«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Не залишають болісні та гіркі думки щодо тієї неосяжно-високої ціни, що платять наші захисники в борні за свободу та незалежність Держави. 7 березня хвиля горя, жалю та сліз вкотре приголомшливо накрила старовинну Умань. Під час оборони столиці загинув воїн 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців штаб-сержант Юрій Барилюк.
З того дня плив і плив до скорботної оселі Барилюків потік співчуття земляків, побратимів та посестер, друзів, знайомих. А знали його в місті як принципову, сміливу, справедливу людину, яка не боялася говорити правду у вічі чиновникам будь-якого рангу.
«На п’ятий день нашого знайомства Юра запропонував стати на весільний рушник…»
Минуло понад пів року з того трагічного для Барилюків дня, а родина й досі не може змиритися з великою та непоправною втратою. Незважаючи на сум, внутрішню порожнечу і душевну рану, яка ще не скоро загоїться, вдова воїна Лариса погодилась на зустріч і поділилася спогадами про чоловіка.
— В юнацтві Юра прагнув бути кадровим військовим, подавав документи до військового училища льотчиків, але не пройшов за станом здоров’я, — пригадує Лариса Вікторівна. — Йому запропонували спробувати вступати на інженерний факультет, але він відмовився. Повернувся до Умані і навчався в технікумі механізації сільського господарства. Після першого курсу відслужив в армії, повернувся і продовжив навчання.
— Ви вже були знайомі?
— Ні, ми познайомилися на четвертий день після його повернення з армійської служби на весіллі: моя однокурсниця по педінституту виходила заміж за однокурсника Юри, — продовжує моя співрозмовниця. — А на п’ятий день нашого знайомства він запропонував теж разом стати на весільний рушник. Мене охопив легкий шок — це було так несподівано.
— Чим же він вас у себе закохав?
— Добротою, порядністю, відвертістю… — не стримує сліз жінка. — Юра випромінював надзвичайну надійність, щирість у відносинах. Жодної краплі лукавства… Мама поставилась до нашого рішення з деякою пересторогою, а батько майже з першого дня проникся довірою до Юри, і вони дуже добре ладили. У батьків первісток був хлопчик і звали його теж Юрою, на жаль, він помер…
Мрія стати військовим його не полишала
У 1986 році Юрій Барилюк реалізував, можливо лише частково, свою давнішню мрію стати військовим — закінчив школу прапорщиків ВПС. Після навчання подружжя перебралось на Дніпропетровщину, де Барилюк продовжив службу в технічно-експлуатаційній частині на аеродромі. Вважав, що з-поміж усього обслуговуючого персоналу, який забезпечує польоти військової авіації, найвідповідальніша місія лежить саме на фахівцях ТЕЧ.
— Він дуже любив будь-яку роботу, пов’язану з технікою, — пригадує Лариса. — Із захопленням розповідав, як вони готують літаки до польотів: обслуговують, виконують періодичні, регламентні та ремонтно-відновлювані роботи. «Ми не маємо права на помилку, — говорив, — адже літак — не автомобіль: у повітрі під капот не заглянеш».
Утім, розвал Союзу, зменшення чисельності армії знову змінили життєвий шлях Юрія. Родина повернулися до Умані, де Барилюк влаштувався на підприємство «„Уманьрайагропостач“» і пропрацював там понад 20 років.
Про те, що чоловік пішов на війну, дружина дізналась зі стрічки новин
— 2014 рік для чоловіка, як і для багатьох українців, хто серцем відгукнувся на буремні події Революції Гідності, був досить насиченим, — продовжує Лариса. — Він деякий час після Володимира Ярошенка був керівником загону самооборони в місті, саме тоді розгорнулися бойові дії на Донбасі.
На початку травня Барилюк з кількома хлопцями вирушили до навчального центру Національної гвардії в Нових Петрівцях для підвищення вишколу. Повернувшись якраз до дня народження онука, повідомив дружині, що зарахований до 2-го добровольчого батальйону НГУ, але залишається в Умані для охорони якихось складів. Добре чи ні, але він як міг приховував від Лариси своє рішення відправитись із батальйоном на війну. Можливо, так хотів уберегти її серце, можливо, боявся її спротиву…
— Одного дня на роботі я включаю комп’ютер, заходжу в стрічку новин і читаю, що 2-й добровольчий батальйон НГУ пішов на Схід, — на очах Лариси знову сльози. — Я була в розпачі і вперше в життя розсердилась на Юру. Вийшла в інший кабінет і плакала навзрид. Було дуже прикро. Його мати теж не знала, що він поїхав воювати…
Вже згодом Барилюк повідомив дружині, що з друзями-нацгвардійцями та бійцями 95-ї та 25-ї десантних бригад перебуває на Карачуні, має позивний «Барс». Завдання — тримати позиції на висоті. Вони мали туди відбути гелікоптером ще 29 травня 2014 року. Але того дня борт, яким вилетів на Карачун генерал-майор Сергій Кульчицький і який мав другим рейсом доставити на позиції нацгвардійців, був збитий, генерал загинув. Тому лише три дні потому під шаленим ворожим вогнем бійці проривались на блокпост колоною на БТРах. Насамперед взялися за укріплення позицій — вгризалися в кам’яний грунт. Обстріли позицій наших захисників, які з кожним днем зростали, були настільки щільними, що снаряди перебили троси телевежі, і 1 липня вона впала.
— Після півторамісячного перебування в районі проведення АТО Юра повернувся на відпочинок, — розповідає Лариса. — Потім знову поїхав в Нові Петрівці, аби відбути на другу ротацію. Йому і його побратиму Миколі Білану спочатку відмовили, посилаючись на їхній вік за 50. Але під їхньою настирливістю керівництво відступило, і разом з іншими нацгвардійцями їх відправили під Вуглегірськ. Повернувся з другої ротації таким виснаженим і хворим, що мусив лікуватися в госпіталі в Києві. На третю ротацію за станом здоров’я він уже не поїхав.
— Перебування на війні змінило Юрія?
— Дуже, — відповідає жінка. — Якщо раніше він надавав значення одягу, їжі, побутовим умовам, то після повернення з війни всі дрібниці стали другорядними. Він надзвичайно тепло ставився до тих, хто пройшов горнило війни, поважав їхню позицію стосовно захисту держави. А ще помітно загострилось почуття справедливості. Наведу такий приклад. У доньки народилася довгоочікувана дівчинка. Вони замовили в храмі таїнство хрещення. Дізнавшись, що церква належить московському патріархату, Юра не з’явився на обряді і весь час просидів у машині. Були образи з боку доньки і зятя, але я в цьому разі підтримала чоловіка. Він добре знав, що московські попи благословляли ворога вбивати українців, переховували в церквах терористів, зброю, відмовлялися відспівувати наших загиблих хлопців.
Натомість сім’я Барилюків згодом почала відвідувати Євангельську церкву «Воскресіння Христового».
Проти свавілля влади
У розмові Лариса Вікторівна не випадково акцентувала, що після перебування в районі бойових дій у чоловіка помітно загострилось почуття справедливості. Це підтверджують і побратими Юрія, з якими він воював пліч-о-пліч.
Менше ніж за рік до повномасштабної рашистської навали міська влада під керівництвом народного депутата терміново заходилася вирішувати питання реформи шкільної освіти. Після того, як ще в березні 2020 року набув чинності закон про повну загальну середню освіту в Україні, стало зрозуміло, що оптимізація мережі шкіл, яка мала тривати до 2027 року, — невідворотний процес. Уманська міськрада за сприяння народного обранця вирішила, що в низці навчальних закладів набору до перших класів більше не буде. Уманці побачили в цьому прямий шлях до закриття шкіл. Річ у тім, що «реформа по-уманськи» стосувалась насамперед тих шкіл, що розташовані ближче до вулиці Пушкіна, яка щорічно стає центром паломництва хасидів з усього світу під час свята Рош га-Шана. Ціни на нерухомість у цьому районі за останні роки зросли в рази. Чий тут інтерес, і ворожки не треба.
— Про те, що в школі не буде 1-х класів, ми дізналися з проєкту рішення, що з’явився на сайті міськради наприкінці квітня, — зазначив у розмові вчитель 1-ї школи Ігор Соболенко. — З педколективом ці питання ніхто не обговорював, не було й громадських слухань.
Громадськість та батьки учнів були обурені необґрунтованим рішенням міської влади, почалися протести. До них підключилися й ветерани російсько-української війни, серед яких активністю вирізнявся Юрій Барилюк.
— Він не мав жодного особистого інтересу у відстоюванні питання збереження шкіл, — уточнив Ігор Соболенко. — Юрій просто виступав за справедливість, за можливість дітям вчитися в тих школах, де їм зручно, куди їх привели батьки з першого класу.
Зрештою на Барилюка влада подала до суду за «порушення громадського порядку і спокою» під час перенесення засідання позачергової сесії Уманської міської ради VIII скликання (09.06.2021), коли ухвалювали рішення «про реформування мережі закладів освіти». Юрій тоді не був байдужим і просто заблокував трибуну, аби не допустити свавілля влади. На кримінал дії ветерана війни не тягнули, а от «адміністративку» в акурат за місяць до повномасштабної рашистської агресії йому пришили.
«Не хотів, щоб горе, яке обрушилося на Україну, торкнулося його родини»
— З тим вироком суду щодо притягнення до адміністративної відповідальності за «порушення спокою» й прокинувся Юра 24 лютого, з ним і пішов вдруге на війну, — зітхає Лариса Вікторівна. — Зранку він зателефонував сину Дмитру і вони разом поїхали до військкомату. Знову виникла проблема — у чоловіка вікова — під 60, а син і строкову не служив. І Юра вкотре все владнав, але попросився до Чорних Запорожців, адже знав що вони оборонятимуть столицю. Того ж дня ввечері Юра з Дмитром виїхали в розташування 72-ї бригади.
Спочатку батька із сином призначили на охорону столичної станції метро «Лук’янівська». Та Юрій рвався туди, де було гаряче — на рубежі оборони Києва. Минуючи безпосереднього командира, який не хотів відпускати Барилюків зі свого підрозділу, звернувся до старшого начальника і отримав добро. Вже наступного дня батько із сином були в Горенці, всього за три кілометри від Мощуна, яке рашисти з гармат рівняли із землею і до якого перекинули понтонну переправу.
— На початку березня Юра зателефонував і сказав, що перебувають у будинку поруч із супермаркетом «Фора», — поринає у спогади Лариса Вікторівна. — За його словами, обстріли Горенки посилилися, але вони з Дімою тримаються, чергують на блокпосту. Повідав, що поруч недалеко — братська могила визволителів села під час Другої світової війни. І пам’ятник зруйнувала ворожа міна.
Того фатального дня, 7 березня, Барилюк зранку зателефонував Ларисі — привітав із 5-річчям онучки Маргаритки. А об 11-й годині по Горенці вдарила рашистська артилерія.
— Юра вийшов на блокпост, а Діма був у хаті, — розповідає Лариса Вікторівна. — За словами побратимів, обстріл тривав не одну годину. Один зі снарядів розірвався поруч з Юрою. Після третьої години дня Діма зателефонував і повідомив, що батько загинув…
Провести в останню путь Юрія Барилюка прийшло чимало уманців, які особисто не були знайомі з ним, але знали з публікацій, як відчайдушно він відстоював міські школи, боровся зі свавіллям влади. Прощалися з «Барсом» побратими по АТО й 72-й бригаді, волонтери, бійці місцевої тероборони, військові гарнізону, вдячні вчителі шкіл, батьки школярів. Поховали Юрія на Алеї Героїв районного центру. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Разом із Барилюком в одному підрозділі воював його земляк з Уманщини старший сержант Максим Манькута.
— Юрій був напрочуд світлою, уважною до побратимів і доброю людиною, він випромінював добро і справедливість, — поділився спогадами Максим. — Я знав, що в нього під час участі в АТО загострились старі хвороби суглобів, але він все-таки пішов знову воювати. Запитав якось, звідки в нього стільки міцності і сили волі. «Барс» усміхнувся і відповів, що сили йому надає сім’я, діти, онуки. І що він не хоче, щоб горе, яке обрушилося на Україну, торкнулося його родини. Тому він із сином тут, аби ворог не вдерся в столицю. А син надає наснаги і впевненості. Натомість на той момент мій син воював на небезпечному напрямку під Чаплинкою, і я дуже переживав за нього. Юра мене постійно підтримував, відволікав від неприємних думок, заспокоював. Як людина глибоко віруюча, він казав, що помолиться за мого сина, а мені пропонував просто повторювати за ним слова молитви. І це допомагало, на душі ставало легше, тривога відходила. Ба більше — син виходив на зв’язок.
Визнаний невинним (посмертно)
— Після того, як Юрій Барилюк загинув, захищаючи столицю, для його побратимів, колег і друзів було дуже важливим, аби було скасовано оте ганебне рішення Уманського міськрайсуду про притягнення його до адміністративної відповідальності за «порушення спокою», — сказав у розмові Ігор Соболенко. — Адвокат Олександр Буряк подав апеляційну скаргу до Черкаського обласного суду, довівши абсурдність рішення міськрайсуду. І 31 березня постанова про притягнення Юрія до адміністративної відповідальності була скасована. Його виправдано, на жаль, посмертно.
На сьогодні всі школи, які підпадали під «реформування», працюють, діти вчаться, батьки задоволені. І в цьому є чимала частка боротьби за справедливість Барилюка.
Два онуки і дві онучки Юрія Авксентійовича через свій малий вік не можуть сьогодні осмислити шляхетність життя їхнього діда. Але є беззаперечна впевненість у тому, що коли подорослішають, вони пишатимуться ним, адже знатимуть: життя він поклав за їхнє щасливе майбутнє.
Нині справу батька продовжує син Дмитро — боронить країну на сході.
