На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
П’ять місяців тому українська журналістка Анастасія Блищик поховала коханого. Відомий український військкор, а з початком повномасштабного вторгнення — військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади Олександр Махов загинув під час запеклих боїв за невелике селище Довгеньке, що на Харківщині.
А за три місяці після смерті нареченого Анастасія змінила офісні костюми та мікрофон на український однострій та автомат — наразі дівчина служить в Ізюмському батальйоні ТрО, який пройшов всі кола пекла на цій війні та продовжує боронити Харківщину.
Кореспондентка АрміяInform зустрілася з колегою. Говорили про кохання молодят, життя та загибель Олександра, плани Анастасії після перемоги…
Домовляємося про зустріч біля стели на в’їзді в Ізюм. Я познайомилася з Анастасією Блищик через соціальні мережі. З фото на сторінках у фейсбуці на мене дивилася красива, завжди вишукано одягнена дівчина з неймовірними очима, чарівною усмішкою та «бісеням» у погляді. Тут, на місці зустрічі, з чорного позашляховика виходить тендітна військовослужбовиця в повному обмундируванні, від якої так і віє міцним характером. І погляд — суворий і сумний… «Їй би насолоджуватися життям, прикрашати обгортки журналів, кохати того, з ким її пов’язала доля… Але, що поробиш, війна?» — промайнуло в мене в голові.
Відразу приступаємо до запису інтерв’ю — часу не так багато: Анастасія поспішає в робочих справах. Але як же тяжко нам всім дався цей матеріал — разом сміялися, разом плакали, я підбирала слова, аби зайвий раз не зробити дівчині боляче…
Наші погляди зустрілися — і мене ніби пробило струмом…
Молодята познайомилися в київському офісі одного з українських телеканалів.
— Я йшла коридором, а назустріч мені — Саша. Він щойно повернувся з відрядження з Донбасу. Наші погляди зустрілися — і мене ніби пробило струмом…
У подальшому їх пов’язували лише робочі стосунки, іноді разом пили каву.
А вже за пів року, під час маршу ветеранів на День Незалежності України, 24 серпня 2020 року, коли дівчина робила пряме включення із заходу, вона побачила Олександра в колоні учасників маршу — чоловік брав участь у боях на Донбасі у 2015–2016 роках…
— Він тоді вибіг з колони і поцілував мене в щоку. На запитання, чому він це зробив, Саша відповів, що давно хотів, але не наважувався…
З того моменту пара вирішила бути разом.
— З’їхалися одразу. І знаєш, мене не дратувало в ньому нічого. Ну, на побутовому рівні. Я дивувалася, як це може бути. Виявляється — може. Це просто було кохання. Рада, що пізнала його. Боляче, що все так обірвалося.
«Запам’ятай, 95-та десантно-штурмова бригада»
Коли торік навесні країна-агресор почала стягувати свої війська до кордонів з Україною, Махов часто казав Анастасії, що потрібно готуватися до повномасштабної війни.
— Уже тоді він наголосив, що я повинна бути готовою до того, що рано чи пізно він повернеться у військо, — пригадує дівчина.
За тиждень до повномасштабної війни, коли на сході країни почала загострюватися обстановка, Олександр як військовий кореспондент поїхав у відрядження на Донбас. Тоді ж, у телефонній розмові, він сказав, що це початок того, на що очікували останні 8 років…
— Дзвоник від нього пролунав 24 лютого о 5-й ранку. Так я дізналася, що росія розпочала «спецоперацію» проти України… Того ж дня Саша сказав, що, щойно повернеться до Києва, відразу йде воювати.
І вже ввечері чоловік був у столиці. Ледве торкнувшись їжі, Олександр взяв свій похідний наплічник, який завжди був напоготові, і вирушив до найближчого ТЦК та СП.
— Ми йшли мовчки, трималися за руки — кожен був у своїх думках. Потім я чекала його надворі, а коли він вийшов з будівлі, сказав: «Запам’ятай, 95-та десантно-штурмова бригада». Звідти Сашко вирушив на фронт. Він не хотів гаяти ані секунди, адже на війні щохвилини гинули його побратими…
Перший пост із фронту Махов опублікував у фейсбуці 5 березня:
«Я на Донбасі. Я там, де має бути захисник. На передовій. Разом зі мною найкращі люди цієї держави. Пишаюся бути поруч з ними в одному окопі.
У першу ніч — прийняв перший бій. Руки не забули. Ми готові битися і відвойовувати кожен метр української землі. Це наша країна!»
У подальшому свою сторінку чоловік використовував як щоденник. Тут є і роздуми про війну, життя та смерть, і описи окремих фронтових подій — у притаманній журналісту манері — без цензури, десь із гумором, десь із гіркотою від пережитого… На всіх фото, які супроводжують дописи, попри все, Олександр щиро усміхається…
«Притуляєшся до землі ще сильніше. Намагаєшся рити ногами промерзлу землю, щоб зробити хоч якесь углиблення. Хочеться жити. А кожен маленький пагорбок здається надійним укриттям. Я тепер знаю цей нестерпний звук, коли літак заходить для удару. Смерть — кончена тварюка. Втрачати побратимів, з якими їв один сухпай на двох, — важко. Герої — вмирають. Ми помстимося, браття!»
«Ноші залиті кров’ю. Генеральний штаб сухо повідомляє, що Збройні Сили України тримають оборону і відбивають атаки на нашому напрямку. А я бачу щодня ціну цієї оборони. Я бачу очі й руки воїнів. Речі „двохсотих“. Спалену техніку. Так і є. Тримаємо оборону і відбиваємо атаки. Поруч зі мною найкращі люди. Які тримають і відбивають».
«Це наша земля… РПГ запалює перший будинок. Я короткими валю з кулемета. Заходимо у двір…
Запалюємо другий будинок. Я підбігаю до нашого снайпера. У нього каска з краю прошита навиліт.
— Прикинь, — каже.
Притискаємо ДРГ по вулиці й ведемо бій будинок у будинок.
— Журналіст, тут ох…не місце для «покемона».
Я влітаю в цегляний курник і через дірку в стіні випускаю чергу по під…кому будинку. Молодий командир встає в повний зріст. Кидає гранату.
— Кулеметник, є…ш.
Я знов працюю короткими чергами. Відходжу і притискаюсь спиною до стіни курника. Молодий ставить гранату в підствольник, робить постріл і тут же падає на землю. Я дивлюся йому в обличчя. 200. Тут же прилітає РПГ в курник, до якого я притулився. На мене сиплеться цегла, шифер. На мить мені здається, що мене привалило повністю. Ох…ший встаю в повний зріст. Частина стіни вціліла, я втримав її спиною. Сідаю знов. Решта групи в 5 метрах від мене веде вогонь з-за кута літньої кухні. У відповідь криють щільним вогнем так, що ми не можемо зрушитися. Цокає снайпер. З поля не дає підійти ближче вже їхній кулеметник. Я думаю, шо ситуація мені не подобається. Знайти місце, звідки вести вогонь не можу, змінити позицію не можу, встати не можу. Кажу побратиму поруч.
— Шо будемо робити?
У нього ситуація ще гірше. Його прикривають тільки дерев’яні двері курника, що впали. Якщо орки зрозуміють, що він за ними — п…ць. Танк під’їжджає по вулиці й з десяти метрів розносить будинок, за яким ховається решта групи. Відкатується назад. Дим, все горить. Я намагаюся зрозуміти рівень контузії. Біль у плечі, але крові немає. Дивлюся навкруги. Ми вижили після танка. В диму відкатуємось назад на крок. Намагаємось знести під…ке гніздо з РПГ. Не виходить.
Ніч. Перестрілюємось короткими. Протягом ночі вони пускають дві сигналки. На світанку вулицю накривають з міномета. Чутно гул техніки. В’їжджають по вулиці чотири танки і починають все зносити під нуль. У мене кулемет, автомат, граната. У двох хлопців, що поруч зі мною, і того менше. Уходимо втрьох. У спину стрілкотня, потім авіація, прилітає снаряд від танка. Здається, що побратиму відірвало руку. Але примотуємо все, що є. 300. Я дивлюся на село у вогні. ГРАДами криють околиці. Збираємо рештки групи. Я хочу закурити, але сигарети закінчилися. Ми вистоїмо. Бо це наша земля. Наш дім«.
Багато разів на своїй сторінці Махов звертається і до коханої Анастасії. У такий спосіб, 5 квітня, він зробив і пропозицію «в стилі стендапу», подарувавши замість обручки кільце від гранати.
«Ти найбільше і найпотужніше кохання мого життя! Ти та людина, на яку я можу спиратися у важкий час, і я впевнений, що ми будемо щасливі разом, бо я хочу провести все своє життя поруч із тобою, адже я дуже сильно тебе люблю!»
Серцем відчула місце загибелі коханого
Але не судилося — вже за місяць, 4 травня, життя Олександра обірвалося… Нещодавно Анастасія побувала в Довгенькому…
— Село стерте вщент, там неможливо було вижити… Росіяни їх постійно накривали авіацією, артилерією. А того дня прорвалися і ворожі танки. Один із них поцілив у будинок, де був Сашко. Він якраз перебував на вулиці, намагаючись зв’язатися зі мною. Уламок від снаряда влучив йому в легеню. Він був ще живий, попросив медика, який надавав допомогу, зателефонувати і сказати, що дуже мене кохає. А через півтори хвилини він помер…
Дівчина розповідає, що, проїжджаючи Довгеньким, серцем відчула місце загибелі коханого.
— Ми їхали селом і мій погляд впав на залишки одного з будинків. Я відчула, що це сталося саме там. Перебуваючи всередині, підсвідомо шукала поглядом якусь річ, яка належала Сашкові. Але нічого не знайшла. Тому просто посиділа, поговорила з ним, вчергове розповіла, як сильно його кохаю…
Після перемоги я обов’язково пройдуся з українським прапором Луганськом і на Херсонщину свою теж поїду
Після поховання коханого Настя намагалася жити: працювала, зустрічалася з друзями, але весь цей час почувалася не на своєму місці. За три місяці після загибелі Олександра дівчина надягла однострій військовослужбовця ЗСУ. Минуло ще три тижні навчань — і Анастасія прибула для подальшого проходження служби в Ізюмський батальйон тероборони. Наразі вона виконує обов’язки офіцера зі зв’язків з громадськістю.
— Це неймовірний підрозділ, я маю неймовірних побратимів! Вони до останнього тримали оборону Ізюма — попри нерівні сили, попри відсутність бойового досвіду, попри постійні обстріли росіян! Це люди, чиї імена не будуть вписані в сторінки нашої історії, але я зроблю все, щоб вони стали відомими! Нам потрібно цінувати наш інформаційний фронт, аби доносити світові правду про цю війну!
Батьки Анастасії не знали про рішення дівчини призватися до лав ЗСУ. Вони довго перебували в окупації, потім, виїжджаючи з Херсонщини, проходили через катівні російських блокпостів.
— Окупанти могли запитати їх стосовно того, чи є в родині військовослужбовці ЗСУ. Вони б не змогли збрехати. І невідомо, чим би закінчилася їхня подорож. Я берегла їх. А під час зустрічі, коли вони мене побачили, просто попросила прийняти мій вибір і пишатися мною…
Разом з батальйоном дівчина побувала в найгарячіших точках Харківщини. Ділиться, що її вже не лякають ворожі обстріли.
— Я перестала боятися смерті, адже найстрашніше в своєму житті я пережила 4 травня, коли мене сповістили про смерть Сашка, і 9 травня, коли ховала коханого.
Але попри все, Настя будує плани на найближче майбутнє.
— Далеко я не заглядаю, живу тут і зараз, як і казав Сашко, адже завтра може і не бути. На цій війні, тут і зараз, мрію стати снайпером — я досить непогано стріляю. Ми часто із Сашею тренувалися в тирі. А потім, після перемоги, я обов’язково пройдуся з українським прапором у руках звільненим Луганськом, звідки коханий родом, і на Херсонщину свою я теж поїду!
…Прощалися ми довго. Обіймалися за тридцять хвилин після «розвіртуалізації», як рідні. Я не казала багато слів, я просто попросила Анастасію вижити в цій жорстокій боротьбі за нашу свободу та незалежність. Заради пам’яті про Олександра та всіх загиблих захисників та захисниць, за цвіт нашої нації, заради майбутньої України, заради синьо-жовтих прапорів у Луганську, Донецьку, Маріуполі, Херсоні! Живи!
Фото з архіву Анастасії Блищик та сторінки Олександра Махова
