Про це в коментарі АрміяInform розповів начальник відділення комунікацій 127-ї окремої важкої механізованої Харківської бригади Антон Сосницький. — Щодо поновлення на службі після СЗЧ за новою спрощеною…
У 2021 році Дмитро, випускник Вінницького медичного фахового коледжу, вирішив вийти із зони комфорту й випробувати себе як медика в складніших умовах.
Та чи думав він, що його доля аж так кардинально зміниться й щодня доведеться дивитися в очі смерті? Певно, що ні. Але, як каже сам нині санітарний інструктор евакуаційного відділення на псевдо «Медок», про вибір свій не шкодує, бо просто банально в нього нема часу на роздуми про те, що могло би бути. Головне — це те, що є зараз і він насправді там, де потрібен. Бо що може бути важливіше за врятовані життя? А якщо це життя тих, хто по той бік прицілу?
— Так, під час та після обстрілів нам доводилося рятувати не лише наших. Пам’ятаю, веземо одного такого, а він все примовляє: «Брат, никакие вы не нацисты. Нам говорят, что вы здесь людей режете, а вы добрые. Честно, я ни в кого не стрелял…». Вони всі так говорять. Чи є віра їм? Звісно, що ні. Давно вже зрозуміли — ворог правди не скаже. Але ми не звірі, тому мусимо надавати меддопомогу і їм. Допомагає пересилити себе додатковий мотивувальний чинник — усвідомлення того, що ми зможемо обміняти їх на наших військових, на яких вдома чекають матері, дружини, діти, — говорить медик.
На запитання, яким він бачить російського солдата, Дмитро відповідає коротко — розгубленим та голодним.
— Якось даємо їм звичайні чипси, а в них аж руки тремтять, мов вперше в житті бачать. Ось так розширювали їхні гастрономічні пізнання, — пригадує «Медок». — А ще серед загарбників чимало зеків. Нещодавно везли одного, то він розповів, що сидів в одній з донецьких тюрем. «Нас приїхали й забрали, тому я на війні, бо в мене вибору не було», — пояснює свою причетність до злодіянь, які творять рашисти колишній в’язень. «Вибір є завжди, і якщо ти лежиш тут без ноги, то свій ти точно зробив неправильно», — відповів я йому.
За останні вісім місяців у Дмитра було чимало важких випадків. Іноді навіть таких, коли й не сподівався на хепіенд.
— Початок широкомасштабного вторгнення я застав на Херсонському напрямку, тримали оборону з боку Криму. Якраз був у наряді в медичному пункті. Вдосвіта розпалював буржуйку, щоб обігріти приміщення, а тут чую вибухи й по рації лунає сигнал тривоги. Лише встиг подумати: «А ранок так добре починався…», — згадує 24 лютого санітарний інструктор.
Тоді підрозділ Дмитра потрапив в оточення, але завдяки вмілим діям танкістів їм вдалося вибратися зі смертельних лещат ворога. А далі були важкі бої, перші перемоги й перші втрати. Проте найважчою для медика видалася евакуація, коли довелося надавати допомогу одночасно дуже багатьом важким.
— Завжди важко обирати, кому ти потрібен найперше, адже в іншого шанс на порятунок зникає. Але така наша робота. Вона не дає нам жодного права на емоції. Принаймні поки що, — говорить Дмитро.
Фото: Анна Кравченко
