Чому ворог зосереджується саме тут? На це питання відповів військовий експерт Петро Черник. «Курський напрямок — це питання їхнього (рф — ред.) престижу, тому що от уже…
Капітан медичної служби Олександр Демченко був серед тих, хто тримав оборону на «Азовсталі» у Маріуполі. Рятуючи поранених, наші лікарі робили неможливе, навіть рашисти не вірили, що це реально.
Про участь Олександра в обороні дізнавався наш кореспондент.
— З чого особисто для тебе почалася ця фаза війни?
— Я був у Дніпрі. Для мене все почалося з підйому близько 5-ї години, але, якщо чесно, усю ніч не спав. Збирав речі, бо розумів, що буде потрібно негайно з’явитись у госпіталь для отримання подальших інструкцій, і що більш за все назад до квартири я не повернуся. Напруга була у повітрі, і як тільки з’явилося звернення путіна, я почав діяти. Мені також перетелефонували з інших госпіталів і сказали, що — почалося. Після того я викликав машину і поїхав у госпіталь. За 15 хвилин був на місці. Підняв чергову зміну, повідомив, що відбулося. Я, коли їхав, чув вибухи — прилетіло по нашому аеропорту. Чекав розпорядження командування і подальших інструкцій. Сам я за спеціальністю лікар-анестезіолог, призвався до лав ЗСУ у 2016 році, якраз після закінчення інтернатури Дніпровської національної медичної академії.
Я зателефонував лікарям-анестезіологам Маріуполя, вони мене повідомили, що вже розпочали працювати. Річ у тім, що з Маріуполем мене пов’язують 4 роки життя. Я, коли призвався, служив там у легендарному 61-му військовому мобільному госпіталі, а з весни 2017 року мене було призначено начальником відділення реанімації цього госпіталю.
Нам було повідомлено, що збирають добровольців, які б змогли підсилити штат госпіталю в Маріуполі і готові виконати завдання з порятунку наших військовослужбовців. Те, що це буде саме політ, я здогадувався і раніше, розумів, що по-іншому не доберешся вже. Ми зібрали речі й чекали. Наскільки мені стало потім відомо, екіпажі вертольотів вже літали не один раз. Маючи за плечима серйозний досвід роботи лікаря-анестезіолога в складі 61-го ВМГ, я розумів наскільки життєво необхідна моя допомога.
Перед вильотом розумів, що це, напевне, білет в один кінець і повернення назад вертушкою не буде, це був напевно стрибок без парашута, бо Маріуполь вже був в оточенні на той час.
— Усе ж таки, чому саме ти наважився на політ в один кінець?
— Було розуміння того, що я б хотів, щоб мені прийшли на допомогу, якби я був у оточенні, що хлопцям там несолодко.
Звичайно, я собі якусь картинку малював. Але обстріли 24/7, і працювати в таких умовах — виявилось все ж досить гострим, критичним стресом, коли тебе постійно хочуть вбити. Та все одно я б не змінив свої дії, бо якби мав якийсь шанс врятувати якомога більше хлопців, я б це знову робив. Хлопці бачили нашу підтримку, що лікарі прилетіли, що ми готові працювати, готові стояти під обстрілами. Це було життєво необхідно. Ми летіли різними бортами — розділилися (один анестезіолог і один хірург) на той випадок, якщо один зіб’ють, то щоб хоч інша група вижила.
— Яким чином ви працювали?
— Працювали в складних умовах. Сказати, що врятувати ці життя у тих умовах — це чудо та прояв вищих сил — нічого не сказати. Були унікальні випадки. Так, ми робили переливання крові. Враховуючи, що у нас не було спеціальних розчинів для визначення групи крові, не було самих місткостей, запасу, але було дике бажання врятувати людей, ми виходили з положення по записах у військових квитках, татуїровках. Це були критичні пацієнти, вони би померли без допомоги, при пораненні були втрати крові часто більше ніж 2,5 літра. Наші поранені, з якими ми працювали, всі були виснажені, зневоднені, що також ускладнювало нам роботу. Ми розуміли, якщо ми це спробуємо зробити, то у них є хоч один шанс на виживання, а якщо ні — то 100% смерть. Ми, на скільки я пам’ятаю, десь 5 таких переливань зробили. Перших чотири 10-15 днів поспіль могли спостерігати — ускладнень не було. Вони всі були у свідомості, інтоксикації не було. Всі вони були лежачі, відправлені з госпіталю 16 числа.
— Де саме знаходився ваш госпіталь?
— Ми знаходилися постійно в бункері на «Азовсталі», підлаштованому під госпіталь, там ми обладнали приміщення. Це −2,5 поверху вниз. Бункер, на мій погляд, більш призначений для порятунку від ядерного удару. Там була і вентиляційна шахта, і витяжка, і генератори стаціонарні, але воно все не працювало. Освітлювалося все транспортними генераторами різної потужності на дизпаливі та бензині. Пріоритет був по операційній, у решті приміщення світла було дуже мало. Звичайно, були моменти, коли і генератори виходили з ладу, і пальне закінчувалося, його хлопці приносили, шукали по заводу, там були якісь місткості, з машин зливали, де могли знайти. Розуміли, що запас для госпіталю має бути. Загалом, кількість працівників госпіталю, що були на «Азовсталі», я точно не можу згадати, але це десь 25 людей. Хірурги, анестезіологи та решта персоналу.
— Що для вас було найстрашнішим?
— Найстрашніше було — це масивні удари ворожої авіації. Вони завжди вночі починали вильоти, нам передавалась по рації інформація, що готується масивний авіаудар, ми одягали засоби індивідуального захисту, це бронежилет і шолом, і готувалися. Скільки їх летіло, важко сказати, але дуже багато, вся територія «Азовсталі» перетворювалася на місиво, яке постійно світилося від масивних вибухів. Найстрашніші бомби — це 500-, 1000- та 3000-кілограмові. Вирви, що вони робили — це ями 10-метрової глибини, 20 метрів в діаметрі. Бункер колихало, як човен на воді. Було 3 пробиття території госпіталю, і кожен раз з «200-ми». За розміром у госпіталі мали розміщуватись комфортно понад 100 людей. Зазвичай було 250-300. Коли були масивні обстріли й більше ніж 300 було поранених, госпіталь був переповнений.
Дуже багато людей, стіни постійно «потіли», вологість висока, при кожному серйозному прильоті пилюка сильно підіймалася, видимість практично нульова.
Найстрашніше пробиття було 28 квітня. На нас скинули ФАБ 3000 (тритонна авіабомба. — Ред.). Буквально за 5 секунд до прильоту ми, лікарі, стали між дверима, що виходили з нашої операційної. В момент пробиття я тільки пам’ятаю, що повертаю голову вправо, пам’ятаю темряву, сильний запах пороху, свій політ, як у фільмі, бо в польоті бився об людей і предмети, відлетів метрів на 5-7, врізавшись у бетонний стовп посеред госпіталю. Добре, що з кишені не вилетів ліхтарик, всі почали шукати ліхтарики, вмикати. Я підіймаюся і падаю кілька разів, шум у вухах, дикий запах пороху, щось горить… Розумію, що треба рухатися та на місці лишатись не можна, бо метушня, не зрозуміло, чи буде горіти щось, чи не бахне знову. Полум’я просто пройшло вентиляційними шахтами. Всі 5 поверхів будівлі, що була над нашим бункером, склало, а місце, де у нас їжа зберігалася, завалило. Я зайшов туди, де мешкав, дивлюся — дверей немає. Розумію, що контузія була сильна, шум у вухах, запаморочення, не міг нормально на ногах стояти, підіймався і падав. Хлопці пішли гасити пожежу, діставати людей з харчового відсіку. Піднялась така пилюка, якої ще не було, ми почали задихатись. Маски надягали, хто що міг. Ми розуміли, що якщо не загасимо пожежу, то залишається тільки один вихід — через запасний. З такою кількістю людей це було б жахливо, почалася б давка, можливо, паніка. Та паніки не було, скоординували бригаду з гасіння, пару людей дістали.
Потім у травні було пробиття, прилетів снаряд, як я розумію, бетонобійний, спеціальний. Сам снаряд не розірвався, я не уявляю, що би було, якби розірвався. Він теж привалив певну кількість поранених, які лежали там у 3 яруси. Деяких змогли дістати, а деяких ні, бо вага цих плит колосальна, нереально підняти. Смерть була миттєвою, тіла ми теж не могли дістати, чисто механічно. Враховуючи, що був уже травень місяць, то тіла почали швидко розкладатися, трупна отрута виділялася. А вентиляція і так вже була погана, бо той вихід, де пробили, ми закривали. Над нами висіли постійно квадрокоптери, які кидали точково якісь міни, ВОГи, ми усі вильоти чули. ПТУРи чули, міномети, танки. Спали у кращому випадку 4 години. 24/7 працювали, потік поранених постійний, найбільше під час прориву, 14-15 квітня. Ми з операційної не виходили більше ніж 30 годин. Поранених просто не рахували, їх постійно підвозили. Працювали на 2-3 столи. Поранення були всіх видів. У голову — то найтяжчі. У нас й інструмента для нейрохірургічних операцій не було. Поранені у голову всі були без свідомості. Були й з відкритими черепно-мозковими. Поранення органів черевної порожнини, грудної клітини, ампутації верхніх і нижніх кінцівок, вогнепальні та мінно-вибухові наскрізні, тяжкі опіки. Плюс ті, що дістали поранення раніше, їх теж доставили з міста, бо просто не могли там надати спеціалізовану медичну допомогу, крім першої медичної.
— Було щось, що особливо запам’яталося?
— Запам’ятався один випадок із вдалих оперативних втручань. У пораненого був турнікет накладений на нижню кінцівку, він з ним був близько 14-17 днів, це взагалі немислимо, мені на той час взагалі такі випадки не були відомі. Виконана була ампутація вище коліна, і поранений якимось дивом не помер на фоні того виснаження та інтоксикації.
Пам’ятаю пацієнта з пораненням грудної клітини та нижньої кінцівки. Я йому вводив наркоз, а він все не засинав. Киснем дихав. Лежить такий, і каже, «хлопці, може, вам чимось допомогти?» Ну, критичне виснаження було вже і у нас. Потім був випадок, ще один з багатьох, його, як зараз пам’ятаю. У бійця було поранення кінцівок, верхньої і нижньої, але судини були цілі, правда кістки розтрощені. Йому також було виконано переливання крові, а до цього, поки формувалася група донорів, у нього 2-4 рази зупинялося серце. Я його не відпускав до останнього, перелили, виконали оперативне втручання. Я дуже боявся за його голову, щоб він був повноцінним, щоб кора мозку не померла. Дії були відчайдушні. «Завели» його, прокапали кров, зробили операцію, і потім годинки в 3-4 ночі він почав просинатися, реагувати, відкривати очі, я з ним пробував говорити, він на мене реагував, але ще був заінтубований. Я розумів, що організм виснажений і треба трохи часу на відновлення. Різних препаратів типу норадреналін, атропін, мезотон, прозерін, у нас практично не було або була дуже обмежена кількість. Я його екстубував і в момент кульмінації намагався з ним говорити, щоб він згадав прізвище, ім’я, по батькові. Він згадав. І потім з’ясувалося, що у нього є маленька дитина років 4-5, я йому кажу: не час тобі ще, не час. Я вірю, що він живий… Були поранення в шию, коли шматок шкіри з м’язами знімався повністю від кулі чи осколка, відкриті були судини центральні. І ми оперували, воїни виживали.
Але з кожним разом сил залишалось все менше.
— Якими були останні дні оборони?
— Нам довели, що є наказ зі збереження життя і здоров’я. Нам і справді нічого більше не залишалося. Там нас очікувала тільки смерть, там нею все було просякнуте. Води вже не було, їжа теж закінчувалась, та й БК… Завод відновленню не підлягає. Там такі ями, рови, так все перекопано з металом, плюс різні нерозірвані снаряди. Це зона смерті. Була команда виходити. Медики були розділені на 2 групи. Я виходив 18 травня, перша партія медиків. Чіткого розуміння, що мене очікує і що буде далі, у мене не було, я просто рухався вперед. Я надів тактичні штани, дві футболки і кофту зелену, це все, що у мене було, і так виходив. Два пакети ще взяв. Все моє анестезіологічне майно було знищене.
— У полоні, що було найтяжчим?
— У полоні все було важко. Головне для мене було залишитись таким, як я був, залишитись людиною. Справжнім. Ми знали, що нас чекають, за нас моляться, бо і ми дуже сильно молилися, по-іншому ніяк. До нас інколи доходила якась інформація, що коїться в Україні — хтось там десь щось почує, десь якось дізнається. Централізовано нам постійно крутили агітацію, про їхній наступ та успіхи, тому подібне. Були такі моменти, коли музику просто крутили, хіти 80-х, 90-х. Ми знаходились у цілковитій ізоляції. Мешкали у двоповерхових бараках. Були часи, коли нас там було дуже багато. Перші дні спали на підлозі, фізично просто більше місця не було. Потім нам принесли ліжка, матраци, ковдри. Ми це все позаправляли, постелили й розмістились. Для води стояли дві бочки, які час від часу наповнювала пожежна машина, мабуть, з річки, бо дуже тягнули мулом. Ще й по трубах бігла періодично. Це було в тій самій Оленівці, де потім вибух був. Ми пили або ту, або ту. Спершу тільки річкову брали, потім дізналися, що на першому поверсі теж є, також пили, вона хоч не так смерділа. Годували всякими кашами, в обід рідке давали, і два рази на добу чай, тобто триразове харчування, ну і на кожен прийом по куску хліба. Час на їжу був обмежений. Пам’ятаю, дуже сильно перший хліб, ми ж давно хліба не їли взагалі. Нам дали достатньо непогані куски. Дегідратація у всіх була, виснаження. Я особисто 45 кілограмів втратив, на момент початку боїв моя вага була 110-117 кг. А зараз став на ваги, і коли цифри «опустилися» нижче ніж 80 і продовжили опускатися, збентежився, бо ще трохи й пішла б у мене самого критична анорексія.
— Чим вони цікавились на допитах?
— Були допити, але медиків не били. Їх цікавило — як ми туди потрапили, що і які операції ми там робили, оснащення госпіталю. У них здивування також було, як медики можуть таке у тих умовах зробити. Сісти у вертушку та прилетіти в оточення? Для них це виглядало чимось нереальним. На рахунок тортур щодо їхніх полонених, питали, чи ми не відрізаємо геніталії. Я говорив і то є чиста правда, що ніхто нормальний таким займатись не буде. Ми цим не займалися 100%. Наше завдання рятувати людей, а не знущатися.
— Про обмін ви знали заздалегідь чи це було несподівано?
— Про обмін інформації не було. Там, де нас тримали, немає ніякого централізованого опалення, взагалі. Холода насувались, то чутки ходили, що нас можуть кудись перевести. Це було у вересні. І коли нас повезли, ми всі думали, що нас везуть на наступний етап, кудись на територію росії. Ми до останнього не знали, весь маршрут просиділи із зав’язаними очима і руками. Та потім почули українську мову і зрозуміли, що фактично за 2 хвилини від дому. Це неможливо передати, за весь час тільки про це і думав, мріяв про цей момент і вірив. Момент розуміння того, що ти на вільній українській землі, що ти просто дома. Історичний і такий очікуваний момент у моєму житті. Україна це наша свята земля, наш дім, і до нього ніхто не сміє приходити зі зброєю.
Фото автора та з архіву Олександра Демченка
