Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
До повномасштабного вторгнення Андрій працював у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій. Колеги по роботі розповідають, що люди телефонують і зараз — хочуть записатись до нього на консультацію. Але від 24 лютого, як і всі інші чоловіки – працівники закладу, він боронить Україну. У 2014 році Андрій уже стояв на захисті Батьківщини, згодом був демобілізованим. Тож у центрі почувається, як свій серед своїх — завжди знайде потрібні слова підтримки та має в запасі не одну фронтову історію.
Нині він служить у львівській бригаді територіальної оборони, яка свого часу виконувала бойові завдання на Харківському та Донецькому напрямках. Там в одному з боїв він і дістав поранення.
— Ми отримали наказ зайняти позицію. Закріпились і десь через годину почалися артилерійські та авіаційні обстріли. Ховались в яру, я лежав у самому низу… Справа впала касетна бомба, пошкодила кулемет, а один осколок попав у мій шолом. Саме він і врятував мені життя, — розповідає Андрій.
Воїн хотів обов’язково подякувати за той особливий для нього шолом. Тому розмістив у соцмережах повідомлення «Шукаю цю ученицю, щоб віддячити» та світлину рятівного шолома, на якому є наклейка з ім’ям Ольги та назвою школи в Раковіце Великі.
У цей час у Польщі подруга Ольги натрапила на цей пост і показала їй. Рятівницею виявилася Ольга Кіх, учениця четвертого курсу економічно-технічної школи у Раковіце Великі. Вона й передала амуніцію нашому захисникові. Дівчина родом з України й усім серцем поруч із такими, як Андрій, які борються за незалежність Батьківщини.
Польські ЗМІ зацікавилися цією історією. Вона одна з тих, що щемить серце та доводить важливість допомоги кожного та кожної на своїх фронтах. А Польща, як і увесь світ, прагне нам допомогти здобути перемогу та врятувати якнайбільше життів українців. За що ми їм щиро вдячні.
В інтерв’ю полякам дівчина розповіла, що після того, як почула від директора, що школа готова допомагати українцям, дуже зраділа.
— Мені дуже хотілося щось робити, якось допомагати Україні та її захисникам. Я щиро тішуся з того, що пан Андрій зараз живий та вже одужує, — розповідає Ольга та скромно додає, що не відчуває себе героїнею.
Ось так доля познайомила двох різних героїв, яких об’єднує зараз одне бажання — перемога України.
