У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Уночі лютого 2015-го, застрибнувши на броню бронетранспортера, сержант Євген у складі свого підрозділу вирушив на виконання чергового бойового завдання в районі АТО. Подолавши відстань завдовжки близько 20 км, українська колона була вимушена зупинитися через шквальний вогонь ворожої артилерії. Противник підступно й нещадно гатив із «Градів», «Ураганів» та САУ. Майже годину тривало це справжнє пекло. «Тільки б вижити, я ж обіцяв батькам повернутися…» — подумки говорив собі Женя, притиснувшись до крижаної землі.
І він, посічений осколками, вижив, аби повернутися: спочатку додому, а в лютому 2022-го — знов на війну.
З дитинства мріяв стати кухарем
31-річний Євген узагалі дуже цікава людина. За званням він — старший сержант, за посадою — командир стрілецького взводу, за цивільною спеціальністю — шеф-кухар. Після закінчення школи однокласники пішли навчатися хто куди, а наш герой — до професіонального училища морського туристичного сервісу.
— Що поробиш, з дитинства мені дуже подобалося готувати. Крім того, я народився та мешкав на узбережжі Чорного моря. Тож і пішов навчатися на суднового кухаря. Як кажуть, поєднав приємне з корисним. Взагалі, дуже люблю цю професію. Без перебільшення — я нею живу. Але через усім відомі обставини був вимушений до кращих часів залишити свою улюблену справу та замість кухонного ножа взяти до рук зброю, — сказав нинішній комвзводу.
Ще навчаючись в училищі Євген завзято практикувався, працюючи в різноманітних закладах громадського харчування. Щоправда, після закінчення навчального закладу ані в рейс, ані в кафе чи в ресторан він одразу не працевлаштувався, мовляв, спеціальність здобув, а отже, настав час виконати обов’язок перед Батьківщиною.
Служив у Донецьку
За його словами, питання «служити або ні» він навіть не розглядав.
— А як інакше? Батько служив, а я завжди рівнявся на нього. Навесні 2010 року закінчив навчання та відразу, щоб не гаяти часу, пішов на строкову службу, — розповів старший сержант.
Служба була в нього не з легких: пів року наполегливого навчання в «учебці» на Львівщині, а згодом ще пів року служби в бойовій частині Внутрішніх військ у Донецьку.
— Наша частина дислокувалася на околиці міста. А головне її призначення полягало в охороні складів з озброєнням та заводу з виготовлення боєприпасів, вибухових засобів і промислових вибухових речовин. На заводі також тривали роботи щодо утилізації надлишкового майна. Тож ділянка несення служби була дуже відповідальною, — розповів Євген.
Висловлювання «через день на ремінь» — це саме про нього. В такому режимі він ніс службу всі пів року перебування в столиці шахтарського краю: чотири місяці через добу заступав помічником начальника варти та два місяці — черговим роти.
Звісно, що з таким режимом служби особливо не відпочинеш та місто не роздивишся. Щоправда, кілька пам’яток, що й донині вражають старшого сержанта, йому побачити все ж таки довелося. Адже він і сьогодні залюбки розповідає про найсучаснішу «Донбас Арену» та парк кованих фігур, екскурсію куди для нього та його товаришів по службі організувало командування частини.
— Дуже красивий стадіон, який зовні нагадує летючу тарілку. А парк… Це справжній музей просто неба з кованими трояндами та багатьма іншими унікальними скульптурами ковальського мистецтва. Шкода, що вже дев’ятий рік поспіль українці з інших регіонів країни позбавлені можливості побачити ці найкрасивіші пам’ятки архітектури. Але переконаний, що невдовзі Донецьк знову стане доступним для всіх, — поділився враженнями комвзводу.
Став засновником ресторану
Він звільнився зі строкової служби навесні 2011 року у званні молодшого сержанта. Син свого батька не підвів та чесно виконав обов’язок перед Батьківщиною, отримавши медаль «За зразкову військову службу». Здавалося б, що можна збирати валізи та готуватися до рейсу. Але Женя вирішив затриматися на суші.
— Як кажуть, треба було руку набивати та практикуватися щодо приготування різноманітних справ. До того ж і англійську мову, яку я на той час опанував не дуже досконало, треба було підтягнути, аби вільно спілкуватися зі всіма членами екіпажу. Спочатку працевлаштувався в ресторані «Пузата хата» на Дерибасівській. Згодом куховарив ще в декількох закладах громадського харчування. А наприкінці 2013 року відкрив власний бізнес, ставши засновником ресторану японсько-європейської кухні, — згадав старший сержант.
За його словами, на такий крок його навів добрий знайомий, який опікувався юридичними та фінансово-економічними питаннями спільного підприємства. А сам Євген працював шеф-кухарем, займався підбором персоналу та адміністративно-господарською діяльністю. Ресторанні справи, як кажуть, пішли вгору. Заклад став престижним. Кількість відвідувачів постійно збільшувалася. Прибутки та заробітки рестораторів — теж. Євген уже навіть почав забувати про мрію — стати судновим кухарем, повністю сконцентрувавшись на своїй праці та приготуванні все нових і нових вишуканих страв. Але його життя перевернув 2014 рік…
Воював на сході країни
— З одного боку, я отримував велике задоволення від можливості займатися своєю улюбленою справою. Зростав професійно та непогано заробляв. З іншого, в країні відбувалися найдраматичніші процеси, пов’язані з Євромайданом. Я став дедалі більше дивитися та читати новини. А коли росія тимчасово окупувала Крим, терпець, як кажуть, урвався. І 1 квітня 2014 року — на День сміху — мені вже було не до жартів. Не знаю, чи хтось взагалі міг усміхатися та щось тоді святкувати. Особисто я — ні. І свою позицію висловив тим, що саме того дня пішов до військкомату. Тобто за чотири роки після звільнення знов повернувся до війська, — розповів Євген.
Уже в червні він за власним бажанням вирушив на Луганщину та до лютого 2015-го весь час перебував на передовій боротьби з російськими агресорами.
Улітку 2014-го ще не було чіткої лінії розмежування між українськими захисниками та рашистами. Траплялося таке, що впродовж кількох днів села та селища переходили під контроль від одних до інших. А підрозділ Євгена саме й здійснював стабілізаційні дії з визволення населених пунктів від усіляких бандформувань. Неодноразово сержантові доводилося зустрічатися з противником у ближньому бою. І щоразу, заходячи до чергового населеного пункту та завжди тримаючи зброю напоготові, він ретельно прислуховувався до кожного шелесту та уважно придивлявся до будинків і підозрілих предметів.
Його життя часто висіло на волосинці. Приміром, коли його підрозділ потрапив у «котел», утримуючи один із блокпостів на Луганщині. Росіянам вдалося оточити українських захисників, заблокувавши підвезення на їхні позиції води, продуктів та боєприпасів. Для відходу залишався лише один вузький коридор. І з боями під постійними обстрілами зі всіх боків наші воїни все ж таки прорвалися до своїх.
Ніколи не забуде Євген і ту надважку у психологічному й фізичному сенсі ніч лютого 2015-го, коли в складі свого підрозділу потрапив під щільний вогонь артилерії, виконуючи чергове бойове завдання.
— З початком обстрілів мене посікло осколками та викинуло з броні бронетранспортера. Від вибухів снарядів поруч утворилася воронка. І якимось дивом одному з бойових побратимів вдалося втягнути мене туди. Завдяки цьому я, власне, й залишився живий, — розповів старший сержант.
Ще майже годину після цього не вщухала рашистська артилерійська канонада. Згодом, накривши їхні точки, змусив затихнути ворога один із розташованих неподалік українських підрозділів.
Сам Євген усю ніч упродовж близько семи годин пролежав на крижаній землі. І лише на світанку з’явилася можливість евакуювати сержанта до найближчої лікарні.
На щастя, все більш-менш обійшлося. Залишилися невеличкі рубці на нозі та спині, але він вижив і на здатності тримати в руках зброю або кухонний ніж це не відбилося.
Ходив на танкерах і поромах
У лютому 2015-го сержанта перевели на Одещину. А десь за місяць він уже звільнився у зв’язку з оголошенням демобілізації. Як і обіцяв батькам, повернувся живим. І цього разу вже серйозно налаштувався на те, аби піти працювати в море.
— А чого б і ні? Англійську я підтягнув, під час роботи в ресторані у виготовленні різноманітних страв напрактикувався вдосталь. Та й світ хотілося побачити, — поділився думками командир стрілецького взводу.
Того ж 2015 року представники однієї із крюїнгових компаній запросили його на співбесіду. Пообіцяли, що протягом місяця нададуть відповідь. Євген вийшов з офісу, сів за кермо авто, трішки проїхав, а тут — дзвінок, мовляв, чи готові ви вже за кілька днів вирушити в рейс? Шеф-кухар, звісно, здивувався такому швидкому розвиткові подій. Але, ясна річ, погодився.
Надалі ще впродовж семи останніх років він понад десять разів виходив у море. Як розповів судновий шеф-кухар, довелося об’їздити майже всю Європу та Америку. Він ходив і на суховантажах, і на пасажирських та танкерах. А останні три роки працював на данську судноплавну компанію, що здійснює вантажні й пасажирські поромні перевезення.
За цей час Євген одружився. Близько двох років тому в подружжя народилася донька, яку назвали красивим іменем Ніколь. 1 березня її батько вже вкотре мав вилітати на роботу за кордон. Але о четвертій ранку 24 лютого Євгенові зателефонував кум та бойовий побратим, який, власне, й сповістив про початок широкомасштабної війни.
А нині захищає південь України
Жодних думок з приводу виїзду за кордон та працевлаштування на судно він не припускав. Євген за вихованням не міг собі цього дозволити. Квиток на літак залишив удома на столі, а сам одягнув військову форму, взяв тривожну валізу та о восьмій ранку вже був біля військкомату.
Спочатку сержанта призначили старшим стрільцем. Згодом перевели на посаду командира відділення роти охорони одного з районних центрів комплектування. Але моряк весь час волів служити в бойовій частині, подаючи на ім’я командирів відповідні рапорти. Щоправда, командування їх чомусь тривалий час не задовольняло, немов чекаючи на щось.
Як згодом виявилося, офіцери мали рацію. Адже коли влітку почалося формування окремого стрілецького батальйону, саме Євгенові запропонували посаду головного сержанта взводу. Не погодитися з такою пропозицією він не міг і про це, безперечно, не шкодує.
З перших днів перебування в складі новоствореного підрозділу Євген також виконував обов’язки командира взводу, а наприкінці вересня старший сержант обійняв цю посаду й за штатом.
— Довірили офіцерську посаду тому, що маю бойовий досвід служби в АТО. Я взагалі дуже задоволений тим, що служу саме в цій частині. Вона сформована лише з осіб, які добровільно стали на захист України в перші дні широкомасштабного вторгнення рашистів, — сказав Євген.
Уже понад місяць він перебуває на Миколаївщині, несучи службу на другій лінії оборони. Близько тижня довелося попрацювати й на «передку». Тобто підпорядкований йому особовий склад уже обстріляний та знає, як виявляти вразливі місця противника. Та й командир у них грамотний, багато чого може навчити. Приміром, нещодавно під час навчань із відпрацювання штурмових дій саме взвод Євгена було відзначено щодо знищення десантної штурмової групи умовного противника. І невипадково. Адже свого часу в районі АТО він здійснив десятки подібних рейдів у тил противника.
Нині ж думки Євгена переважно зосереджені на тому, як грамотно облаштувати позиції у зв’язку з настанням холодів: аби й солдатам у бліндажах було тепло, й спостережні пости були надійно захищені й замасковані.
— Щонайменше раз на тиждень ми обов’язково відпрацьовуємо навчально-бойові дії на випадок зміни бойової обстановки. Так би мовити, моделюємо різноманітний розвиток подій. Це необхідно. Адже моє завдання як командира — зробити все можливе для недопущення втрат у живій силі, техніці та озброєнні. А з урахуванням того, що ворог майже щодня гатить артилерією, завдає ракетних ударів та обстрілює нас дронами-камікадзе, такі заняття набувають особливої актуальності, — зауважив старший сержант.
Допомагає своєму чоловікові та його бойовим побратимам і дружина Євгена — Катерина, яка з перших днів широкомасштабного російського вторгнення займається волонтерською діяльністю, забезпечуючи необхідними речами й засобами як батальйон, де служить її чоловік, так і інші частини Сил оборони півдня. А щодо віри в перемогу, то вона в Євгена міцна й непохитна.
— Ми не зупинимося, доки не виженемо цих орків з нашої землі. Так налаштований я та всі хлопці з мого взводу й батальйону, — запевнив він.
Фото з власного архіву Євгена
