували бойові завдання, громили і стримували окупантів… Після розгрому ворожої колони під Києвом Юру нагородили орденом «За мужність». Він завжди був добрим, турботливим і позитивним…та після подій на Київщині повернувся додому – змученим, сумним… Тоді за такий короткий час загинуло багато наших вертолітників… Це люди, яких ми чудово знали, дружили…
«Коли Юра загинув, я це одразу відчула…»
Ольга розповідає, що переважно знала, де літав та які бойові завдання виконував її чоловік, він усім ділився з нею. Та про політ у Маріуполь дізналась уже після загибелі коханого…
— Пам’ятаю крайню розмову, його голос був схвильований, але він як завжди заспокоїв мене: «Усе гаразд, не хвилюйся! Я так скучив за вами і сильно люблю, скоро зустрінемось! Бережи себе та дітей! Молись, це зараз найважливіше!» Коли Юрчик загинув, я це відчула, але до кінця не вірила, що з ним це може статись… Думала: «Може поранений? Може в полоні?» Увечері того дня прийшов командир і повідомив цю страшну новину… Те, що ти відчуваєш, коли чуєш, що твого коханого і найріднішої людини у світі більше немає, просто не передати словами… Я розуміла, що Юра ніколи б не відмовився навіть від найскладніших задач, він був надто відданий своїй справі…
Перед польотом у Маріуполь сказав: «Це наш обов’язок!»
— Мені розповіли, що перед вильотом у Маріуполь Юра сказав такі слова — «якщо не ми, то хто», у «хлопців, які перебувають там — теж сім’ї, які чекають на них, це наш обов’язок їм допомогти». Він зовсім не панікував і зробив усе можливе і неможливе, щоб допомогти, але якою ціною…
Того ж вечора Ольга розповіла правду діткам. Вони знають, що їхній тато справжній герой, і на які жертви він пішов, захищаючи кожного з нас…
Він віддав найцінніше заради кожного з нас, заслужив бути гідно похованим
«Врятовані Юрою життя є найкращим свідченням того, що він жив недарма», — додає на останок дружина.
— На жаль, ми досі не попрощались з моїм чоловіком… Чесно? Я розумію, що війна триває, розумію, що є важливіші справи, але я вважаю, що він віддав найцінніше заради України, заради кожного з нас і заслужив бути гідно похованим.
