Деякі військові замість великоднього кошика принесли паски в коробах для набоїв. Ці короби були придумані американцями ще в часи Другої…
Попри лагідний погляд та делікатну усмішку була Мар’яна відчайдушною до неможливості. З окопів, як оповідали хлопці, мало того, що не вибиралася з перших днів, але ще й під обстрілами вгамовувала «нервових» з-поміж новачків. Ще вона була з когорти тих яскравих людей, які стають тобі мовби рідними з першої ж зустрічі. Й позивний цій красуні личив неймовірно — «Квітка». Хоча у взводі до неї зверталися виключно словом «Квіточка». Опікувалися нею хлопці, берегли як могли — але, як то кажуть, не судилося. Хоча й була вона квіткою сталевою.
Узнав про трагедію лише днями й беріг розповідь про неї до Дня Захисників і Захисниць.
…Дібратися сюди було ще тим завданням, позаяк від цього села мало що залишилося, а всі шляхи прострілювалися артилерією ворога, як у тирі. А втім, піхотинець на позивний «Асма», що став ініціатором нашої зустрічі, підхопив нас побіля великих руїн і провів до місцини, де розмістилася зміна взводу, що відпочивала. Поки чекаємо на «Квіточку», розмовляємо з військовиками з позивними «Шах» і «Тамада». «Шах» — чи не єдиний зі своїх побратимів хто до 24 лютого мав військовий досвід. Тепер бойові навички тут мають усі.
Уже в червні підрозділи, що боронять це запорізьке село й не тільки, мали прямі боєзіткнення з окупантами. Приміром, спершу на опорний пункт цього взводу прилетіло 36 мін калібру 120 мм. Потім орки пішли в атаку, наблизившись на дистанції у 70–100. Були відкинуті назад, але спроб «промацувати» наші позиції не полишали. «Тамада» каже, що бої тут точаться запеклі через важливе тактичне положення населеного пункту. І криють орки їх гвинтокрилами, танками, гаубицями, мінометами.
«Я ніколи не подумала б, що боятимусь… тиші. Як не думала, що автомат мені буде дорожчим за жіночу сумочку зі всім у ній „щохвилини потрібним“. І що в льосі спати мені буде затишніше, ніж у хаті»
…А ось і «Квіточка». Вона бойовий медик взводу, але мусить допомагати всім сусіднім підрозділам, позаяк часом тут вирує справжнє пекло. Війна все ж. Про себе пані каже, що вона «проста дівка із села з простої сім’ї», родом із Тростянця Калуського району Івано-Франківщини. Виросла в багатодітній родині, закінчила медучилище, згодом переїхала в Італію, бо захворіла сестра, потрібно було заробляти гроші. 24 лютого ще була за кордоном. Мама подзвонила з України, сказала, що почалася велика війна. Мар’яна залишила двох малих синів-школяриків на рідню в Італії й рвонула додому, на фронт.
— «Квіточко», що то для тебе значить — залишити затишну теплу країну, малечу й податися під кулі та снаряди? — цікавлюся.
— Наша родина за Україну завжди власною кров’ю стояла. Моя бабця-небіжчиця Анна Степана Бандеру якось переховувала. А в стайні нашій був у Другу світову та після неї в льосі облаштований шпиталь для вояків УПА. На фронті зараз ще й моя сестра Галина воює, вона також військовозобов’язана. Я побожна, клятву Гіппократа на Біблії давала. Тому моє місце тут. Роботи вистачає не тільки через поранення й контузії хлопців — про їхню кількість у нас і сусідів говорити не будемо. Але багато хто з чоловіків пішов на війну без медоглядів і має певні вади зі здоров’ям. Доводиться іноді й евакуацією займатися. Слава Богу, справляюся.
— Часто молишся?
— Щодня. Пам’ятаю перший обстріл, що пережила. Була якраз у шанцях, встигла з хлопцями заскочити в бліндаж. По нас тоді прилетіло 28 мін. Страшно-страшно було. Почала молитися й чомусь згадала свою бабцю-небіжчицю. Вголос вирвалося: «Ба, я до тебе ще не хочу. В Італію хочу до дітей». І о диво — страх як рукою зняло. Не можу стверджувати, що я без міри релігійна, але це диво мене якось глибоко пройняло. Почала навіть хлопців заспокоювати. Двоє з чотирьох необстріляними були, прибули з батальйону «дронами літати», й вигляд мали, як то кажуть, блідий. Одного з них я за руку з окопів виводила…
Тут навіть спиш, як ми кажемо, «з відкритими вухами». За кілька місяців у нас тільки дві ночі були тихими. Так ніхто з відпочиваючої зміни заснути не міг — думали, що орки скоро в наступ підуть. Я ніколи не подумала б, що боятимусь… тиші. Як не думала, що автомат мені буде дорожчим за жіночу сумочку зі всім у ній «щохвилини потрібним». І що в льосі спати буде затишніше, ніж у хаті. Що радуватимусь тому, що діти далеко від мене.
— «Квіточко», провернімося до історії твоєї бабусі зі Степаном Бандерою.
— Бандера таємно приїздив у наше село, оскільки його батько, священник Української греко-католицької церкви отець Андрій, у 1935-1941 роках був парохом (парафіяльним церковнослужителем. — Авт.) у нашій церкві, часто заходив до бабці в гості. Степан Андрійович хотів вивезти тата за кордон. Але той відмовився, після чого був розстріляний більшовиками в Києві в липні, здається, 1941 року.
— Шпиталь на вашому подвір’ї довго був?
— Наприкінці війни та два повоєнні роки. Потім посеред земляків якась тварюка знайшлася, здала й родину, й шпиталь московітам. Прийшли червоноармійці й усіх ранених постріляли. Тіла їхні покидали у фіри й возили трупи по селах, демонструючи для остраху іншим. А хату й стайню, все господарство бабці, москалі демонстративно спалили, розстрілявши діда. Але дарма лякали: в Долинському районі найпотужнішим підпіллям ОУН до 1949 року було якраз у моєму Тростянці…
Загинула «Квіточка» внаслідок обстрілу окупантів з артилерії великих калібрів. Укриття, в якому вона перебувала, не витримало потужного удару. Жінка отримала множинні поранення й важкі травми. Кілька днів військові лікарі ще боролися за її життя. Утім «Квіточка» все ж відійшла у вічність. Відспівали Мар’яну Тряско в рідному селі Тростянець на Івано-Франківщині саме в тій церкві, де правив службу батько Степана Бандери отець Андрій. Було їй усього лише 37. Люди проводжали свою Героїню, стоячи на колінах. Війна забирає найкращих…
Фото автора
